Патріотів катували, вбивали, а хто лишився в живих судили, – зрада на Тернопільщині

ПАТРІОТОМ НІКОЛИ НЕ НАЗВУТЬ ЗРАДНИКА УКРАЇНИ

Урочисте слово «патріот». А кого ним у нас називають? Які моральні якості людини-патріота на Україні? Ці питання останнім часом викликають у нашому суспільстві суперечки, дискусії. Але, мабуть, не помилюся, якщо скажу, що в одному різних поглядів не буде: патріотом ніколи не назвуть зрадника України, зрадника інтересів свого народу, зрадника своїх побратимів і борців за Волю України. І як не переписувалися б підручники з історії, жодне покоління нашого народу України не напише хвалебних рядків про зрадників. Кажуть, патріоти – це люди високої гідності. Про цінність і гідність патріотизму говорять і пишуть багато. Часто у різноманітному вияві патріотизму зустрічаємо неусвідомленість або й фанатизм останнього, щирість почуттів на ґрунті різних суспільних проблем перемішується з надмірною пихатістю або розчаруванням. У чому ж полягає гідність і правдивість патріотизму? Патріотизм – це любов до Батьківщини в найширшому значенні (думаю, ніхто цього не заперечить). Так, це – любов… А любов хіба передбачає пихатість, фанатичне відстоювання своїх поглядів, як єдино правдивих, неприязнь до інших? Адже «любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, не чваниться, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла»

Але крім патріотизму існує ще і зрада. Зрада, вічна супутниця вірності, її невблаганна тінь. Настільки ж гидка зрада, наскільки прекрасна вірність. Парадокс, але тільки на тлі зради, вірність постає в сліпучо білому сайві. Без неї вона не така, ледь сірувата, невиразна. Патріотизм і зрада. Чому гинуть патріоти. Їх зраджують. Здають ворогові їх із заздрості. Здавали колись, здають тепер і будуть здавати. А потім, ті зрадники ще кладуть квіти на могили патріотів і виступають на мітингах чи на урочистостях вшанування загиблих Героїв України.

З спогадів Домборович Євгенії, жительки селища Микулинці Теребовлянського району Тернопільської області.

“Йшов 1944 рік. Друга світова війна була на закінченні. Українська дивізія СС “Галичина” 17-22 липня 1944 року під час бою під Бродами була оточена більшовицькими військами і розбита. Частина вояків загинула, частина потрапила в полон, а частина вирвалася з оточення і влилась в загони УПА. З цього середовища і появився вояк дивізії СС “Галичина”, походженням з села Луки Микулинецького району, Карабін Богдан Володимирович. Провід прийняв його в свої ряди. Богдан одержав й своєрідне псевдо “Блуд”. Як тільки він був зачислений в ряди УПА, дуже старанно став виконувати свої обов’язки. А перед тим був бій з військами НКВС. Це було у вересні 1945 року. Хтось видав криївку, але хлопців своєчасно повідомили. Там були “Стріла”, “Листок”, Карабін “Блуд”, Гарматій з Конопківки та інші. Бій був нерівний, але жорстокий. Горіли будинки, стодоли, скирти збіжжя. Війська НКВС не вистояли і відступили. Із сторони повстанців жертв не було, лише поранений повстанець Карабін — основний “герой” нашої розповіді. Трохи підлікувався і одразу приступив до активної роботи. Інтенсивно розпочав заводити нові знайомства, переважно із зв’язковими, контакти з різними людьми, любовні пригоди. Спочатку завів роман з Ключик Ярославою, і її мати радо прийняла “жениха”. На перших порах було добре, стільки нових ідей, тривог, успішно виконані завдання, доброзичливі відносини, любов. А 03 квітня 1946 року цьому добру прийшов кінець. Я прийшла з поля додому, а мене чекають енкаведисти, а з ними “Блуд”. “Собірайся, поедем с намі, – заявив один із кагебістів, только поскорее”. “ Та дозвольте дочці хоч кусочок хліба з’їсти, бо зранку вона нічого не їла” – попросила моя мама. “ Нічего, ми скоро нам накормім” відповів енкаведист. Я сіла на підводу і поїхада в тюрму. На цьому закінчились мої романтичні будні і розпочався “більшовицький рай”. Спершу слідчий запитав, чи знаю я цього чоловіка показавши на “Блуда”. Я відповіла що вперше його бачу. А “Блуд” відповів “Кажи правду, бо їм все відомо”. Після того почалися катування. Били, притискували до дверей руки, пхали під під нігті голки. Я непритомніла. Мене відливали водою, і все починалося спочатку. На ніч мене кинули в підвал де було повно трупів. Це були мертві наші повстанці. А на другий день знову допити, тортури. Терпіла страшні муки, але не сказала ні слова.

А “ Блуд” енкаведистам подав цілий список: станична Микулинецького куща Дембрович Євгенія Володимирівна 1923 року народження, яка працювала в друкарні, Грицишин Володимира із Кривок, Гладка Михайлина, Мороз Ольга 1923 року народження з села Воля, Трач Ємілія Дмитрівна з 1912 року народження з села Конопківки і ще 13 людей. Із чоловіків “Блуд” видав Гусара Миколу Йосиповича, 1932 року народження, качмара Омельяна з Ладичина, Боднара Володимира.

Першою жертвою була наймолодша серед нас Гринчишин Володимира, неповнолітня. Ці більшовицькі вовкулаки загорнули її в палатку і били як могли і чим могли. 26 березня 1946 року привезли її мертву у Микулинці. Але ця юна патріотка вела себе достойно до кінця. Не не сказала жодного слова і нікого не продала. Судили нас 18 травня 1946 року. За статтею 54-1а. Кожному дали по десять років позбавлення волі”.

Патріотів катували, вбивали, а хто лишився в живих судили. Зрадники, сексоти, запроданці, лишались жити, отримували відповідні керівні посади, поступали в комуністичну партію. Їм присвоювали звання, нагороджували, давали відповідні пенсії. А герої, патріоти лежать в невідомих могилах, по десять — двадцять вояків, яких вкинули енкаведисти мертвими в яму, засипали землею серед поля чи у лісі. І ще там немає березового Хреста, якого вони заслужили. Чому так? А тому, що і сьогодні є патріоти і зрадники.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ