Особлива пара Тернополя має елементарну побутову мрію

Минає другий місяць, як обвінчалися Олександр Саковець з Мурманська і тернополянка Ольга Гавриліна. Олександр приїхав до Тернополя у грудні минулого року.
– Через 3 тисячі кілометрів її знайшов. – каже він. – Як збирався в дорогу, друзі казали, що їду до бандерівців. І ви знаєте, тут страшно. Налякався.
– Та він жартує. – сміється Ольга. – Саша відповів, що їде до коханої жінки. А вінчалися ми 19 вересня церкві Матері Божої Неустанної Помочі, що навпроти нашого будинку. Були друзі і члени міської організації інвалідів опорно-рухового апарату. Дякуємо священикам за організацію – вони продумали, як нам заходити. Розуміли, що не можемо піднятися. Ми не думали про те, як потрапити до храму. Нас підняли хлопці і понесли, а потім після вінчання опустили. Я була в голубій сукні і дуже щаслива. Взагалі у церкві відчуття величі і заспокоєння.
– Ми ще три місяці чекали погодження. – додає Олександр. – Після того, як подали заявку на вінчання.
Бере з дивана ноутбук. Відкриває.
– Ми разом їздимо по місту. – говорить Ольга. – Завдяки чоловіку я побачила Тернопіль. Не зважаючи на те, що місцева. 5 років тому остаточно сіла на візок і дуже мало пересувалася по місту.
Закохані познайомилися в соціальні мережі «В контакті» 4,5 роки тому. 3 роки спілкувалися по скайпу.
– Саша оцінив моє фото. – пригадує дружина. – Після того почали спілкуватися. Зразу ми шукали підхід один до одного.
– Оля – богиня, фея, прекрасна жінка. – усміхається Олександр. – Любий мужик був би щасливий з нею. Дурні ті, які не побачили в ній нічого прекрасного. Ті, з якими спілкувалася до зустрічі зі мною. Просто можливо вони її не розуміли, а може вона їх не розуміла.
– Хтось бачить в жінці прекрасне, а хтось ні. – каже Оля. – Хтось хоче бачити, а хтось не хоче.
– Треба було якось розгледіти, душею відчути її. – продовжує Олександр. – Полюбити. Не знаю, але я особисто щасливий.
Олександр одруженим не був. Ольга – розлучена. 23-річний син Володимир закінчив коледж торгівлі і працює в ресторані у центрі міста.
– Він живе з нами. – каже Ольга. – Це плюс, коли є тато, який ставиться так, як не кожен рідний буде ставитися. Не зважаючи на те, що буває нелегко. У 27 я вийшла заміж, а в 28 – народила здорового сина. Фізіологічно родила швидко за рахунок кесаревого розтину. А морально мене добивали. Я часом подумки задаю собі питання: як змогла все те пережити. Колишній чоловік все-таки був здоровим. І деякі життєві моменти потрібно було якось завуалювати, щось не говорити. Лікарі, які б мали мати лікарську етику, навпаки йшли на конфронтацію. Замість того, щоб щось згладити, вони загострювали. І коли ти вагітнієш, а тобі відкрито кажуть: «Ой, як це так вона могла завагітніти – інвалід першої групи буде мати мавпу». Мене це дотепер вражає. Нині цивілізованіше ставлення до інвалідів, більш етичне, хай воно є і платне. Так, за гроші лікуватися – це тяжко. Але в радянській системі було жахливо. Коли мене дивилися чотири спеціалісти, які думали, що зі мною робити. Це було дикунство. У наш час жінка, будучи на візку, знає, що вона народить. Хай це буде і за гроші.
Рік тому син Ольги захворів.
– Санька приїхав до мене 6 грудня, а 26 Володя потрапив до лікарні. – Лікарі сказали, що 20 процентів, що житиме. Гострий панкреонекроз. Кровотеча. Підшлункова відмовила, нирки відмовили. Билося тільки серце. Син помирав практично. Фінансово помогли люди. І школа, де він вчився, і технікум, з його роботи власник поміг, прості тернополяни, за що їм низький поклін. Тому що ми не змогли б такої суми знайти.
– Десь 30 тисяч гривень точно пішло. – додає Олександр. – Але ми не рахували.
Ольга просить подати кошеня. Каже, що кицю звати Ася. У сусідній кімнаті гуде пральна машинка
– Чоловік більш витриманий і більш терпеливий, ніж я. – гладить кішку Ольга. – Він все бере на себе, хоч йому теж важко. Часом десь в чомусь незадоволений, але ніколи мені не дорікає. Навіть синові помагає – коли його нема, може і в нього прибрати. Людина всестороння. В нашому суспільстві жінка бере більше на себе. А тут – навпаки. Переважно в сім’ях чоловіка треба і нагодувати, і попрати, і ублажити. А він прекрасно розуміє що до чого. Просто без докорів бере все на себе.
– Ні, це вона прекрасна людина. – сміється Олександр. – Я люблю, коли жінка готує вафельки. Це в неї буває під настрій. Мені подобається щось солоденьке.
– Ой, в мене тяжкий характер. – сміється Ольга. – Але він ніколи не скаже погано. Я про це навіть не мріяла. Мати настільки ідеальну людину, яка може розуміти всі нюанси. В мене дуже зіпсутий характер. Бувають негативні моменти. Він уміє підтримати і вчасно посміхнутися. Хоча в нього теж десь кішки шкрябають. У нього є вміння поступитися – за це теж варто приклонити коліно перед таким чоловіком. Багато спілкувалася з інвалідами, які на візках і в кожного свій характер, свої якісь інші бачення. І тому я розумію, що саме такий, як Санька, саме з ним мені легко жити. В ньому бачу щастя і я в ньому купаюся. Людина є тим, що в неї в характері, в душі, до чого вона прагне. Візок тут ні до чого. Будь він ходячим, будь він сидячим, будь він лежачим, він завжди до чогось прагне.
– Ну не знаю. – додає Олександр. – Для кого як. Роздуми у всіх різні. Все одно важливіше, щоб людина була на ногах, а не на візку.
– Ще залежить сприйняття від людини. – додає Ольга. – хтось здоровий буде тебе сприймати таким, як ти є і так, як ти себе подаси. Світосприйняттям, розумінням, підтримкою. Хто хоче знайти в людині прекрасне, буде його бачити.
Олександр до інвалідності працював далекобійником. Потрапив в аварію. Ольга захворіла ще в дитинстві.
– Почалося усе з ускладнення після грипу. – розповідає вона. – Мама лікувала мене все життя.
Жінка закінчила курси з виготовлення штучних квітів. Заочно – курси стенографу. Не працювала ніде.
– Інвалідів раніше на роботу не брали. – каже. – Це зараз держава дає можливість інваліду розвиватися, не зважаючи на труднощі пересування. Це коректно, це гарно. Раніше такого не було.
Ольга Гавриліна керує Тернопільською міською організацією інвалідів опорно-рухового апарату.
– Дякую в житті за те, що є. – говорить Ольга. – Мені добре. Мріємо про суто життєве. Саша мріє, щоб хтось нам допоміг зробити ремонт в квартирі. Тому що ми фізично це не зможемо зробити. І фінансово теж ми зараз не потягнемо. Над цим працюємо, щоб облаштувати нашу прекрасну квартирку. І ще є бажання поїхати на море. Так хочу на море. Дуже давно не була.