Даян-Ярослав Монастирський: «Тернопіль — моє, рідне, прокляте місто»

Я народився в цьому місті, але ж факт народження мало що значить. Чи не так? Шкільні роки провів переважно в бабці в Гусятині, відтак, відвідуючи Тернопіль в дитинстві, зупевне, не сприймав його, як рідне. Звісно, краще б це сталося зі мною тоді, аніж зараз, — Тернопіль в 80-х виглядав чи найкраще з часів повоєнної руїни, принаймні, найкраще допоки я пам’ятаю себе.

По-справжньому місто відкрилось мені десь в середині 90-х, коли я дозрів до самостійного життя і замешкав в нім на стало. З регулярністю я полишав Тернопіль і повертався до нього, і, зрештою, половину життя прожив в ньому. Тож, можливо, таки місце народження щось — та й значить?

Зараз я мешкаю за 500 км на захід від центру світу, котрий, як відомо, розташовано на Замковій, 8. Проте, де б я не мешкав, — в Галичині, в УРСР чи деінде, я залишаюсь тернополянином. Я б дуже хотів змінити другу буква на «а», але народився надто пізно, або — дещо зарано, і, нагамуз з иншими сучасниками, потерпаю від цього, принаймні — свідомо. Я б, напевне, хотів би позбутись цього, але перестати бути тернополянином — теж непросто.

При спробі виокремити якісь місця — дозволю собі уникнути знакових і відомих, як то «Стара піцерія», «Молоко», «острівець». Бо є місцини і закапелки в ріднім місті пам’ятні лише для мене. Звісно, не надто хотілося б ділитись аж надто приватним, — якусь частинку я залишу для себе. Але щось, гадаю, можна й винести до загалу. Потрібно лише встановити обмеження, тож — нехай це буде квадранс.

Нумер 1. Доріжка з Вербицького до Національного/Комсомольського (парку). За останніх кільканадцять років посеред парку повиростали нові будинки, а колись їх було менше. Я прогулювався там коли відвідував тата, гуляв з молодшим братом у парку чи вигулював пса. Парк тоді був дещо молодшим, а я — юним, можливо, тому тамтешні старі совкові атракціони викликають певну ностальгію.

Нумер 2. Татова друкарня в підвалі готелю Тернопіль. Велике приміщення обклеєне постерами минулих епох і заставлене друкарськими машинами які працювали майже без упину, їх шум перебивало радіо. Сам офіс знаходився на другому поверсі, але то був звичайний офіс, а таїнство — чинилося внизу, — там була якась своя особлива атмосфера. Пізніше друкарня «Горлиця» переїхала в інше приміщення — на Острозького. А що зараз в тому підвалі? Не знаю. Хіба — десь посеред ночі чутно шум і пчихання кількаметрових друкарок?

Нумер 3. Гараж напроти Пласту. Як відомо, усі порядні юнаки і юнки в 90—х ходили до Пласту, де їх навчали не палити і збирати значки. Я в Пласт не ходив. Але ходив в гараж напроти. Той гараж винаймали хлопаки з кількох «гранжових» гуртів в складку для репетиційної бази. «Пийте Кока—Кола, це добре для здоров’я, пийте Кока—Кола і буде все гаразд…» давно неіснуючого «РанРайт» — це істина, але не повна, — потрібно добавляти ром.

Нумер 4. Дворик напроти (університету) Пулюя. З тої самої епохи, що й попередня локація — середина 90—х. Місце перетину непересічних. Хто пам’ятає — той знає. Незалежно від часу доби і пори року, саме тут і ніде інде можна було підключитися до системи, хоча й мережа Інтернет тоді функціонувала лише на спеціалізованих рівнях.

Нумер 5. Відтинок Злуки від Універсаму до ЦДМі Довженка. Це дорога від Грушиної квартири до рок—клубу топтана—перетоптана не лише мною. Важко знайти митця того часу який би не топтав ті метри. Освячена стопами просвітлених і наближених до них, вулиця світиться невидимим сяйвом і мироточить невидимим миром, але посвячені напевне то бачать і заледве дають ради аби м не заляпитись в баговиння тернопільської богеми.

Нумер 6. Підвал юнацької бібліотеки на Новому Світі. Колись то було місце театральної студії «Діалог», яка то занепадала, то виринала з небуття. Зрештою, як все тернопільське (через букву Е) Олімпу чи Бродвею не досягла. Підозрюю, винувате саме тоте Е, дідько в його в хвіст і гриву. Отож, Єжи Гротовського в студії не знайшлося, — самі нездари, в тім — і я. Але місце було ще те, і тусівка незла.

Нумер 7. Творча майстерня на Йосипа Сліпого, 8. Майстерня давно спочила в Бозі, — тепер там банк. Ніц дивного, зважаючи на локацію в центрі міста. Майстерня розташовувалася на мансардному поверсі, чудове затишне місце, де, надто в вечірніх годинах, смакував червоний «Придніпровський Талісман». На відміну від спілчанської майстерні на Паращука, чи інших — ця була дуже затишна. Будучи одинаком, я б там замешкав. Але я одружений, будинок перебудовано, майстерні не стало, — виріс ще один банк. Зрештою, банки, церкви, секондхенди і аптеки — це те що потрібно сучасним тернополянам. Пощо їм творчі майстерні? То зло в якому заводиться творчі інтелектуали і инші покидьки.

Нумер 8. Дворовий прохід від музичної школи на Камінній до (вулиці) Словацького. Музична школа №1 — то було моє перше офіційне місце праці після закінчення ВУЗу. Слава Йсу, попри надуспішність спудеїв і намагання директорші, але дякуючи місцевим бюрократам—хабарникам, моя кар’єра в освіті не склалася. Проте досвід був цікавий і часом приємний. За музичною школою було місце для паління, — іти далі було небезпечно — за наступним будинком — вихід до малої сцени театру. А завчасна зустріч з колегами негативно б давалася взнаки на навчальному процесі. Прохід між Камінною і Словацького також знаковий і з инших причин.

Нумер 9. Колишній офіс «ТГ» на Кульчицької. Місцеві медійники в Тернополі завжди поділялися на дві категорії — ті, що вже працювали в «Тернопільській газеті» і ті, що ще не працювали в цім виданні. Тепер, коли газета віддала Богу душу, тота душа прилітає в випускову середу до старого офісу «ТГ», всідається на балкон і закладається з душами инших мерців на предмет того, хто кого відгамселить при виході з дискотівки в «Анастасії». То мусило бути конечно, — і коли це траплялося, півредакції вилазило на балкон і робили ставки (на пиво, звісно — безалкогольне). Коли переможений був не в силі піднятися — з-за рогу виїздили доблесні правоохоронці і підбирали чергового порушника громадського спокою. А що тепер і «Анастасія» не та, — душі, що тусять на балконі колишньої редакції, напевне, нудьгують.

Нумер 10. Партійний офіс на вулиці Шевченка. Зрозуміло, що більшість партійних офісів у Тернополі розташовуються чи розташовувалися на початку Шевченка. Але той був особливий. Проіснував недовго, — раптом одну кампанію, але запам’ятався, — зима була люта, а кафельні п’єци на гасі палили нещадно. То була «Пора», чи то пак «Пора—ПРП» та ще й з боксером на чолі, — приклад того, як можна зарубати не вбивши. З тим офісом пов’язано багато цікавинок, але для мене важить те, що сам там я вперше здибався з своєю дружиною. Щоправда, те що вона буде моєю дружиною я зрозумів на другій зустрічі, але перша, хвилинна здибанка, — мала місце саме там.

Нумер 11. Двір на Живова, 28. Лядовище. Тому що саме тут знайшлася Ляда — пес, ракета, мандрівниця і дуже весела і добра істота. Ім’я своє понесла від мешканця цього будинка на якого в тім моменті ми з дружиною, котра в тім часі була в статусі нареченої, чекали внизу.

Нумер 12. Хатка на Паращука, що на Подолі. Нічим не примітна, хатка неподалік центру в якій ми з дружиною замешкали після чергового повернення в Тернопіль. Будинок не свій, орендований, не в ідеальному стані, і мешкали ми в нім недовго, але — хай буде, бо опісля був наступний нумер.

Нумер 13. Перехрестя Дружби і Миру. Квартирка з видом на гідропарк і центр, лише двокімнатна, але зручна і придатна до замешкання, зрештою, — власна, на відміну від попереднього замешкання. Ми вселилися туди за місяць до народження донечки. Тут було відчуття дому, ще й кума за сусідку. Отакий щасливий нумер 13.

Нумер 14. Спортивний клуб Energy, що на Східному. Тут ми разом з дружиною відвідували курси йоги для вагітних. Клуб провадить наша добра колєжанка. Саме там, під час здибанки з вищеозначеною приятелькою, ми зрозуміли — час прийшов! Час нової ери — батьківства.

Нумер 15. Школа Монтессорі в готелі «Галичина». Колись готель називався «Москва». Теперішня його назва мала б тішити більше, але по суті — це ніц не змінило. Проте, мова не про готель, типовий витвір пізнього совка. Мова — про школу. Школа Монтессорі «Мурашник» колись знаходилась саме там, тепер — в іншому місці. Тому означення локації — дуже умовне. Бо йдеться таки про школу, а не про приміщення. А що вже приміщення школи було близько тодішнього місця проживання, — то лише фарт.

Нумер останій (поза квадрансом, але — мусить бути). Новий цвинтар. Тут поховані мій тато і бабця. Шанси на те, що і мені там знайдеться місце — мізерні. Виїзд з рідного міста був свідомий, — ретельно вибудуваний замкнутий світ почав валитись не без причин.

Я не застав Тарнопіль, але я пам’ятаю Тернопіль як місто добрих людей, потім їх поменшало, — хтось помер, хтось виїхав, в останні ж роки добрих людей раптом стало обмаль — багатьох покосив зомбі—вірус, — ЄдінаяСрана перемогла, — «ура, таваріщі!» Таке от нещастє випало на мою долю — моє рідне місто не відбулося, як і країна; але на останню — ніколи особливих надій не покладав, а за місто — прикро. Моє рідне місто перестало бути рідним. І не тому, що містяни обирають на голову чергового крутія. Ні, справа в самих містянах (чи місцянах?), більшість з яких, зрештою, й містянами назвати можна лише умовно, — за фактом прописки, — але ж місце прописки нічого не важить. Чи не так?

Даян-Ярослав Монастирський, король, культуртрегер, директор корпорації.

Польща.