Слово тривалістю в три роки — від апогею до розстрілу

Я ось вагалася брати слово в лапки чи ні. Лапки прямо б відсилали до теми розповіді – фільму про харківський будинок, де зібрався цвіт Розстріляного відродження. Тобто це вже ми знатимемо їх під таким іменем.

***

Почну трохи здалеку. Я вірю в книжкову провіденцію. За якийсь час до того, як переглянути фільм «Слово», до рук потрапила книжка Леоніда Ушкалова «Що таке українська література». «Урок шостий» називається «На пам’ять про 12 травня 1933 року. Там, де кінчається українська література». Ви, певне, зрозуміли, що там один із дійових осіб — «Слово». Що ж до дати — у ніч з 11 на 12 травня заарештували Юліана Шпола. «А потім – арешти, арешти, арешти… Уже невдовзі будинок «Слово» почали називати не інакше як «крематорій». Ці слова, ця зав’язана трагічність, доведена до апогею безвихідь, консервований у будинку страх, вразили і відбилися десь на підкірці.

І ось презентація фільму в тернопільському «Сінемасіті» за участю його творців, зокрема й режисера Тарас Томенко (він до  речі, наш земляк, тож відзначив, що представляти фільм у Тернополі для нього дуже хвилююче). Він наголосив: «Цей фільм — про протистояння особистості й системи». Творцям стрічки йшлося про те, аби показати письменників живими – дотепними, з їхніми вадами й недоліками, розповісти про кумедні трафунки, страхи, переслідування… «Це — пряма мова того часу, бо ми, як автори сценарію, принесли туди дуже мало свого», — акцентував він. Для того, аби передати оту пряму мову, перечитали тисячі справ, переглянули кілометри архівного відео, перебрали сотні фотографій. До речі, перший варіант сценарію був обсягом понад 400 сторінок, а в остаточний монтаж увійшло 40 сторінок. Тому перед початком сеансу режисер наголосив, що фільм треба слухати. До речі, зібраний матеріал ляже в основу ігрового кіно — повнометражної драми з елементами детективу, любовними лініями.

***

Отже, про що мовить «Слово»? У вісімдесяти хвилинах охоплено час від 1930 до 1933 року. Будується конструктивістська п’ятиповерхівка на п’ять під’їздів за проектом Михайла Дашкевича. Якщо дивитися згори, вона нагадує літеру «С». Три-чотирикімнатні квартири з високими стелями, великими вікнами, гарячою водою, телефонами, у будинку є свої перукарня, пральня, їдальня, на даху – два солярія, у підвалі — бомбосховище.

У нашпиговані «жучками» квартири селяться родини культурної еліти, зокрема, замешкали тут Юрій Яновський, Лесь Курбас, Майк Йогансен, Микола Куліш, Наталія Ужвій, Микола Трублаїні, Павло Тичина… Були й художники. Приміром, Анатоль Петрицький, Іван Падалка,  Василь Седляр, Вадим Меллер.

Знайомимося з мешканцями квартир. Вони мовлять про себе цитатами з творів, зізнаннями з протоколів, іноді чуємо доноси на них, деякі з персонажів самі писали доноси. Достеменно ніколи не розумієш, чий саме голос звучить – чи то коханої людини, чи то «наушника та шпиона». Іноді така незрозумілість дратувала, іноді в ній відшукувалася підставовість, бо ж так створювався настрій непевності, коли тонеш у страхові, що накриває зусебіч.

Ось Юліан Шпол (пседонім Михайла Ялового) наспівує пісню про Сюзетту. А вже зовсім скоро Микола Хвильовий у передсмертній записці напише: «Арешт Ялового — це розстріл цілої Генерації…». Ось Остап Вишня – один із найпопулярніших письменників того часу, він отримує космічні гонорари, його твори друкують неймовірними тиражами, він любить собак і знається на них, муштрує їх для конкурсів, ходить на полювання — а тут в’язень сталінських таборів. Ось доведений до божевілля чеканням на арешт Майк Йогансен. Ось Лесь Курбас, котрий п’є лиш біле сухе вино зі смаженим підсоленим мигдалем, у хрестоматійному шкіряному плащі та в капелюсі з широкими крисами. Здогадуєтеся, для кого він незабаром ставитиме п’єси? А ось Юрій Вухналь. Його виводять енкаведисти, з собою він має великий портплед із речами. Він зупиняється, вклоняється, знявши капелюха до тих, що дивляться за ним з вікон. З портплету вистрибує кошеня.

Парадні двері зачинені. Надворі постійно чергує НКВС. Письменників вивозять один за одним. На звільнені місця заселяють нових мешканців, з деяких квартир репресувало по двоє-троє осіб.

Голоси, котрі начитують все це — спокійні, улесливі, радісні, налякані. Все те і закручується, зливається у велике чорне ніщо. Так само закручується відеоряд.

За кілька років репресували понад 70 мешканців-літераторів. Ще одна назва будівлі – «будинок попереднього ув’язнення».

Ліс Сандармоху. На честь 20-ої річниці Жовтневої революції у жовтні-листопаді 1937-го страчують 1111 в’язнів, понад 200 українців, серед них мешканці «Слова»: Лесь Курбас, Микола Куліш, Григорій Епік, Андрій Панів, Михайло Яловий, Антін Крушельницький, його сини Богдан та Остап, Валер’ян Поліщук, Валер’ян Підмогильний).

… Камера злітає у вечірнє харківське небо. Трохи пафосно, але промовисто.

***

Спочатку я думала на тому зупинитися. Ну ж бо написала про фільм та й гаразд. Але вирішила додати ще трохи моралізування. На перегляді стрічки не варто зупинятися, тим більше, як було сказано, дратувало, що фото не підписані, не зрозуміло, хто й про кого говорить. Режисер в одному інтерв’ю про коментував, що таким і був задум. Ок. Тож власне почалося моє занурення в тему. І на цьому етапі дякую за внесення ясності сайту, котрий присвячений будинку «Слово». http://proslovo.com.

А тепер трохи глобального. Для мене ще не привідкрилася мета існування — людства загалом і моя зокрема, може, вона коріниться у пригадуванні забутого. Не знаю. Але у цьому випадку пам’ятати про Розстріляне відродження треба власне для того, аби воно було, тобто існувало. Бо ця пам’ять тягне за собою все інше. Приміром, бажання взяти до рук «Арабески» Миколи Хвильового. «Город. Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечорі із своєї кімнати, іти на шумні бульвари, випивати шум, нюхати запах бензолу й тоді йти на закинуті квартали, щоб побачити японські ліхтарики — так, здається — в трикутниках цифр: будинок на розі, №: горить. Я люблю, коли далеко на дальніх міських левадах рипить трамвай: щось неможливе нагадує цей рип, щоб постали переді мною теплі образи, як хрустальні дороги, як прозоро-фантастичні леденці (коники), що я їх уже ніколи, ніколи не побачу на базарі».

Чи може бути щось таке ж пронизуюче прекрасне?

Анна Золотнюк.

Фото з мережі: кадри фільму «Слово», плакат стрічки.