Народний майстер з Тернопільщини Петро Жебелюк: «Перед початком роботи над розписом церкви я завжди молюся»

Справжній народний майстер – різьбяр та художник – проживає у с. Верхівці Гусятинського району. Це Петро Васильович Жебелюк, вироби якого відомі не лише у рідному селі, а й далеко за його межами.

– Пане Петре, де навчалися своєї майстерності?

– Я народився у с. Верхівці, де сьогодні і проживаю. Вчився у Клювинській школі, після закінчення якої продовжив навчання у Львівській області в училищі за спеціальністю «різьба по дереву», де й вивчився на майстра художньої різьби. Після чотирьох років навчання в училищі служив в армії, а згодом, повернувшись додому, зустрів свою долю та одружився. Маємо з дружиною двоє дітей – сина та дочку, якими дуже пишаюся.

– З чого починалося Ваше знайомство з деревом?

– Аналізуючи своє життя, розумію, що з раннього дитинства не знаходив спокою і завжди малював. Усі зошити та книжки, які потрапляли мені до рук, були обмальовані. Робота з деревиною подобалася мені ще з дитинства. Тож навчаючись у молодших класах, любив трудове навчання. Вечорами довго любив сидіти, спершу уявляючи, що можна вирізати з того чи іншого шматка деревини, а тоді працював спеціальними стамесками.

– Якою була Ваша перша творча робота?

– Це була гравюра Тараса Шевченка, яку я виконав на фанері, пофарбував її у темний колір, полакував, а пізніше зрізав до білого кольору, щоб отримати контраст.

– Для того, щоби розпочати роботу з деревом, насамперед має бути уявлення того, що повинно народитися. Скажіть, як до Вас приходять ідеї, теми, мотиви?

– Як то кажуть, вік живи – вік учись, так і тут. Спочатку, навчаючись, різьбив по книжці. Згодом почав заглядати в інтернет, де черпав ідеї і додавав своє бачення, удосконалював на свій погляд. Я з величезним захопленням підходжу до роботи, прагну ставити перед собою складні завдання, а до себе – все більші вимоги. Сьогодні розумію, що різьба – це єдина струна, на яку нанизується все побачене й почуте, формуючи світ творчості.

– Які роботи виконуєте?

– Різні: предмети інтер’єру, подарунки, церковну атрибутику.

– Як Ви обираєте «ідеальне дерево»? Чи існують якісь параметри?

– Ті, хто вважає, що для такої роботи підійде будь-яка деревина, глибоко помиляються. Найкраще брати заготовку м’яких порід дерев, як-от: липа, верба, дуб, ясен. Найбільше я люблю працювати з липою, яка є доволі м’якою і легко піддається обробці. Саме дерево слід вибирати зимою.

– У Вас є майстерня?

– Так, вдома я маю невеличку майстерню, у якій ми працюємо разом із сином. Маємо токарний станок, що обточує, копіювальні станочки, які пришвидшують роботу. Тепер техніка пішла вперед і ми слідом за нею: придбали інструменти, які керуються комп’ютером.

– То зараз Ви працюєте із сином?

– Так. Син закінчив архітектурний факультет Львівського політехнічного університету і зараз працює разом зі мною. До речі, донька моя також близька до моєї професії – вона художник-дизайнер, займається оформленням інтер’єру квартир.

– Пане Петре, скажіть, що професія різьбяра вимагає від людини?

– Перш за все, очевидно, потрібно мати дар до малювання. У навчальному закладі ми вивчали і живопис, і креслення, і малювання, і анатомію людини. Робота з деревиною – процес творчий і так захоплює, що інколи у майстерні засиджуюся допізна.

– Окрім того, що Ви талановитий різьбяр, ще й займаєтесь розписом церков…

– Дійсно, я працював із церковними громадами, вирізав для церков усяку атрибутику, так би мовити, все дерев’яне «начиння», одночасно приглядався до їхнього розпису. З часом, коли з’явилась можливість розписувати церкви, я почав і цим займатися. Десь поправили стіни, десь оновили, аналізували – і так усе почалося. Однак багато хто спроможний аналізувати, бачити і глибоко відчувати мистецький витвір художника, та при спробі взятися за пензель, у нього нічого не виходить. Одна справа – тонко відчувати і зовсім інша – розуміння і втілення цього відчуття в образ.

– Справді, це те, що дається Господом і даровано навіть не кожному художнику. Де Вам доводилося працювати?

– Ой, багато церков ми розписали та відновили. Працював і в Одеській, і в Київській, і в Чернігівській областях, і навіть у Хоросткові. Ми робили різьбу, іконостаси та розписи.

– Які саме фарби використовуєте для розпису?

– Раніше працював з олійними фарбами, проте у них специфічний неприємний запах, а тепер використовую акрилові, адже вони і швидше сохнуть, і мають кращий вигляд при нанесенні.

У житті кожного з нас є миті, коли варто сповільнити хід і спробувати помітити прояви Божої любові, якими щедро наповнений світ. Одним із таких подарунків є храм – місце, надане для очищення наших думок і заспокоєння душі, тому перед початком роботи над розписом церкви я завжди молюся, просячи у Бога благословення, а тоді вже беруся до роботи.

– Ви ще й депутат Хоростківської ОТГ. Які у Вас цілі та прагнення?

– Я дуже хочу, щоби наша об’єднана територіальна громада процвітала. Від себе скажу, що у нас, тобто усього депутатського корпусу та міського голови Степана Гладуна, дуже багато роботи, бо потрібно піднімати занепале, відновити те, що було знищено. Перш за все я прагну відстоювати інтереси свого села, тих людей, які мене вибрали. Найболючіше питання зараз – це дороги та багато іншого, що пов’язане з благоустроєм села Верхівці. Але я переконаний, що спільними зусиллями ми зможемо покращити інфраструктуру наших населених пунктів.

Наталія Гримак

Джерело: Тижневик “Номер один”