Три захоплення Зоряни Атаманець

Лаборантка клініко-діагностичної лабораторії Зоряна Атаманець має три захоплення, які роблять її життя яскравим. Малювання, фотосправа та вишиття – кардинально різні заняття, але без них вона просто не уявляє власного життя. Кожне з них відкриває певну грань її неординарної особистості. Малює вона скільки себе пам’ятає, вишиванням захопилася ще в школі, а от професійно займатися фотографією почала нещодавно. Але все за порядком, бо з кожним захопленням Зоряни пов’язана захоплююча історія.

Малювання, як ліки

Фарби, пензель і мольберт – рецепт доброго настрою Зоряни Атаманець. Вона часто жартує, що художні здібності їй перейшли у спадок від покійного тата. Він помер, коли Зоряні було лише два роки, й вона майже його не пам’ятає, але батькові роботи збереглися дотепер, а запах фарб залишився в пам’яті назавжди.

«Відколи себе пам’ятаю, відтоді малюю», – усміхається Зоряна. На екрані мобільника гортає світлини власних робіт. Різнобарвні пейзажі ваблять око. Розповідає, що малювати природу в неї виходить найкраще.

– Побачу щось гарне й одразу беруся за пензель, хочеться відтворити на папері, – ділиться думками Зоряна. – Коли сонячна погода й нікого немає вдома, вмикаю улюблену музику та насолоджуюся живописом – саме в такі миті хочеться малювати для себе, але це більше як арт-терапія, своєрідні ліки. Малювання – любов мого всього життя.

У дитинстві мріяла стати вчителем малювання. Проте склалося інакше. Мама, тітка, всі двоюрідні сестри – медсестри. Вони й переконали, що цей фах – найкращий. Так я стала студенткою Чортківського медичного коледжу. Дуже відповідально ставилася до навчання, а тепер – до своїх лікарняних обов’язків.

Своїми знаннями завдячує Галині Гайдаш, саме вона була першою її наставницею коли дівчина прийшла на роботу до університетської лікарні. Вона й прищепила любов до лабораторної справи. Каже, дуже любить колектив, в якому працює: «Тепер ми велика дружня сім’я, ціную їхню підтримку та допомогу в роботі. Дякую їм за розуміння в складних ситуаціях».

Її робота помилок не пробачає. Від якості лабораторних досліджень залежить подальше лікування хворого. «Живопис же залишився для себе, – мовить Зоряна Атаманець. – Я самоучка, ніколи не відвідувала художню школу. Рідні чомусь не сприймали моє захоплення всерйоз. Хоча, якби мала художню освіту, життя, можливо, склалося б інакше. Але я ні про що не шкодую».

Зупинися … мить!

Нещодавно у Зоряни Атаманець з’явилася ще одна пристрасть – фотографія. Аби опанувати це мистецтво, вона записалася на курси фотографів. Тепер життя спостерігає крізь призму об’єктива.

– Зараз це просто світлини, а через 40 років – історія, – зазначає Зоряна. – Якось побачила оголошення, що набирають учнів на навчання фотосправи й вирішила спробувати. Хотілося робити якісні світлини рідним і друзям. Знала, якщо піду на перше заняття та відчую, що це моє, то залишуся на весь курс. Так і сталося. Тепер учуся зупиняти мить за допомогою фотооб’єктива. Люблю фотографувати місто та людей, які в ньому живуть, як вдень, так й увечері, коли запалюють ліхтарі. Чому? Кожного разу можна побачити щось нове, в, здавалося б, вже знайомому. Вечірнє знімання в місті завжди непередбачуване, тим і цікаве. Фотоапарат допомагає одночасно ховатися від людей та дізнаватися про них щось цікаве. Також люблю фотографувати природу – найбільше водоспади та річки, особливо – гірські. У них є щось загадкове, тож намагаюсь передати це на власних світлинах. Окрема тема для мене – дитячі автопортрети. Люблю ловити щирі дитячі емоції. Такі фото сповнені надзвичайної теплоти. Діти – найкращі моделі, де б їх не фотографувала, завжди вийде гарно. Головне – вибрати потрібний ракурс.

Фотографія – це мистецтво. Якщо немає хисту, то навіть користуючись найкращою технікою, шедевру не вийде. Звичайно, є об’єктиви, які дають фотографу більше можливостей, але є такі люди, які роблять досить вдалі фото на телефон.

У фотомистецтві багато нових модних віянь. Проте в кожного фотографа – своя родзинка, яка вирізняє його з-поміж інших, так би мовити, свій почерк. Я лише опановую це мистецтво, запозичую досвід у знаних фотографів, головне, що мені це подобається. Запорука вдалої світлини – натхнення. Черпаю його звідусіль, вчуся помічати красу в тому, що мене оточує.

Голка, що вишиває квітами

Третє велике захоплення лаборантки – вишивання. Каже, це заняття повинна опанувати кожна українська жінка. Вишиванка – це своєрідний символ, код нації, який передавали з покоління в покоління.

– Раніше українка не могла вийти заміж, допоки не наткала сто сорочок для майбутнього чоловіка, свекра та свекрухи, – розповідає Зоряна. – Зазвичай їх розшивали червоними та чорними нитками. Червоні означали любов, а чорні – журбу. Поєднання кольорів символізувало, що ці два образи завжди йдуть поруч, однак, любов завжди перемагатиме журбу. Наші прабабусі вважали вишиванку оберегом. Кожен візерунок мав символічне значення. Орнаменти обов’язково були на грудях, рукавах і подолі сорочки. Люди вірили, що символи на грудях захищають серце та легені, на рукавах – руки, якими працювали, на подолі – ноги, щоб дорога була пологою. Звісно, я не знаю розшифрування всіх символів, але намагаюся вишивати лише той взір на одязі, який одразу впав в око. Помітила, якщо орнамент подобається, то і вишивається легше, тоді цю вишиванку носиш із святковішим настроєм. Люблю вишивати квіти. Всім рідним сорочки вишила. Цікаво, що років двадцять тому, якщо б одягти вишиванку та прогулятися у ній вулицею, то, напевно, показували б пальцем. Тепер – усе навпаки. Вишиванка стала трендом сучасності: її з гордістю носять українці, вона надихає світових дизайнерів. 17 травня весь світ відзначає День української вишиванки.

Щоб вишити сорочку, Зоряні Атаманець потрібно майже місяць, а рушник – і тижня достатньо. Все залежить від складності візерунка. Вишивати ж вона навчилася сама, коли працювала в Італії. Вишивала взори у вільний час. Повернувшись до України, продовжила займатися улюбленим рукоділлям.

– Вишивання дуже гарно знімає напругу, заспокоює та дарує гарний настрій, – підсумовує Зоряна Атаманець.

Мар’яна СУСІДКО

Джерело: Медична академія