Вічне повернення «Вічного календаря» Василя Махна

У мить, коли тварини могли розмовляти, два мули обговорювали поняття часу. Один із них сказав: «ми живемо від минулої пам’яті до майбутньої».

Хто ці мули? Наразі не важливо, скажу тільки, що вони одні з тих, котрі формують епічне полотно «Вічного календаря» — нового роману Василя Махна.

Книжку представили цими днями у тернопільському «Бункермузі». Вів презентацію Юрій Матевощук. Нагадаю, що Василь Махно народився в Чорткові, тривалий час мешкає в Нью-Йорку, учасник гурту «Західний вітер», кандидат філологічних наук, член міжнародного ПЕН-клубу, лауреат премій імені Степана Будного, журналу «Кур’єр Кривбасу», Фонду Лесі та Петра Ковалевих, Міжнародної премії Povelje Morave та переможець конкурсу «Книга року BBC». Його твори перекладено й опубліковано багатьма мовами, зокрема англійською, білоруською, івритом, їдишем, іспанською, литовською, німецькою, малаямською, польською, російською, сербською, чеською та іншими. Окремими виданнями виходили вибрані вірші в Польщі, Румунії, США і Сербії. Василь Махно — учасник багатьох міжнародних поетичних фестивалів у Сербії, Польщі, Словенії, Румунії, Німеччині, Індії, Колумбії, Нікарагуа та США. 

При чому пам’ять? При тому, що у цьому творі вона одна з чільних тем, чи навіть не так, можливо, вона форма, якої набирає текст.

Роман на шестисот сторінках починається з подій 1672 року, а закінчується нашими днями. Головні дії зосереджені навколо Язлівця (Бучацького району), Чорткова, Митниці (вигадане село, його прототип — Базар Чортківського району), Бучача. Торкаючись цих координат, розбігаються нитки розповідай та не рідко так, що впильнувати не просто, а проте всі вони взаємопов’язані — це ж простір пам’яті. У «Вічному календарі» багато точок, котрі добре знайомі (і я не тільки про те, що географічно вони близькі читачам із сесих територій), бо частину речей, головних для роману, Василь Махно в той чи інший спосіб артикулював у своїх текстах. Тут же вони збіглись воєдино й заговорили, сказати б, епічніше.

Мені видається знаковим, що починається роман із часу, коли «все, що пов’язано невидимими нитками історії, жило тоді в очікуванні останніх часів, бо останні часи завжди з нами». І далі багато рефлексій стосовно цієї теми: «… пам’ять очей і пам’ять доторку так само важливі, як пам’ять написаного»; «Лише в переказах і книжках жила пам’ять, як миша в норі». Вони породжують приватні роздуми: чи не є пам’ять теперішнім станом минулого? Бо без нього унеможливлюється її існування — вона не може жити гідропонно чи в пробірці. Чи отримує пам’ять нові властивості, коли оформлюється на письмі?

Логіка чи то пак властивість пам’яті така, що вона радше стрибає, ніж простує від точки А в точку Б і ця нелінійність та постійні відсилання до інших подій, уточнення, характерні для наративу «Вічного календаря». Події розгортаються так, ніби їх хтось переказує, згадуючи поміж головними лініями, лінії десятків інших проминулих. Так історія за історією створюється масштабне поле. Це пам’ять працює в глибину — у книжці перетинаються історії євреїв, мусульман, вірмен, поляків та українців.

Історія закручується навколо двох родин — Баревичів та Волянських через них проходять всі події облога Язлівця, Перша та Друга світові війни, нарешті наші дні. «Мені хотілося зв’язати в один вузол локальні та глобальні події, які б доповнювали одне одного та творили розповідь про життя. Історичне тло у цьому романі посутнє, але він радше про життя в певних історичних — лінійних і нелінійних — циклах», — розповів Василь Махно в одному з інтерв’ю. Окрім, сказати б, сконструйованих героїв, є тут чимало реальних Сабатай Цві, Еміль Францоз, Саша Блондер, Довид Моше Фрідман. Вони додають рельєфності оповіді, живої тактильності.

Ще один момент, де чітко проглядається вплив місця на людину — зміна місця проживання. І в цьому контексті «Вічний календар» —  важливе нагадування про те, що еміграція виплід не нашого часу. «Зміна місця проживання — це втрата. Але з іншого боку — це певний виклик. У романі й справді багато переміщень: похід османського війська; прибуття Саббатая Цві до Стамбула; вимушене зникнення з Язлівця спочатку вірмен, потім — євреїв; відвідини Минасем Сириновичем Єрусалима; прибуття армій на лінію язловецького фронту у 1916 році; вимушений переїзд переселенчим потягом родини Мехаметів; повернення з Кривого Рога Дмитра Баревича; приліт з Нью-Йорка Д. — мені видається, що саме це підсилює — так би мені хотілося бачити — певну динаміку розповіді, а одночасно в цих сюжетних потоках місце — як географічна точка — набуває багатогранності й множинності, тобто повноти», — коментував Василь Махно.

Знаковою мені видалася сцена ближча до кінця роману, на паромі, де, дивлячись на нью-джерсійзький берег, Д. чує притчу про блудного сина. Молодий проповідник говорить «Запитаймо себе…, чому ми повертаємось на рідні пороги? І чому нас прощають». Можливо, це повернення вможливлено саме прощенням? І наявністю пам’яті, без якої прощення не діє?

Анна Золотнюк.