Був націоналістом і став агентом НКДБ під псевдо “Ч.2” Михайло Казьмірук з Вишнівеччини. Частина шоста

Протокол допиту Михайла Степановича Казьмірука

Р 31. Справа ч.: 4/48 Район Вишнівець Казьмірук Михайло б. райреф шкіл псевдо “Барвінок” агент контррозвідки “СМЕРШ” с/о НКГБ + “Ч.2.”

Р-н Вишнівець Дня, 23.2.1948 р.

Мовою оригіналу.

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ

«Коли бувають у селі військові, чи то роблять облаву, чи в якій іншій справі, старатися з ними не стрічатись. Коли ж уже прийдеться стрінутися, то невдавати боягуза, а остро до них відноситися. Після таких сцен, коли ти  будеш мати в селі авторитет бандерівця, між населенням з уст до уст довго буде ходити чутка про те, що “учитель не боїться”, “учитель гарний чоловік”, “так зробив учитель”, “так говорив учитель” і т.п. А це буде весь час посилювати довір’я до тебе та підвищувати авторитет між селянами, які вороже настроєні до радянської влади. Також не зближуватися до військових під час перебування на базарі. Старатися не входити на базарах в балачки з військовими, бо таке дуже скоро запримічують селяни й бистро передають з уст до  уст, що “учитель щось говорив з більшовиками на базарі”. Отже старатися цього уникати. Виробивши авторитет між населенням, як людини, що симпатизує повстанчим рухам, можна довідатися про організаційні зв’язки. Розпитуючи і довідавшись про те, хто збирає для повстанців у селі харчі, можна помалу довідуватись з ким збирає, до кого зносить, куди відвозить і т.п. В такий спосіб можна дійти до самого бандерівського кубла, можна буде розвідати навіть про самого Сокола і про його банду (при цьому Давиденко спитав, чи я знаю такого, я відповів, що ні, бо дійсно не чув і не знав Сокола). Отже, бачиш, як багато можна довідатись про роботу бандерівців, якщо тільки взнати, чи в селі збирав хтось щось для повстанців, чи ні. А про це можна  довідатися дуже скоро і легко. Вистачить тільки когось з родини чи сусіда спитати, чи давав котрогось дня таку чи таку річ (муку, сало, м’ясо, яйця, молоко і т.п.). Сусід, чи родич напевно скаже, якщо буде тобі довіряти, а тоді вже можна йти дальше аж до кубла. Попавши на зв’язкового чи зв’язкову, старатися заводити з ними розмови, вдаючи, що ти знаєш куди це пішло й хочеш чимсь допомогти (тут вже треба орієнтуватися чого в даний момент потрібно). Довідавшись про те, куди пішли харчі – в ліс чи інше село – можна дальше провадити розвідку. Крім цього довідавшись про одного зв’язківця, можна при відповідній поведінці та хотінні викрити всіх останніх зв’язківців, а дальше і повстанців. Треба тільки бути активним і на все звертати увагу. Слідити треба також за рухами бандерівців у селі. Якщо,  вертаючись з вечірніх курсів, чи звідкись з вечорниць, запримітиш, що хтось переходить, звернути увагу, чи зі зброєю, чи ні. Якщо зі зброєю, то приглянутись з якою, в чому вбраний, шинелях, чоботах, пілотках, якого кольору, скільки осіб, яким порядком йдуть, що говорять під час ходу, звідки і куди йдуть, якою дорогою і т.п. Все це треба докладно нотувати й висилати до мене. Старатися заложити в селі клуб-читальню та притягати до неї молодь. Маючи авторитет у селі та маючи репутацію бандерівця, тобі це легко буде зробити й молодь піде за твоїм закликом. До клубу закупити різні книжки, журнали, газети, купити радіо, уряджувати забави, танці, концерти і т.п. Постава молоді до клубу взагалі та до кожної з цих справ зокрема буде свідчити про ідейну склонність даної одиниці, про їх зацікавленість і т.п. Старатися також в школі зорганізувати піонерів і комсомольську організацію. Це робити шкільним порядком і говорити, що так наказує райВНО. Ця робота хоч суперечна з попереднім, щоб говорити перед дітьми вороже на владу, НКВД, Сталіна, нічого не буде шкодити одне одному, бо перше буде в обличчі дітей і народу особистою прикметою характеру учителя, а друге, тобто організація піонерів і комсомольців, чи навіть клубу, буде натиском районних органів влади. При відповідній поведінці можна бути бандерівцем в очах дітей і всіх селян, а фактично організувати піонерів і комсомол та допомагати закріплювати радянську владу в селі.

Звертати увагу на те, хто і коли та в яке місце виносить харчі в ліс, чи виносить воду, чи йде з кошиком або з клунком. Словом, звертати увагу на рух, що відбувається на шляху чи стежках, які ведуть у ліс. Наприкінці сказав, щоб, вернувшись додому, взятися за розвідку за такими людьми зі села Діброви: Николюк Іван, Ткачук Степан, Казьмірчук Микита і Казьмірчук Антон (брати), Барка Василь і Барка Іван (також брати), Шульгай (з Вербовецької Діброви, Ланівецького району, яка віддалена 2 до 2,5 кілометра.

Всі матеріали я мав подавати щосуботи письмово на адресу “НКГБ – Ч.2” через пошту в с. Заруддя (віддаленого від Діброви 3 клм., туди я ходив дуже часто по журнали, газети і т.п.). Жодних підписів на доносах не теба було писати, бо Давиденко говорив, що по адресі буде знати від кого це. “Ч.2” являлося кличкою між мною, а Давиденком. На цьому наша розмова закінчилася. Вже була 4 год. Після полудня і Давиденко сказав, щоб йти в райВНО. Якщо б питав хтось, чого покликали на НКГБ, то сказати, що провіряли документи і у цій справі кликали.

Я пішов, але в райВНО з учителів вже не застав нікого. Учительська конференція вже була зкрита і всі роз’їхалися додому. Завідуючий райВНО Любіменко дав мені зошити та доручення відносно науки в школі й відпустив додому.

Повернувшись додому, я дальше вчив у школі дітей. Про те, що погодився на співпрацю з органами РО НКГБ, не говорив нікому. Десь коло 3–4.4.45 р. я подав перший донос. На картці з зошита списав те, що коли я приїхав зі Сибіру додому, то в днях від 15–20.1.45 р. до мене заходили повстанці: Сергій (зі Заруддя), Клепка (прізвища не знаю), Казьмірчуки (Микита і Антон зі села Діброви, їх псевд не знаю). Всіх було 4-ох. Описав, що були в шинелях зелених, в шапках військових зимових, зі зброєю – фінками, з пістолями, всі в чоботях. Донос вложив у конверт і заадресував “НКГБ– Ч.2”. Зворотного адресу не писав (так говорив мені Давиденко).

В днях 8–10.4.45 р. подав другий донос. В ньому я описав, що вночі около 20.1. до мене прибуло два повстанці. Один з них чужий, а другий з Ришнівецьких хуторів Ратушняк Федос (псевда його не знаю). Вони сказали, щоб я завіз їх на Олексинеччину. Я возив і скинув під селом Ст. Олексинець. Донос я заніс на пошту в с. Заруддя і подав на адресу “НКГБ – Ч.2”.

12.4.45 р. я подав, що бачив, як в напрямі Коханівки йшли з Попадичевої Долини 4 повстанці. Переходили о 7–8-ій год. вечора. Були одіті в шинелях, зі зброєю, хто це, не знаю. Донос заніс на пошту в Заруддя і подав на адресу – “НКГБ – Ч.2”. За яких 4–5 днів після цього доносу до мене в школу прибув Давиденко, який сварився, що не подаю матеріалів. Я відмагався тим, що нічого не бачив в селі і тому не мав що подавати. На це він сказав, щоб старатися, бо буде погано. Після цього розпитував докладнішепро повстанців, які раніше заходили до мене і я про це його повідомив поштою. Він розпитував: хто був, в чому одітий, яка зброя, коротка, чи довга, заржавіла, чи чиста, в чоботях, чи чиривиках, де перебувають, що говорили. Я розповів, що були: Клепка, Сергій, та Казьмірчук Микита та Антін. Були одіті в зелених шинелях, зимових шапках та чоботах. Зброю мали коротку – автомати та пістолі; зброя чиста. Говорили, що перебувають на Олексинеччині, бо там кращий терен для перебування, а тут нема де перебувати. Давиденко це вислухав, але не записував. Наприкінці сказав, щоб краще взятися до роботи, бо це все, що я подаю, це барахло. На цьому наша стріча закінчилася і Давиденко подався на Ришнівецькі хутори до всипаних мною Казьмірчуків. Щоб ще до когось заходив тоді в Діброві, не пригадую. Я не бачив, бо в цей час, як він прийшов до школи, був на уроці.

Коло 19.4.45 р. я подав через пошту в Зарудді, що бачив, як двох військових, в шинелях зі зброєю переходили попід ліс. На другий день більшовики робили на ліс облаву, під час якої згинув один повстанець (прізвища, ані псевда не знаю). 23.4. до 4.5.45 р. я побачив, що з лісу до цвинтаря йшли: Николюк Іван – “Борець” зі с. Діброви, Ткачук Степан зі с. Діброви й ще двох чужих повстанців. Куди вони пішли від цвинтаря, я не бачив. Я це списав, заадресував “НКГБ – Ч.2” і подав на пошту в Заруддя. 7.5.45 р. був у мене Давиденко. Стрінувся зі мною на шкільному подвір’ю. З ним були ще військові, 6 чи 7 чоловік. Давиденко розпитував, чи я не говорив зі згаданими в записці повстанцями, в чому вони були вбрані, яку мали зброю, куди пішли. Я відповів, що з ними не стрічався. Йшли з лісу до цвинтаря, а куди пішли від цвинтаря, не бачив. Були вбрані в німецькі мундири. Зброю мали коротку – автомати і пістолі. Між ними пізнав Николюка і Ткачука з Діброви. Два інші, що йшли разом з ними, чужі й я їх не знаю. На цьому наша розмова закінчилася, тривала около 10+ть хв. До школи Давиденко прибув з центру хуторів Діброва й подався від мене на Ришнівеччину.

15.5.45 р. я йшов до школи й стрінувся під лісом на горбочку з Николюком Іваном та ще одним повстанцем. Николюк задержав мене, розпитав, чи є більшовики й закурюючи, висловився: “Чорта два він мене знайде” (тобто більшовики). Цього дня, коли я вертався зі школи, бачив, як Ткачук Степан з двома чужими повстанцями йшов додому. Надійшли зі сторони Попадичевої Долини. З ними я не говорив, бо йшов горбком і позаду них. Це я списав і 18.5.45 р. заніс в Заруддя на пошту, заадресувавши “НКГБ – Ч.2”.

Дня, 20–22.5.45 р. більшовики робили облаву на ліс і хутори. До мене заходив Давиденко, але з ним я не стрічався, бо їздив у Вишнівець на базар. Під час облави більшовики не знайшли нікого.

В днях 28. до 30.5.45 р. я побачив, як з напрямку с. Коханівки на Діброву переїжджали двома підводами люди, в числі 7–8 чоловік. Я це списав на картці з зошита, заадресував “НКГБ – Ч.2” і заніс на пошту в Заруддя. Там кинув у поштовий ящик. З пошти не одержав нічого.

В днях 9–10.6.45 р. був у мене Давиденко з більшовиками. Застав мене в школі. Забравши мене до шкільної канцелярії, розпитував, хто то їхав, де вони спинилися, хто поганяв, чи мали зброю, скільки їх було. Я відповів, що їхали військові двома підводами з напрямку Коханівки до цвинтаря і подалися в Діброву. Було їх 7 або 8 осіб, але зброї я не бачив. Поганяли самі. До кого вони заїхали, також не бачив. Переїжджали десь о год. 1–2-ій після полудня. Давиденко це вислухав і сказав, що це свої, тобто більшовики. Цього, що я говорив, він не нотував. Зі школи разом з п’ятьма більшовиками пішов на Діброву. До кого він там ще заходив, я не бачив, бо зараз мав урок.

18–19.6.45 р. я йшов вдень в поле. Під час цього побачив, як до Базана Аксентія зайшли два повстанці. Хто, не знаю. Там напилися скоро води й подалися межею до дороги, що веде або на Коханівку, або в ліс.

24.6.45 р. я списав це й, ідучи на пошту по літературу в Заруддя, подав це на адресу “НКГБ – Ч.2”. З пошти, крім літератури, не одержав нічого.

15–18.7.45 р. десь о 3-ій годині після полудня я зайшов до поштаря Бика Федора. Тоді я хотів передати щось на пошту, але він не йшов і не передав. Цього дня я побачив, що від нього вийшли два військові й подалися в ліс. Пізніше, зайшовши до хати, я довідався від Бика, що це повстанці і приходили фотографуватися. Це я списав і в днях 20 або 21.7.45 р. заніс на пошту в Заруддя, заадресувавши “НКГБ – Ч.2”. З пошти не одержав нічого. Після цього була облава на ліс і хутори, під час якої зловили Ткачука Степана зі с. Діброви. Він рано рубав дрова й коли побачив більшовиків, пішов до хати і сидів без роботи. Вони його приарештували і забрали у Вишнівець. Там його допитували, після чого засудили на 10 років тюремного ув’язнення. В м-ці жовтні 1947 р. сестру і маму його більшовики вивезли на Сибір.

При кінці м-ця липня 1945 р. я пішов за млинком до Матвійчука Пантелеймона. Ідучи попід ліс, я стрінув повстанців: Сергія, Борця і ще двох чи трьох чужих. Вони задержали мене, розпитали, чи нема в селі більшовиків, пожартували й, закуривши, розійшлися. Я пішов дальше, щоб позичити млинка, а вони крутилися там біля лісу. Це я списав і десь около 24 серпня заніс на пошту в Заруддя, заадресувавши “НКГБ – Ч.2”.

З пошти не одержав нічого, крім газет та літератури. Після цього більшовики робили на ліс облаву, під час якої знайшли криївку, де згинули: Сергій і Барка (останній з Діброви). Місця криївки їх я не знав. Я тільки подав Давиденкові, що вони були в цьому місці. Трупів їх більшовики забрали у Вишнівець.

8–10.9.45 р. я збирався їхати на базар у Вишнівець й побачив як попід гору йшов з Коханівки на Діброву Борець і стріляв з автомата вгору. Тоді він був трохи п’яний. Я зараз про це Давиденка не повідомляв, хоч був у Вишнівці. Не хотів до нього заходити. (Давиденко мешкає біля пошти, номера будинку не знаю).

12.9.45 р. я списав це, що бачив, як з Коханівки на Діброву переходив Борець і стріляв, заадресував “НКГБ – Ч.2” й заніс на пошту в Заруддя, де кинув у поштовий ящик.

15.9.45 р. мене покликав до школи Давиденко. Присилав по мене учня з 4-го класу Ратушняка Антона. Була десь 4 година після полудня, я тількищо закінчив навчання і прибув додому. Коли я прийшов до школи, застав Давиденка на подвір’ю, з яким було ще кількох військових. Я привітався, після чого ми зайшли в клас і посідали на лавку. Тоді Давиденко розпитував мене докладніше про поданого у попередньому доносі Борця. Питав, звідки йшов, куди, в чому одітий, яку зброю мав, з ким стрічався по дорозі, чи я з ним говорив. Я відповів: йшов з напрямку с. Коханівки на Діброву. Куди пішов дальше, не знаю, певно що в ліс. Одітий у військовому зеленому уніформі, в пілотці, чоботях, зброю мав коротку – автомат і пістоль. Під час переходу стріляв вгору, бо був трохи під чаркою. Дорогою не стрічався з ніким. Я також нічого з ним не говорив, бо це було далеко. Давиденко вислухав це, але не записував. Після цього сварився зі мною, чому не подаю якихсь важніших матеріалів. Говорили ми 25–30 хвилин. Після цього розійшлися. Давиденко з більшовиками пішов на Ришнівку, а я додому на обід.

Дня 19–20.9.45 р. до мене прийшли 4 військові за підводою. Це напевно були більшовики, бо були дуже обірвані. В кого вони взяли тоді підводу, не знаю. В мене не було. Отже не взяли. Це я списав і 27.9.45 р. заніс на пошту в Заруддя, заадресувавши “НКГБ – Ч.2”.

Носив сам, бо ходив по газети. Від Давиденка не одержав нічого. Донос кинув у поштовий ящик. Около 15.10.45 р. я побачив, як з напрямку лісу до цвинтаря переходили дві чужі дівчини. До кого вони заходили, я не бачив, але бачив, що переходили. Це було десь о 10-ій годині ранку. Около 4-ї години після полудня я вигнав пасти коні на долину й побачив, як з напрямку с. Коханівки до лісу переїжджали підводою два мужчини в зелених уніформах. Зброї я не бачив. Це все я описав і в днях 20–21.10.45 р. подав на пошту в Заруддя, заадресувавши “НКГБ – Ч.2”. Кинув у поштовий ящик. Відповіді від Давиденка не одержав жодної.

24.10.45 р. о 7-ій годині ранку прийшов до школи, де застав Давиденка, який ждав на мене на шкільному коридорі. Привітавшись, Давиденко розпитував про згаданих у попередньому доносі дівчат. Він розпитував: звідки йшли, куди, до кого виходили, що то за одні, що робили, в чому одіті. Я відповів, що йшли від цвинтаря в ліс, не заходили до нікого. Одіті були: одна в довгому пальто, а друга в короткому. Після цього Давиденко питав про дівчат, які працювали в санітарях. Я подав, що зі с. Діброви в санітарах працювала під час німецької окупації Матвійчук Валя. Вона працювала підрайоновою під псевдом правдоподібно “Галя”. Підрайоновою працювала під час німецької окупації. З приходом ЧА пішла до школи в Крем’янець, де перебуває до сьогодні. (В 1946 р. більшовики її арештували, допитували у Вишнівці й засудили на 10 років тюрми). Крім цього з Матвійчук Валею працювали: Скоропляс Анна зі с. Гнидови  і Павлюк Марія зі с. Гнидови. (Більше про них я нічого не знав, отже не міг подати).

Після цього Скоропляс Анну більшовики арештували, держали щось трохи у Вишнівці, але звільнили. Вона вийшла замуж і жила в с. Гнидова. Павлюк Марія арештована взагалі не була. Живе вдома. Після цього питав ще про військових. Я говорив, що переїжджали з Коханівки (з напрямку Коханівки) в напрямі Вербовецької Діброви (Ланівецький р-н). Вбрані були у військові уніформи, але зброї я не бачив. Коні поганяли самі. При цьому Давиденко питав навіть якої масті коні. Я відповів, що одно біле, одне чорне. Наприкінці говорив, щоб обов’язково довідатися дещо про зв’язки бандерівські. Я відповів, що важко про це довідатися, після чого ми закурили, Давиденко попрощався зі мною і разом з більшовиками, яких було около 10 осіб, подався в напрямі с. Ришнівки. Бійці в той час, як Давиденко говорив зі мною, розійшлися кругом по хуторах.

При кінці м-ця жовтня 1945 р. на наші хутори була облава, під часякої на Ришнівецьких хуторах знайшли криївку в Секлітинів. Під час тієї облави більшовики витягнули з криївки Барку Івана зі с. Діброви, Секліту Василя і його брата та забрали в район. Пізніше я довідався, що Барка Іван на дорозі скочив під Вишнівцем у ріку і втопився, а цих двох звільнили й до сьогодні вони живуть вдома та господарюють.

Чому їх не засудили за те, що скривалися, я не знаю. Про цю справу Давиденко мене нічого не розпитував. Це досить далека віддаль від мене й належить до села Ришнівки, Вишнівецького р-ну.

В днях 15–20.11.45 р. я побачив, як з напрямку Попадичевої Долини в напрямі с. Коханівки переходили два повстанці. Це я списав, але не подавав зараз, бо думав, може ще щось побачу, то подам разом. Однак вже була зима, впав сніг, отже я більше не побачив нічого і коло 10.12.45 р. подав цей донос на пошту в село Заруддя, заадресувавши “НКГБ – Ч.2”. Від Давиденка не одержав тоді нічого.

В кінцевих днях грудня 1945 р., чи в перших днях мця січня 1946 р. прийшли до мене два повстанці. Їх я не знаю. Прибули до мене додому десь в год. 8–9-ій і сказали, щоб я завіз їх в с. Коханівку. Я повіз. Під селом Коханівкою вони злізли, а я вернувся додому. Були одіті в шинелях, зимових шапках, чоботах, рукавицях, розпитували мене, чи далеко до Коханівки. Я це списав, заадресував “НКГБ – Ч.2” і заніс на пошту в Заруддя, де кинув у поштовий ящик. Це було десь в половині м-ця січня 1946 р. Донос носив сам. Від Давиденка не одержав нічого.»

Продовженя буде.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ