Штаб-криївка СБ ОУН в селі Бодаки, що на Вишнівеччині, активно діяла три роки. Частина третя

Матеріали підготував на основі  матеріалів архівних кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області 

Дячина Тимофій Харитонович псевдо «Сніп», «Вірний», «Крига» 1920 року народження.

Вишнівецьке НКВС активно почало за мною стежити. Цим займався Огурцов та Паращук. Вони завербували  декілька колишніх повстанців, які погодилися добровільно на співпрацю з органами РВ НКВС. Але їхня совість не позволяла мене  здати більшовикам. Адже вони добре знали місце розположення криївки, бо не раз приносили грипси.

У нас в криївці була друкарська машинка. Цю машинку передав мені «Квідчук» – Рись Павло з села Котюжини.  Я в листопаді 1944 року провів переговори з Павлом і доручив йому лінію зв’язку СБ ОУН з нашого району в надрайон. Пунктом були села Малі Вікнини і Манево. Для допомоги йому надав  Казновецького Костю – «Корінь» і Саса Федька – «Дуда» , обидва з села Котюжини. Крім зв’язку «Квідчук» повинен надавати щомісяця інформацію про рух більшовиків в селі Котюжини, а саме про облави, засідки, арешти. Також мав приглядатися до місцевих людей, які саме ставляться вороже до наших повстанців. Цю інформацію він мав подавати мені особисто, або залишати у потаємному місці. Я з Рисем Павлом зустрічався часто і декілька раз у криївці в Вітюка. У лютому 1945 року я добавив йому ще двох есбістів ОУН в селі Котюжино, а саме Блащука Якова «Корінець» і Вітюка Захара – «Гіркий». Але я часто з ним зустрічався у селі Манево на зв’язковому пункті у Горошка Арсена – кличка  «Хрін». На цей час там були «Сокіл»  і «Заверуха». «Заверуха» у сотні «Сокола» керував диверсійною групою повстанців. Ці хлопці, а їх було коло десяти, робили набіги на групи стрибків по селах Вишнівеччини. Стрибки в кожному селі мали свої приміщення, там чергували, мали зброю. Тому диверсійна нападала у ночі, забирала зброю та спалювала документацію, а хлопців залякували і попереджали щоб йшли по домівках і більше в стрибки не ходили. Саме в  цей час  організовувався похід диверсійників в село Гнидава. Це було 12 березня 1945 року. Під час бою було вбито 4 стрибки і один більшовик. Стрибки були з Вишнівецького  РВ НКВС. З нашої сторони втрат не було. У квітні 1945 року «Квідчук» перейшов у підпорядкування під районованого СБ ОУН «Мручка». Після цих змін я вже з ним контакту не мав і він більше в схрон Вітюка не приходив. А так ми зустрічалися на коротких нарадах. 

За мною дуже стежили. Мені рисковано було появлятися на одинці. По селах розвелося багато завербованих більшовицьких агентів.      Навіть вже серед нас були такі, що працювали на НКДБ. Ми повинні бути дуже обережними. З осені 1946 року ми менше проводили часу в криївці Вітюка. Я почав частіше проводити зустрічі за селом. 

Вознюк Єфросинія Тимофіївна 1922 року народження.

В кінці червня 1945 року я повернулася з Німеччини. Два роки відбула я там. Багато де чого навчилась. Коли прибула, то сестра Ганна сказала мені про криївку і про те, що я буду готувати їсти.  Один день ми провели разом, піді вчила мене і дальше я все знала як і що робити. Майже постійно у криївці перебували до осені 1946 року. То хтось один то четверо. Я їх майже не знала. В мої обов’язки було забезпечити продуктами, приготувати смачну їжу, але саме головне це вести себе обережно, лишній раз не бігати, не метушитися і спостерігати, чи часом хтось не слідкує за нашим господарством. Основне завдання це подати їжу і часом щось перепрати. Так, я знала тих, хто часто приходив. А час когось приводили, чи приносили раз грипси, я не запам’ятовувала. За час моєї роботи, я знала більше двадцяти повстанців, я знала їхні клички і навіть знала звідки вони, тобто з якого села. Але коли мене заарештували і допитували у Вишнівці, а потім у Кременці, то я казала що нікого не бачила і нікого не знала. Мені сказали приготувати їжу, я готувала, а потім йшла і хто забирав я не знаю. Я знала тільки одного «Снопа». Слідчий на допитах після мого арешту 24 березня 1947 року, так і в мене нічого не взнав. Я нікого не здала. Правда, я сказала що знаю «Снопа». Але його знали всі і він постійно перебував у підпіллі як і «Сокіл» чи інші. Мене допитували  три місяці, так і били і морили голодом і спати не давали і помитися не давали. Все було. Але я знала як щось розкажу то і батькові буде тяжка біда і братові і сестрі. А так ми всі терпіли і перебороли все. Я не була така активна, більше сиділа на місці і готувала їсти. Всього декілька роз переказувала в селі своїм людям, яких кликав районів і декілька лаз носила грипси в Чайчинці та в Снігурівку. Мені дуже пригадується мій арешт. Це коли з Вишнівця приїхала ціла команда енкаведистів на чолі з лейтенантом Вишнівецького РВ НКДБ Язиковим. І разом з ними там був Янковий з Решнівки. Він першим прибіг за хлів і почав відсувати гній та відкривати ляду. Але ми вже були готові до всього. Вина була в тому що два молоді хлопці з Манева стерегли його тоді в криївці. А це була їхня перше виконання такого обов’язку. А ще перед тим декілька безсонних ночей. Ось і такий результат. Втік з криївки, коли вони заснули серед білого дня. А проснулися через декілька годин, а його вже немає. Ось і результати. Арешти батька, мене, брата з його дружиною і ще Сибір для родичів. Так, ми вже були готові до такого. Відразу все понищили, спалили щоб менше було доказів про перебування в криївці. В шість годин вечора прибула машина і з десять військових. Все перевернули в хаті, на горі, в хліві і в криївці. Питали хто був з бандитів. Відповідь у всіх одна. Був «Сніп» з своїми, яких ми бачили перший раз. Він нас заставляв, а ми мусимо виконувати. А де він зараз? Не знаємо, бо з ним не ходили. 

Мене лякали, били, терпіла і все говорила одне. Готувала їсти, бо приказали. Мене привезли у ночі 24 березня у Вишнівець і допитували. Потім вже над ранок завели в якусь тюрму коло костела. Там було ще троє жіночок. Пам’ятаю, що одна з Чеснівського Раківця, ще одна з Коханівки та з Кривчик. Замучені, перелякані, і саме головне що холодно. Я також дуже змерзла. Але терпіли і між собою майже не говорили. Кожен з нас думав про себе, як вберегтися, як витримати ці страхіття. Мене покликали через день. В кабінеті сидів Огурцов, Я чула багато про нього, бо він відповідав за наше село і мав багато своїх донощиків. Він відразу запитав мене де ночує «Сніп» і де його дружина. Я відповіла що з ним не ночую і не знаю де він вештається по ночах. А про його дружину нічого не знаю, бо і на весіллі в них не була. Тоді Огурцов на мене розкричався за те що я насміхаюся з його запитань і вдарив мене довгою дерев’яною лінійкою по шиї.  Стало боляче. А він кричав що якщо я так ще раз відповім,  то віддасть мене голодним собакам. Він ще раз запитав про «Снопа» і хто з ним ходить. Я відповіла що «Незабудько» і «Максим». Звідки вони я не знаю і не знаю де вони живуть. Знаю що «Незабудько» з села Лози. Ще запитував мене про «Сокола», але я нічого так і не сказала, бо справді про них ні чого не знала. Потім мене відправили у Кременець. Там вже мене помістили у великій тюрмі де в камері було більше тридцяти дівчат. Стогін, плач, побиті, голодні і вимучені. Кременецька катівня, конвеєр. Але мені не звикати. Я пройшла ці випробовування у німецьких таборах. А саме головне що я твердила що мене заставляли варити їсти і мити посуд. Я плакала і казала що нічого не знаю. Так мені і повірили. Ще питали чи мій батько щось знає. Я казала що старий він і в його навіть не питали чи можна копати криївку. Прийшли, викопали і стали там жити. А батько навіть не знав хто там і скільки там і що вони роблять. Він знав тільки одного «Снопа». Його на декілька днів забрали у Вишнівець, потримали і відпустили.  Адже йому було 76 років і спрацьований. І ще у березні 1947 року простудився і перед арештом лежав хворий. Але потім в жовтні 1947 року вивезли його бідного в Осінки Кемеровської області (Росія). Там він довго не протримався і помер.

Продовження буде.

ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ