На 75-му кілометрі хтось з’їв мій салат

Учасники супермарафону на 100 кілометрів згадують випадки, які з ними траплялися

Вихідними в Тернополі відбувся супермарафон на 100 км. Забіг почали проводити в 1970-х, із початком перебудови припинили. 1997-го його відновив голова туристичного клубу “Кристал” Борис Гора.

Супермарафон проходить щороку наприкінці травня – до Свята Героїв. Зазвичай у ньому бере участь (СКІЛЬКИ ПРИБЛИЗНО ЛЮДЕЙ?). До фінішу добираються менше половини. Переможцями вважають усіх, хто подолає дистанцію за 24 год. Їх нагороджують символічними призами (НАПРИКЛАД). Найкращі бігуни встигають за 9 год.

Володимир ПРИШЛЯК, 23 роки, учасник позаторішнього марафону:

– Знайшов велосипед, коли пробіг зо 50 кілометрів. Дощ почався, я сховався під дерево. Глянув у канаву біля дороги – там ровер стоїть. Сил бігти вже не було, думаю – дай-но візьму його. Він виявився в дуже неробочому стані. Певне, легше було б пішки йти, бо колеса спущені, передачі повідкручувані. Підремонтував, пофарбував, і ще рік він мені відслужив. Потім переїхав до Львова. Поїздив день по бруківці й продав за 200 гривень знайомому в Тернопіль. Велик досі служить йому.

Юрій ГЕРАСИМІВ, 24 роки, переможець 2008 року:

– Налякав п’яних чуваків. Десь на півдорозі пробігали повз придорожній бар. Звідти компанія вивалила. Сміються з тих, хто біжить, пальцями тицяють. Потім дивлюся – двоє за мною женуться. Розвертаюся й біжу на них. Один починає тікати, а другий розвертається, шпортається й падає.

Запевняв, що нас усіх скоро вивезуть у Сибір. Був п’яний, але декламував вірші Шевченка

Іван ТРОФИМУК, 23 роки, учасник 2009-го:

– Відкачував хлопця. Це вже за 60-м кілометром було. Ранок. Зайшли на заправку кави попити. Ми з другом вирішили таксі викликати, бо вже не мали сил і промерзли дуже. А третій планував відпочити й далі йти. Присів на лавку, посидів пару хвилин і каже: “Хлопці, я зараз вирубаюся”. І справді – закотив очі. Ми водою його полили, по щоках поплескали – включився. “Швидка” з контрольного пункту приїхала. Дали йому нашатирю понюхати. Таксівкою до Тернополя поїхали втрьох.

Андрій ЯНОВИЧ, 26 років, переможець торішнього марафону:

– Сварився з бігунами, що поїли мої бутерброди. На 25-й кілометр прибігаю, запитую чергового: де мій кульок із канапками? Каже: не знаю – тут якісь хлопці перед тобою прибігали, щось таке їли. Я потім догнав їх. Виявляється, вони думали, що то спільне харчування. На 50-му кілометрі пропонували мені свою курку-гриль. А на 75-му хтось з’їв мій салат. Бігати повільно невигідно.

Ярослав ВАСИЛИК, 61 рік, переможець 1981 року:

– Пішов додому спати. То було на змаганнях 1986-го. Маршрут був поганий – 100 кілометрів бігали по об’їзній дорозі Тернополя. Я двічі пробігав повз свій дім. Перший раз стримався. А другий, уже після 60-го кілометра, плюнув і пішов додому – ноги дуже натер.

Борис ГОРА, 42 роки, переможець 1988-го, організатор марафонів:

– Рятував учасників від ментів. Це було 2003-го. До хлопаки, що біг із номером на грудях по трасі, під’їхали збаразькі даїшники. Він їм дуже підозрілим здався. Запхали в машину і навіть трохи потлумили, бо опирався. Потім викинули на трасі. Згодом у міліції нам пояснювали, нібито шукали злочинця, який украв машину. Але насправді мусора просто напилися й так вимахувалися. Я зчинив скандал, винного потім звільнили з міліції. А хлопець, якого менти били, не зійшов з дистанції – добіг до фінішу.

Роман ЗАДОРОЖНИЙ, 25 років, член оргкомітету марафону:

– Шукав марафонців, які заблудилися. Таке час від часу буває, бо бігають вночі, й багато людей трасу не знають. 2006-го один намотав додаткових 5 кілометрів. Пропустив контрольний пункт, де треба було вертатися, і побіг далі.

Василь ДЯКОВИЧ, 27 років, член оргкомітету 2008-го:

– Говорив із бомжем 2 години . Підійшов, коли побачив надпис “УПА” в мене на одязі. Розказував, що він – патріот, але вже розчарувався у владі. Запевняв, що нас усіх скоро вивезуть у Сибір. Був п’яний, але декламував вірші Шевченка.

Віталій ДЕРЕХ, 24 роки, переможець 2004 року:

– З’їв півкілограма цукру. Щойно приїхав із дачі – в джинсах, черевиках і сорочці. Пішов зі знайомими побачитися. А вони мали бігти. Кажуть: давай із нами. От я й побіг. До 50-го кілометра зголоднів як вовк, а їсти нічого не взяв. На контрольному пункті були тільки цукор і вода. Їв ложкою цукор, запивав водою. До фінішу ледве добіг – черевики натерли пальці, а джинси – між ногами.

Андрій Янович, Журнал “Країна”