Врятувати і вижити: історія нейрохірурга Олексія Леонтьєва з окупованого Херсона

«Погляд» розпочав цикл матеріалів про нейрохірурга Олексія Леонтьєва – лікаря з понад 20-річним досвідом, який сьогодні очолює нейрохірургічне відділення КНП «Тернопільська обласна клінічна психоневрологічна лікарня», а до повномасштабної війни працював у Херсоні.

У першій частині інтерв’ю ми розповіли про його шлях у професію – від перших чергувань і роботи без сучасної діагностики до керівництва відділенням.

У цій частині інтерв’ю – про роботу під час окупації Херсона, моральні дилеми, страх, відповідальність і шлях виїзду з міста.

Частина 2

Після років роботи в медицині, складних чергувань, становлення як нейрохірурга та керівника відділення в Херсоні, професійний шлях Олексія Леонтьєва отримав зовсім інший вимір.

До повномасштабної війни він очолював одне з найскладніших відділень, працював із важкими травмами та пацієнтами, приймав рішення в умовах обмеженої діагностики і високої відповідальності. Але досвід, який довелося пережити у 2022 році, вийшов далеко за межі медицини.

Робота в окупованому місті, постійна небезпека, відсутність базових умов і водночас необхідність щодня оперувати та рятувати життя – це реальність, у якій опинився лікар разом із колегами.

– Розкажіть про досвід роботи в окупації.

– У перший день ми заїхали на роботу – і фактично вже не змогли виїжджати. Російські військові постійно пересувалися, стріляли в різні боки.

Тоді якраз тривали бої за Антонівський міст – це переправа через Дніпро. З одного боку – Олешки, з іншого – Херсон. Наші військові спочатку були там, потім відійшли, і саме за цей міст точилися бої.

До нас масово привозили поранених. Перші два тижні ми взагалі не виїжджали з лікарні – жили фактично на роботі, бо постійно приймали і оперували.

Згодом, коли місто вже було окуповане, з’явилися блокпости, стало трохи “спокійніше” – принаймні перестали стріляти без розбору. Тоді вже можна було іноді виходити.

Сім’я в цей час була вдома, ховалася в підвалах. Літали військові літаки – звуки, яких ми раніше ніколи не чули. Це було постійне відчуття небезпеки.

Ми продовжували працювати. Дуже багато допомагали нашим пораненим. Російські військові теж потрапляли в лікарню, але саме з нейрохірургічною патологією був лише один випадок. Це був не військовий – чоловік із Криму, який на великій швидкості збив жінку і сам травмувався. Ми знайшли спосіб відмовити йому в лікуванні, сказали, що не маємо необхідних можливостей, і його забрали.

Найскладніше було не тільки професійно. Не вистачало ліків, зникла їжа – ринки були закриті. Дуже допомагали волонтери, які привозили хоча б мінімальне забезпечення.

Ми також ховали наших поранених військових так, щоб окупанти не знали, що це українські солдати – змінювали одяг, документи, історії хвороби.

Було страшно. Особливо запам’ятався момент, коли не було зв’язку – його глушили. Ми з родиною стояли в місці, де ще можна було зловити сигнал і додзвонитися. Там було багато людей.

І в цей момент проїжджали російські військові – і просто направили на нас автомати. Люди стоять, телефонують, а на них наставляють зброю. От тоді було по-справжньому страшно – за дитину, за родину. Бо ти розумієш: якщо почнуть стріляти, ти нічого не зможеш зробити.

Ми намагалися мінімально пересуватися містом, більше ховатися. Але на роботу я ходив постійно.

Були й інші ситуації. Наприклад, приходили місцеві і вимагали направлення в Сімферополь. Я відповідав, що можу дати направлення тільки в українські медзаклади – наприклад, у Київ. Через це виникали конфлікти.

У кабінеті в мене висів український прапор і грамоти за волонтерську допомогу з 2014 року. На це теж звертали увагу, були скарги. Мені навіть казали, що можуть “приїхати”.

І це було на фоні того, що ми продовжували оперувати. Наприклад, була дівчинка зі Скадовська – їй уламком ракети пошкодило череп. Ми її врятували, а згодом планували операцію з відновлення.

Ми зробили цю операцію, і вже наступного дня – 26 червня 2022 року – вирішили виїжджати.

Зібрали дві машини, ще колеги приєдналися. Виїжджали через Антонівський міст – він уже був пошкоджений, але проїзний. І в той же день увечері його повністю розбили.

Ми їхали через Крим, далі – через Грузію. На кордоні до нас приєдналися інші знайомі лікарі, сформувалася колона з кількох машин. Їхали швидко, майже не зупинялися.

У Грузії вже вперше відчули, що можна видихнути. Там дуже підтримували – по Тбілісі скрізь були українські прапори.

Це було сильне відчуття – після всього пережитого.

У третій частині Ви дізнаєтесь про новий старт Олексія Леонтьєва у Тернополі, про команду та як вдалося створити одне з кращих в Україні нейрохірургічне відділення.

Спілкувалася Надія Греса