Повномасштабна війна змушує людей ставити запитання, на які не завжди легко знайти відповіді. Чому Бог допускає зло? Чому триває війна? Де справедливість? Для чого нам усе це і як зрозуміти, що є добром, а що — злом?

Про це у програмі «Такі часи» говорили з митрополитом Тернопільським і Кременецьким Нестором.

Владика розмірковує про християнське бачення війни, відповідальність кожного за майбутнє України, ціну державності, ставлення до тих, хто виїхав за кордон, і тих, хто досі чекає на «освободителів». Окремо пояснює, що таке Божа воля і Боже попущення, та чому трагедії української історії варто сприймати як уроки для сучасного покоління.

«Починати треба із середини себе»

— Владико, сьогодні такі часи, що люди часто ставлять собі запитання, на які не можуть знайти відповіді. Хтось питає: чому так сталося? Хтось — за що? Хтось — де справедливість? А часом люди запитують: «Для чого мені це все?» або «Для чого нам це все?». Як ви для себе формулюєте це запитання і чи знаходите на нього відповідь?

— Якщо ми будемо говорити про те, як сприймати все, що навколо нас відбувається, то для нас, як для християн, дуже важливо мати християнський світогляд і християнське бачення всього, що відбувається.

Дуже часто люди запитують: чому існує зло, чому Бог щось допускає? Кажуть, що Бог мав би припинити будь-яке зло, в тому числі й війну.

Але на це питання треба дивитися трохи глибше. Найперше — чи ті люди, які зараз кажуть, що потрібно зупинити зло, пам’ятали про це до того, як воно зачепило їх особисто?

Дуже часто ми будуємо свої стосунки з Богом за принципом, схожим на виклик швидкої допомоги. Коли нам потрібно — ми її викликаємо, вона приїжджає, допомагає, а після цього ми про неї забуваємо.

Багато людей хотіли б так само будувати стосунки з Богом: незалежно від того, як ми прийшли до цього стану і чому такими стали, Бога можна було б просто «викликати», щоб він вирішив наші питання, а потім про нього більше не згадувати.

Насправді треба розуміти, що все, що відбувається навколо нас, є відображенням нашого внутрішнього світу, нашого внутрішнього життя.

Колись один святий сказав: «Стяжай духа Святого — і тисячі навколо тебе спасуться». Ми своїм внутрішнім станом преображаємо світ. Коли ми живемо з Богом, коли творимо добро, навколо нас стає більше добра. Коли маємо у своєму серці зло і з цим злом ставимося до інших, то це зло примножується.

Тому починати треба із середини себе.

«Чи ми справді цінували те, що отримали?»

— Коли ми говоримо про причини війни, часто все зводиться до того, що російські окупанти прийшли на нашу землю і з цього почалася війна. Але ви говорите про глибші причини. Що маєте на увазі?

— Якщо ми говоримо про війну за українську державність, за українську незалежність, то треба згадати, що в 1991 році цю державу ми отримали досить легко — без великої крові, без серйозного протистояння.

Але треба поставити собі питання: чи ми справді цінували те, що отримали?

Бог дав нам нашу державність як дар, як подарунок, за який ми повинні були бути Йому вдячні. А як ми до цього поставилися? Байдуже?

Згадаймо, скільки ще кілька років тому людей кричали: «А що мені дала ця Україна? Чому я повинен для неї щось робити?»

Багато хто говорив: хай Україна для мене щось робить, тоді я подумаю, чи щось робити для неї.

Державність і приналежність до цієї держави багато хто сприймав як своєрідний «чемодан без ручки» — і кинути шкода, і нести не знаєш як.

Люди не розуміли, для чого їм потрібна держава. І, напевно, те, що Бог попустив цю війну, стало для людей можливістю зрозуміти, для чого їм потрібна держава, що означає бути українцем, що означає належати до української нації.

Українська держава в першу чергу залежить від того, чи ми будемо українцями.

Це війна не просто за якусь територію. Це боротьба за землю наших батьків і дідів, яку наше покоління має передати своїм дітям.

Якщо люди кажуть: «Для чого нам ця земля? Давайте її віддамо», — то треба запитати: що тоді залишиться Україною? Чи може існувати українська нація без української землі та української держави?

Ми маємо в історії багато прикладів, коли нації зникали. Наприклад, у X столітті існувала окрема держава Прованс. Це був окремий народ зі своєю мовою та культурою, який згодом асимілювався і став частиною Франції. Сьогодні мало хто пам’ятає про нього як про окрему національність.

Чому це відбувалося? Тому що народ не був готовий боротися і не цінував того, що мав.

Сьогодні боротьба України важка, кровопролитна і травматична для всього народу. Але це також те горнило, в якому виплавляється нація.

Байдужі люди, яким Україна не потрібна, відходять, тікають, виїжджають. Ті, хто готові боротися, розуміють, що нація постає завдяки людям, які готові за неї боротися.

«Найбільшою цінністю для попередніх поколінь була Україна»

— Сьогодні часто говорять, що найбільшою цінністю є життя людини. Якщо виходити лише з цього, то, можливо, ті, хто виїхав з України, зробили правильний вибір: вони врятували своє життя, життя дітей, убезпечили себе від війни. Як на це дивитися?

— Якщо говорити про те, що найбільшою цінністю є життя, то справді можна сказати, що найбільш правильно зробили ті, хто виїхав з України. Їхньому життю там нічого не загрожує, вони спокійно живуть, і війна їх безпосередньо не зачіпає.

Але якщо ми говоримо про попередні покоління українців, то для них Україна мала вищу цінність, ніж власне життя.

Згадаймо козаків, січових стрільців, Українську повстанську армію. Людей, які боролися, часто не маючи великої надії на перемогу.

Якщо згадати ту ж УПА, то на політичній карті України тоді не було. Дві величезні імперії воювали проти них. Сам народ підтримував їх, будемо щирими, досить мляво.

Зараз багато хто любить хвалитися тим, як українці боролися. Але насправді ідейних людей, які готові були боротися, у відсотковому співвідношенні, думаю, було не більше, ніж тих, хто сьогодні пішов добровольцями захищати Україну.

А більшості людей хотілося просто спокійно жити.

Так само і зараз. Дуже рідко можна почути: «Ми хочемо перемоги». Люди частіше кажуть: «Нехай закінчиться війна. Нехай сюди не прилітають ракети й шахеди. Нехай ТЦК не ловить на вулицях».

Але питання в іншому: хто буде тут? Чи буде Україна? Чи прийде окупант, і тоді просто не буде війни?

У багатьох складається враження, що їм усе одно.

«Не всі, хто виїхав, однаково ставляться до України»

— Але я мушу вам заперечити. Люди, які виїжджають, теж мають свої аргументи. Вони рятують себе, своїх дітей, рідних. За кордоном вони ходять до церкви, підтримують українську культуру, християнство. Є й такі, хто говорить: «Ті, хто пішов воювати, — вбивці. Вони стріляють і вбивають. Вони не люблять свої сім’ї». Як сформувати розуміння того, що є добром, а що — злом?

— Якщо говорити про тих, хто виїхав за кордон, мені здається, що їх можна умовно розділити на дві категорії.

Є люди, які виїхали, заробляють там гроші, передають їх в Україну, підтримують воїнів, організовують різні заходи, роблять усе для того, щоб нагадувати спокійній Європі чи Америці про те, що тут триває війна.

Але, будьмо щирі, є й багато людей, які виїхали і сказали: «Мені більше не потрібна Україна. Мені тут добре, я тут буду жити».

Вони повністю забувають свої зв’язки з Україною. Поки не виникає якась проблема, наприклад, коли мігрантів починають виганяти з певної країни, Україна їм уже не потрібна.

Тобто люди дуже по-різному виїжджають. Якщо ми говоримо про тих, хто залишив Україну, рятуючи своє життя, то треба розуміти: вони не виїхали в першу чергу для того, щоб допомагати Україні. Причини можуть бути різними.

«Чи кожен із нас сьогодні щось робить для перемоги?»

— А як ви ставитеся до тих, хто залишився в Україні, але не розуміє, за що триває війна?

— Будемо щирими: такі люди є і на Тернопільщині. Є ті, хто чекає «освободителів» і говорить: «Досі Путін прийде». Є люди, яким усе одно, під якою владою жити.

Мені пригадується один випадок. Одна з громад, яка переходила з Московського патріархату до нашої церкви, мала чотирьох братів, які були найбільшими активістами проти цього переходу. Вони твердо стояли за те, щоб їхня церква залишалася в Московському патріархаті.

Коли почалася повномасштабна війна, одного з цих братів мобілізували. І він телефонує родичам та каже: «А ви не знаєте, які москалі? Вони тут нас убивають. Вони зовсім не такі, як ваш батюшка говорив. Це все неправда».

А потім його брати сказали: «У нас тепер такого брата немає».

Ось це залежить від того, хто людину просвітлює щодо подій, які відбуваються, а хто зацікавлений, щоб вона залишалася в ілюзії, що прийдуть «освободителі» і їй стане краще.

В історії дуже багато прикладів, коли ті, хто найбільше чекав «освободителів», першими потрапляли під репресії і були знищені. Людина, яка нічого не хоче створювати, може тільки руйнувати і зраджувати.

Але я не хочу ділити всіх на чорних і білих. Я хочу, щоб кожен із нас задумався: що він сьогодні, перебуваючи в Україні чи за кордоном, робить для перемоги?

Чи допомагає нашим Збройним силам? Чи бореться з байдужістю? Чи говорить із людьми, які підтримують ворога? Чи просто чекає, коли щось станеться, і готовий жити за будь-яких умов?

«Ви хоча б молитеся за те, щоб Почаївська лавра стала українською?»

— Ви згадали про відповідальність кожного. Як вона проявляється на практиці?

— До мене часто люди підходять із питанням: «Коли ви вже заберете Почаївську лавру, щоб ми могли туди приїхати молитися?»

Я відповідаю: «А що ви для цього робите, щоб Почаївська лавра стала українською?»

Просто чекаєте, щоб її «забрали», а тоді вже приїдете на все готове молитися?

Ви хоча б молитеся за те, щоб вона стала українською? Ви хоча б говорите зі своїми знайомими чи сусідами, які ходять до Московського патріархату? Переконуєте їх?

У нас багато людей чекають, що за них усе зроблять, а вони отримають усе готове.

Так само і на війні: військові воюють, а я чекаю на перемогу. Точніше, навіть не на перемогу, а на закінчення війни.

Останнім часом слово «перемога» дуже рідко можна почути.

«Вам потрібна Україна? Якщо потрібна — боріться за неї»

— Тобто ви вважаєте, що війна стала для українців своєрідним уроком?

— Повертаючись до початку нашої розмови, напевно, саме тому й відбулося це Боже попущення війни — щоб люди прокинулися і зрозуміли цінність того, що мають.

Якщо сформулювати це так: Бог звертається до українців — вам потрібна Україна? Ви цінуєте цей дар? Боріться за неї.

Якщо вам вона не потрібна, то я віддам її комусь іншому.

Ми сприймаємо Божий дар як щось абсолютне: можна його покласти під ліжко, користуватися тільки тоді, коли потрібно, або взагалі забути про нього.

«Є Божа воля, а є Боже попущення»

— Але тут у мене виникає важливе питання. Чи справді це настільки рішення і воля Божа? Чи, навпаки, це абсолютне рішення зла? Адже інша сторона також прикривається Божими законами. Російське керівництво говорить про те, що готове віддавати життя за Бога і свою, як вони її називають, батьківщину. Як пояснити це свідоме рішення російського церковного керівництва, коли вбивство інших людей намагаються виправдати Божими законами і Божими намірами?

— Тут треба розділити два питання.

Якщо повернутися до першого — чому все це відбулося і чи є це від Бога, — треба розуміти два окремі поняття: Божу волю і Боже попущення.

Є речі, які відбуваються за Божою волею. Зокрема, та сама українська незалежність чи інші речі, які, здавалося б, природним способом не могли б відбутися, але вони відбуваються.

Це те, що виходить за межі людських можливостей. Твориться Божа воля.

Прикладом для нас є наша церква. У 1990 році, коли покійний патріарх Філарет, тоді ще митрополит, починав шлях за українську церкву, було лише двоє єпископів і певна кількість священників.

Ніхто не вірив, що з цих двох єпископів утвориться найбільша церква України.

Це творилося руками людей, але ці руки направляв Господь.

Так само у 2018 році відбувся Об’єднавчий собор, а у 2019 році ми отримали Томос про автокефалію. Попри всі потуги Москви зупинити цей процес, їм цього не вдалося.

Тут ми теж бачимо Божу волю.

Але є інший момент — Боже попущення, коли Бог дозволяє творитися злу, не зупиняє його для того, щоб людина зрозуміла, що вона робить щось неправильно.

Такі приклади ми маємо у Святому Письмі.

В історії старозавітного Ізраїлю бачимо, що люди жили на землі, яку Бог їм дав. Вони могли творити добро, жити в праведності, дотримуватися Божих законів.

А Божі закони — це не лише стосунки з Богом. Це й стосунки між людьми.

Але бували випадки, коли людям жилося занадто добре. Їм ставало нудно. Вони починали шукати чужих богів, жити у гріху, у власне задоволення, замість того, щоб дотримуватися моральних рамок, які дав їм Бог.

І тоді Бог попускав, щоб приходили вороги.

Коли ізраїльський народ жив за Божою волею, він перемагав ворогів. Коли порушував її — Бог попускав, щоб вороги перемагали.

Це було попущення, а не Божа воля.

І це не було покаранням. Ми дуже часто плутаємо урок із покаранням.

«Голодомор — це не покарання за наші гріхи»

— Навіть свого часу українцям дорікали тим, що Голодомор нібито був покаранням за наші гріхи. Це була позиція Московського патріархату.

— Так. Але це було попущено для того, щоб показати, до чого призводить те, коли люди не цінують те, що мають.

Голодомор був прямим наслідком того, що українці не могли об’єднатися у боротьбі з ворогом.

І, напевно, те, що відбулося у 1930-х роках, — це урок не лише для людей, які жили тоді. Це урок для нас, для сучасного покоління.

Ми повинні розуміти, що відбувається, коли ми втрачаємо незалежність.

Сьогодні багато людей кажуть: «Віддайте москалям ті області. Для чого вони нам потрібні?»

Для людей, які живуть далеко від окупованих територій, іноді здається: «Віддайте, хай буде, і Путін заспокоїться».

Але ми розуміємо, що це не зупинить Путіна.

Йому не потрібні лише ці чотири області. Він використає їх як новий плацдарм для продовження захоплення всієї української землі.

Війни — це така річ, яка може тривати століттями, з перервами. Він просто збере нові сили і піде далі захоплювати Україну — чи він, чи той, хто буде після нього.

Хто б не прийшов, окупаційна політика і бажання захопити українську землю залишатимуться.

Тому це урок для нас: чому ми повинні захищати Україну і до чого може призвести згода на умови такого «мирного договору», за якого нам пропонуватимуть федерацію чи якесь нове союзне утворення.

Це знову може привести до знищення українського народу.

Господь нас вчить, що не можна поступатися. Ми повинні боротися і цінувати те, що маємо, якщо не хочемо зникнути.

«Якщо ми не хочемо зникнути — повинні боротися»

Якщо ми не хочемо зникнути, ми не можемо втратити не тільки землю. Ми втратимо українську націю, українську державу і право називатися українцями.

Україна вже один раз — і це є в нашій пам’яті — 70 років була в окупації чужої держави.

Я думаю, ми повинні зробити з цього висновки.

Якщо ми цього не зробимо, висновки зроблять окупанти. Вони зрозуміють, що український народ не можна залишати, тому що він усе одно прагнутиме звільнитися. І тоді українців просто нищитимуть ще більше і радикальніше.

Ми бачимо це сьогодні на окупованих територіях, коли звільняються міста і знаходять масові поховання, тисячі розстріляних людей.

Чомусь ті, хто каже: «Віддайте їм цю землю», забувають про сотні тисяч людей, які загинули від рук окупанта. Про мирних людей, які просто думали, що пристосуються до життя під окупацією.

Ось чим закінчується пристосування до життя під окупацією.

Це все — певні уроки для нас.

«Бог творить чудеса руками людей»: митрополит Нестор про «русский мир», кризу віри та українську стійкість

«Це абсолютно не відповідає християнському вченню»

— Ви говорили про позицію Російської православної церкви. Чому ви вважаєте її єретичною?

— Вона сповідує концепцію етнофілетизму. Це ідея про те, що одна нація має вищість перед іншими просто через свою приналежність до цієї нації. Ніби Бог створив одні нації вищими, а інші — нижчими.

Наша церква ухвалила рішення, що така позиція Російської церкви є прямою єрессю. Ми поінформували про це інші помісні церкви і чекаємо на їхню реакцію.

Поки що ці питання ще не озвучувалися. Але, як правило, такі процеси в церкві відбуваються не швидко.

Коли митрополита Філарета свого часу анафематствували в Москві, після того як він вийшов зі складу Російської церкви й оголосив про створення Київського патріархату, це було ще у 1993 році. А відповідь Вселенського патріарха на апеляцію, яку він подав, була лише у 2018 році.

Церква — це така інституція, в якій процеси швидко не відбуваються.

Якщо згадати ту ж Російську церкву, її не визнавали 141 рік. Вона прекрасно існувала без визнання іншими церквами, фактично в ізоляції.

Від проголошення незалежності України до отримання Томосу в нас пройшло значно менше часу. Тому ми не бачимо в цьому якоїсь особливої проблеми.

Інша справа, що зараз ми перебуваємо в такому стані, коли хочемо, щоб усе відбувалося швидко. У нас швидко йде війна, нас швидко вбивають, і тому нам здається, що в нас немає часу чекати.

Але грецькі церкви сприймають усе це дещо інакше. Вони живуть в іншому часовому просторі. Для них історія Церкви — це двотисячолітня безперервна історія. У них в архівах зберігаються оригінали документів Вселенських соборів IV, V, VI століть. Усе, що відбувається сьогодні, для них є лише продовженням цієї історії.

Для них 50 років — це мить.

Ми сприймаємо це зовсім по-іншому, але повинні розуміти, що у вселенському православ’ї процеси відбуваються дещо інакше і займають значно більше часу.

Ми знаємо, що у відповідний час Божа воля буде на те, щоб відповідні рішення були прийняті. І, відповідно, Московський патріархат буде визнано єретичною структурою, яка не має нічого спільного з православ’ям.

«Вони перекрутили концепцію третього Риму»

— Чому саме концепція «русского мира» стала однією з причин такого рішення?

— Через їхню концепцію «русского мира» і те, як вони трактують ідею третього Риму.

До речі, саму цю теорію вони перекрутили. У тому вигляді, в якому вона була сформульована спочатку, вона мала зовсім інше значення.

Старець Філофей, говорячи про третій Рим, мав на увазі, що перший Рим упав, другий Рим — Константинополь — захопили турки, і нібито Бог дає Москві шанс стати третім Римом.

Але сенс був зовсім не в тому, що Москва отримує особливе право панувати над усім світом.

Росія ж перекрутила цю концепцію так, ніби Москва має особливу місію, повинна панувати над світом, як колись Рим чи Константинополь, і створити власну імперію.

Тобто вони навіть ті речі, які свого часу мали застерігати від аморальності, використали для того, щоб посилити власну аморальність.

Вони вважають, що мають на це повне право.

Тому ми бачимо концепцію третього Риму і концепцію «русского мира», за якою вони, захоплюючи нові землі, нібито несуть туди цивілізацію.

Усе це базується на ідеї, що вони є вищою расою, вищою нацією.

Ми вважаємо, що це абсолютно не відповідає християнському вченню і не є православ’ям.

Тому ми визнаємо їх єретиками і чекаємо на реакцію світового православ’я.

«Це часто не відмова від Бога, а крик відчаю»

— Владико, у такі важкі часи, коли люди переживають і моральні, і фізичні випробування, багато хто, навпаки, більше навертається до віри, приходить до церкви. Але є й люди, які через життєві обставини кажуть: «Я більше не вірю». Як ви спілкуєтеся з такими людьми? Що їм можна сказати?

— Тут немає якогось одного рішення, тому що в кожної людини свої обставини. Вона по-своєму прийшла до таких висновків.

І найперше завжди треба вислухати цю людину. Зрозуміти, чому вона прийшла до таких висновків.

Як правило, це не є позиція. Частіше це крик відчаю, крик про допомогу.

Людина не обов’язково свідомо відкидає Бога. Вона може бути ображена на Бога.

Вона бачила певні речі по-своєму і хоче, щоб Бог вирішив її проблеми. Вона чекає чуда.

Але треба розуміти, що надприродні чудеса Бог творить лише в тих обставинах, коли чогось неможливо досягнути природним шляхом.

Є така фраза: Бог творить чудеса руками людей.

І саме так це відбувається.

Хіба те, що Україна вистояла тоді, коли окупант пішов на нашу землю, — не чудо?

Це чудо. Але це чудо, створене руками людей.

«Українці взяли до рук зброю — і відстояли свою столицю»

Не можна вважати, що це була випадковість або що все відбулося природним способом.

Український народ консолідувався в момент початку повномасштабного вторгнення.

Якби провести соціологічне опитування за день до початку наступу російських військ і запитати українців, чи готові вони боротися, більшість, напевно, сказала б, що ні.

Але коли виникла потреба, люди взяли до рук зброю.

Тоді, коли в тому ж Києві роздавали автомати людям, багато хто говорив, що це призведе до злочинності, бандитизму, що люди почнуть стріляти один в одного.

Поліція була проти, військові роздавали зброю і казали: треба захищатися.

А українці завдяки цьому відстояли столицю.

Було багато інших речей, які здавалося б абсолютно надприродними.

Але ці надприродні речі не були випадковістю. Бог направив нас і привів до цього.

«Більшість чудес відбувається непомітно»

Ми звикли читати в Біблії та історії Церкви про те, що було чудо, і сьогодні люди хочуть побачити таке ж чудо.

Але не всі чудеса відбуваються саме так.

Навпаки, більшість чудес відбуваються непомітно.

Згадаймо історію про десятьох прокажених. Вони підійшли до Господа і попросили очистити їх. Він не робив над ними якихось видимих чудес. Просто сказав: «Ідіть, покажіться священникам».

Вони повірили, виконали те, що Він сказав, і дорогою очистилися.

І лише один повернувся, щоб подякувати.

Саме чудо відбулося без якихось помітних речей — через віру.

Бог запитував: «Чи ви вірите?» І за їхньою вірою давав їм те, про що вони просили.

Багато таких речей відбувається непомітно.

Бог непомітно творить великі справи.

Надзвичайні, надприродні, видимі чудеса відбуваються лише тоді, коли цього неможливо досягнути іншим способом.

Наприклад, коли Господу потрібно було, щоб дванадцять апостолів пішли по всьому світу, Він дав їм дар мов.

Після цього вже не було такої потреби, тому що є Святе Письмо, є Церква, християнство є в більшості країн і більшості мов. Хто хоче, може отримати відомості про Бога і прийти до Нього.

Тому такі надприродні дари бувають тоді, коли без них справді не обійтися.

Ми бачимо багато чудес навколо себе, але просто не помічаємо їх. Вважаємо, що це щось звичне або випадковість.

Насправді нічого не буває випадково.

«Що б ви сказали Богові, якби мали хвилину розмови з Ним?»

— Владику, ваші слова додають сили й оптимізму. Виходить, що ми ще маємо можливість самі вистояти і самі боротися. Не самі, звичайно, а з Божою допомогою.

І насамкінець я хочу поставити вам одне запитання. Якби вам зараз дали буквально хвилину розмови з Богом, ви б щось у Нього запитали? Помовчали б? Чи подякували? Що б ви сказали Йому?

— Я би подякував Богові за те, що Він не залишає наш український народ, що завжди турбується про нас і підтримує.

Подякував би за те, що, незважаючи на те, що ми часто падаємо, Він дає нам знову можливість встати, підтримує нас, не залишає самих.

Я вдячний Йому за це і впевнений, що так буде завжди.

Бог нас ніколи не залишить.

І слава Йому за це велике.