«Після цієї вистави я завжди якийсь окрилений»: Євген Лацік про складні ролі та театр
Євген Лацік прийшов у театр майже випадково. Каже, що свідомо не обирав акторську професію — у дев’ятому класі взагалі планував стати вчителем географії. Та згодом опинився на театральному відділі Тернопільського музичного училища. Відтоді театр став невіддільною частиною його життя.
У 2010 році Євген Лацік став актором Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру імені Тараса Шевченка. За роки роботи зіграв десятки різних персонажів — від класичних героїв до образів, у яких практично немає тексту. У 2019 році став лауреатом обласної премії імені Леся Курбаса, а у 2024-му отримав звання заслуженого артиста України.
Сьогодні актор поєднує сцену з викладанням. Він працює доцентом кафедри театрального мистецтва Тернопільського національного педагогічного університету та навчає майбутніх акторів. Каже, що робота зі студентами змусила його по-новому подивитися і на власну професію.
На сцені театру він нині грає Михайла в «Украденому щасті» — ролі, про яку, за його словами, давно мріяв. Для актора це історія не лише про любовний трикутник, а передусім про людей, їхні сумніви, вибір і те, що часто залишається між словами.
Про випадковий шлях у професію, складні та улюблені ролі, «Вуйка з крилами», Михайла в «Украденому щасті», театр і кіно, викладання та роль театру під час війни Євген Лацік розповів «Погляду».
- Ви багато років на сцені театру. Чи пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що це вже не просто професія, а ваше життя?
Я свідомо не робив театр своїм вибором. Це вийшло виключно спонтанно. Я завжди кажу, що це, напевно, Бозя мене привів.
Я був звичайним сільським хлопцем. У дев’ятому класі думав, що буду вчителем географії. Вчителька навіть казала: «Давай, я вже тобі тут місце притримую».
Якось моя тітка з Тернополя приїхала до нас у гості. Її сусідка працювала в театрі прибиральницею, а В’ячеслав Антонович Хімʼяк тоді шукав хлопців на театральний відділ музичного училища. Тітка й згадала про мене. Я ж тоді співав у сільському гурті, у церковному хорі, тому мама запропонувала спробувати. Тут в училищі я потрапив у середовище, де мені не треба було бути кимось іншим, можна було бути самим собою. Мене дуже підкупила ця свобода вираження своєї думки.
Тому моменту, коли зрозумів, що театр — це моє життя, я не пам’ятаю. Я просто відчув, як мені тут легко. І ця легкість, напевно, стала причиною того, що я лишився і стільки вже віддав театру — життя, здоров’я і нервів.
- А чи стало з досвідом легше виходити на сцену? Чи хвилювання і відповідальність залишаються такими ж?
Легко ніколи не буває. Якщо тобі вже легко, якщо ти не хвилюєшся, то, напевно, треба йти з професії. Бо театр — це безперервний процес, де б ти не був. Ти їдеш у транспорті, йдеш вулицею — і постійно щось обдумуєш: тут у мене не виходить, а як зробити, щоб вийшло? А якщо я скажу так, а не так? Це дуже складно.
І всі, хто думає, що акторська професія — це легко, помиляються. По-перше, це постійний процес мислення. А по-друге, незалежно від зовнішніх обставин ти зобов’язаний вийти на сцену. Глядач не повинен бачити, що в тебе проблеми в сім’ї чи щось інше на тебе тисне. Ти виходиш на сцену і маєш віддатися цьому повністю.
- За роки роботи ви грали дуже різних персонажів. Чи є типажі, від яких вам уже хочеться відійти, і, навпаки, ролі, до яких особливо тягне?
Чесно кажучи, я ніколи не задумувався, від яких типажів хочу відійти. Але були ролі, які давалися мені дуже важко морально.
Наприклад, вистава Олега Мусійчука «Допоможи їм Всевишній». Вона була настільки складною для мене — і сама вистава, і роль, — що після неї я, напевно, день-два хотів, щоб до мене ніхто не говорив.
Були й інші ролі, можливо, складніші технічно чи фізично, але від них я отримував величезне задоволення, бо після них ніби очищався.
Наприклад, у виставі «Тарас» грати було морально складно. Окрім того, що багато тексту, на тобі все одно дуже велика відповідальність. Хочеш ти того чи ні, але якщо вистава називається «Тарас» і ти носиш ім’я цього персонажа, вся увага і концентрація загострюються на тобі.
Це дуже важко. Але після цієї вистави я завжди якийсь окрилений. Ніби всередині проходить якесь очищення.
- А якщо говорити про роль, від якої ви отримували найбільше задоволення?
— Напевно, найбільше я кайфував від «Шаріка, або Кохання січового стрільця». Це така легка вистава. Її ставив Федір Стригун. Вона ні до чого не зобов’язувала. Ти просто як вітер проносився — набігаєшся, натанцюєшся, і все одно виходиш задоволений.
Навіть якщо цілий тиждень працював над якимись важкими ролями, там просто можна було відпустити себе.
- А «Вуйко з крилами»? Ця вистава насправді мене найбільше вразила. Я вас навіть спочатку не впізнала в ролі Ангела…
«Вуйко з крилами», напевно, одна з найзнаковіших вистав у моїй кар’єрі. Я зіграв багато ролей, але такої впізнаваності, як після «Вуйка з крилами», у мене, мабуть, не було.
Це була складна роль ще й тому, що без тексту. Тобто заховатися нема за що. Ти все мусиш сказати навіть порухом плеча — кожен рух щось має означати. І там немає жодного моменту, де ти можеш відпочити.
Ми, актори, трохи хитрі: десь відпрацювали, а десь можемо трішки перепочити. А у «Вуйку з крилами» такої можливості немає, бо увага постійно прикута до тебе. Ти одночасно реальна істота і персонаж, за яким усім цікаво спостерігати.
Я багато експериментував із цією роллю, зокрема з гримом. Я взагалі не люблю, коли все зроблено навіть на півтон більше, ніж потрібно. Але тут у мене виникло питання із зовнішністю персонажа. За описом один із героїв говорить про нього, що він страшний, беззубий.
І це мене мучило: як зробити так, щоб я був беззубим? Я навіть ходив до стоматологині, консультувався, що мені треба зробити так, щоб я виглядав беззубим.
Але я саме так ставлюся до роботи. І з «Вуйком з крилами» було дуже складно. Після вистави в мене потім два дні болить тіло, бо весь час потрібно ходити скрученим.
Я дуже вдячний усім режисерам і Богові за те, що у мене була і є можливість бути різним. І «Вуйко з крилами» — одна з тих робіт, яка зобов’язувала мене змінюватися.
- Давайте поговоримо тепер про роль Михайла в «Украденому щасті». Ви нещодавно сказали, що давно мріяли зіграти цю роль. Звідки взялася ця мрія?
У театральному просторі всі говорили про роль Гамлета — мовляв, кожен актор мріє його зіграти. Але це не про мене. А от роль Михайла мені дуже цікава, бо тут є дуже людська історія.
У житті ти живеш із чоловіком чи жінкою, і раптом настає момент: «А чи справді ця людина, яка поруч, — та, що мені Богом суджена?» І раптом з’являється інший — коханий чи кохана. Хтось іде за цим почуттям, буває, залишає сім’ю, розходиться з людиною, з якою прожив багато років. А буває, що люди залишаються разом на все життя.
От цей процес мені як актору дуже цікавий. Коли не слова говорять, а півпогляди. Коли людина хоче до тебе притулитися, а ти вже не відчуваєш того самого імпульсу. Як це зіграти? Саме через складність цих стосунків мені це цікаво.
Там усе настільки загострене, що аж ком у горлі.
- Тобто для вас цікавіше не стільки те, що герої говорять, скільки те, що відбувається між ними — у поглядах, паузах, жестах?
Так. Бо в таких стосунках дуже багато того, що не проговорюється. І для актора це дуже цікаво — передати те, що людина відчуває, але не говорить.
- А як ваша дружина ставиться до інтимних сцен? Вона розрізняє, де Євген Лацік, а де його персонаж? Чи бувають ревнощі?
За 15 років у нас не було жодного прецеденту, навіть розмови про те, який я на сцені. Був лише один момент, коли ми ще навіть не були одружені. Я був на п’ятому курсі, і мені в театрі довірили головну роль у «Циганці Азі». Це була моя перша велика роль. І от тоді була єдина така розмова з дружиною. Вона сиділа в залі, подивилася на мене, а я чомусь знітився. Вона після вистави каже: «А чого ти так неправдиво?» Богу дякувати, вона це розуміє. І я дуже вдячний їй за таке ставлення.
- А були кумедні ситуації, коли ваша акторська робота вже поза театром ставала частиною сімейного життя?
Були. Якось я знімався в серіалі «Сліпа». Там була сцена, де ми з акторкою лежимо в ліжку і цілуємося. І якось згодом, коли приїхала моя мама, саме в ефірі починається та серія. Мама каже: «О, хай буде». Дочка бігає, бігає, і раптом бачить мене на екрані. І починає кричити: «Мамо! Мамо! Там тато чужу тьотю цілує!»
Ми це перевели на жарт. Я кажу: «Бачиш, тато поїхав і чужу тьотю цілує. А в тебе є тепер телефон». Вона знає, що це робота.
- А чи є різниця між тим, як грати в театрі та в кіно?
Спосіб гри однаковий. Ти мусиш проживати те, що робиш. Але в театрі є репетиції, і під час вистави в тебе є дві з половиною-три години, за які ти, як то кажуть, набиваєш руку. Ти розумієш, який у тебе запас сили, як його розподілити.
А в кіно найскладніше — чекати. Тебе можуть привезти на знімальний майданчик о шостій ранку, а твоя сцена буде аж о третій годині дня.
І за цей час ти налаштувався, перегорів, а потім треба знову входити в емоційний стан. І дубль же не один. Два рази ти ще можеш якось видати той самий емоційний стан, але коли сцену змінюють, знімають п’ять разів — це вже дуже складно. Ти просто не можеш нескінченно видавлювати з себе одну й ту саму емоцію.
- Чи є ролі, які ви після вистави забираєте із собою додому? Чи навчилися з досвідом залишати персонажа в театрі?
Стараюся не забирати. Єдину роль, яку я в першу чергу зобов’язаний грати вдома, — це роль батька та чоловіка. Ми дорослі люди зі своїми проблемами, але я не хочу приходити додому і своїм виглядом показувати: «Ой, мені тяжко, ой, у мене щось не так».
Я хочу, щоб у доньки все було добре, щоб вона бачила щасливу маму і щасливого тата. І це єдина роль, яку я можу собі дозволити грати вдома.
- Ви почали викладати акторську майстерність. Що для вас означає самому вчитися, коли навчаєте інших?
Це просто колосально впливає на мій світогляд.
Бо одне діло — ти щось розумієш для себе і намагаєшся це осмислити. А інше — ти повинен сам зрозуміти, а потім ще й знайти спосіб донести це до студента так, щоб він теж зрозумів.
Твій спосіб пояснення може не спрацювати. Тоді мусиш шукати другий підхід, третій, провокувати студента. І в цей момент відкривається твоя внутрішня палітра. Часом сидиш і думаєш: «Боже, я навіть не думав, що можу так мислити, що в мене можуть роїтися такі думки».
Ти вчишся разом зі студентами. І для акторського ремесла дуже важливо бути дотичним до того, щоб ділитися своїми думками та досвідом із кимось. Це дуже тебе стимулює.
- А яка, на вашу думку, роль театру в такий складний час?
Крути не крути, як би там не було, я завжди для себе вирізняв одну річ: якщо прийде бодай одна людина в театр і, подивившись виставу, зокрема на мою роботу, зробить для себе якийсь правильний висновок — зрозуміє, що щось у житті робила неправильно, а можна, виявляється, отак, — тоді моя місія як актора виконана.
Ви не можете собі уявити, якось, коли я грав Ісуса, із залу раптом вибігла дитина. Вона повірила, що перед нею справді Ісус, вибігла на сцену і вчепилася мені за ногу. Я не знаю, що в цей момент відбувалося в її душі і що саме змусило її так зробити.
У перший рік повномасштабної війни в театрі був спад, і я думав, що, можливо, його доведеться закривати. Але згодом ситуація змінилася, і відтоді й до сьогодні порожніх залів у нас майже не буває.
Значить, людям це потрібно. Є внутрішня потреба хоча б на якийсь час відволіктися від того, що відбувається навколо. Бо важко дивитися навкруги: куди не глянеш — усюди біль та негатив, а позитиву дуже мало.
Можливо, люди приходять до театру саме за цим. А раз приходять — значить, потрібно. А раз потрібно — яке ми маємо право цього не дати?
Спілкувалася Надія Греса
