“Пострадянські” урочисті збори, промови і паради на День Незалежності сильно смердять тоталітарною системою СРСР – Віктор Долішній

День проголошення Незалежності України повертає пам’ять багатьох громадян нашої держави у ті буремні часи, коли розвалилась могутня імперія. Тоді дорослі і малі громадяни новонародженої України були схвильовані, адже байдужих до долі держави не було. Підтвердженням цьому є спогади наших учасників, які розповіли «Погляду» про свої переживання у цей переломний момент 20 років тому. Хтось очікував на обіцяне владою житло, хтось – прагнув стати піонером чи комсомольцем, а ще хтось щиро вірив у те, що мрія про незалежність стане реальністю.

На час проголошення Незалежності Віктору Долішньому вже було повних 24 роки. На той час він звільнявся з Тернопільської міської Ради з посади начальнику відділу в справах молоді і переходив на ТВ4 дизайнером комп’ютерної графіки (заставки робив).

–       Комсомол для мене, як для переважної більшості студентства, закінчився 1989-1990 році. Тоді, за прикладом комуністів, багато хто публічно знищував свої квитки. Я залишив на згадку – так і досі не наважуюсь будь-яку поліграфію знищити, – розповідає чоловік. – В 1989 році відбулася хода з хоругвами і синьо-жовтими прапорами на Стрілецькі могили до Микулинецького кладовища. Для мене це була перша масова хода в Тернополі, де не обійшлося без крові – були розбиті лиця, як міліціонерів, що перекрили міст біля Політехнічного інституту, так і хлопців з Комбайнового заводу. Далі для мене був знаковий виступ гурту “Не журись” зі Львова в нас, в педінституті восени того ж 1989 року. Зал тоді практично кожну пісню сприймав стоячи і в сльозах!  Скидання першого пам’ятника Леніну в СРСР відбулося в Тернополі, про яке тоді розповідала програма “ЧАС” з Москви, як розгул націоналізму і бандитизму. В 1991 році, працюючи в міськвиконкомі, пережив події “ГКЧП” і трощення та мародерство осередків компартії. Ще з 1989 року – я, батьки і родина сприймали ці події, як чергову відлигу (подібно до Хрущовської в 50-х) та штабні ігри комуністів з приборкання народу і випусканню пару. Але стримуватися тим настроям волі та українства-галичанства вже не було ні сили, ні бажання. Від вступу в осередки Руху стримали старші і шановані мною люди, за що я понині їм вдячний! От саме проголошення незалежності і досі в мене викликає деяке відчуття вторинності події. Може тому, що з Тернополя це виглядало як доконаний факт ще з 1990 року? А з другого боку, поки ми “виборювали незалежність” – Росія скинула з себе шкіру СРСР ше 12 червня (офіційно)! От і виходить, що Україна в тому 1991 році ще два з половиною місяці була в СССР, що мене дратує донині. Ці місяці якраз ми пережовуємо і донині…

Порівнювати СРСР з новою Україною можу, бо жив і працював там і тут. Що однозначно зрозуміло, що саме закрита система породжувала дикі міфи про себе і світ, які колотяться в голові і понині. Україна (особливо Західна, Київ, Одеса) різко почала змінюватися з відкриттям кордонів на захід. Тільки завдяки величезним можливостям побачити, зрозуміти, оцінити світ, що відкрився, – для багатьох бажання змінитися стало непоборним! Варто щиро подякувати нашим братам-українцям зі всього світу, що і понині сприяють нам пізнавати і вивчати весь світ! Рух, Пласт, Союз Українок і багато інших організацій підтриманих і породжених діаспорою могли б не вижити і не відбутися!
Закрита та ізольована Україна може знову перетворитися на великий культурно-промисловий-сільськогосподарський заповідник, який нікому не буде потрібний – навіть нам, українцям.

Власне День Незалежності з ряду причин так і не набув традицій і обрядів нової держави, тому і не зачіпає мене. Бо ті “пострадянські” урочисті збори, промови і паради сильно смердять тоталітарною системою СРСР! Омріяна і виплакана Україна ще не відбулася! Має відбутися ще одна (або декілька) визначальних подій, які дадуть змогу країні вирватися з трясовини Великого Експерименту під назвою “Совєцький Союз”.