Чи йдуть у партії люди

І от, настає момент в житті, коли, людина-особистість, приходить до певного об’єднання, яке згідно Закону, покликане представляти її інтереси (бо інакше чого туди вступати?). На перший погляд все просто і безхмарно, поки звичне оточення тої людини-особистості не дізнається про вибір, і не починається сама цікава частина того, яка називається сприйняття іншими. Хоча на цю частину можна було би і не зважати, проте людина, вона ж суспільна, і от починається….

Першими дають про себе знати ті люди, які були таємними противниками даної спільноти, скажу більше частина все таки відсіється, і Ви для них будете ворогом, зрадником, чи ще, як вони це назвуть. Проте виявиться частина людей котра залишиться з вами, і продовжить подорож по життю з вами, пліч-опліч.

Ми ніколи не задумуємося наскільки сильно може змінити наше повсякденне життя і навіть мислення, таке от просте на перший погляд рішення, долучитись до якоїсь «сили», яка покликана захищати суспільні інтереси її членів. Та, я все ж пропоную заглибитись.

Перше враження, що лідери, люди, які «там на верху», чомусь розумніші за рядових прихильників, їх не прийнято обговорювати, тим паче висміювати, чи заперечувати правильність їх думок, і всі, мають це сприймати, як належне. Та все ж, всюди є люди, які сприймають світ критично, мають не одну освіту, є фахівцями в своїй галузі, та й взагалі не завжди керують найрозумніші, швидше найпроворніші.

Чи ще один міф, що «всі однакові». Тут напрошується досить примітивний, проте гадаю влучний приклад, про пересадку мозку чи вживляння чипів, проте, ну не можуть люди які від народження були різними, хтось любив дівчат, а хтось пироги, лише від того, що отримав папірець про членство стати якимось принципово іншим. Не може змінитись ментальність, на неї можуть лише накластися якісь ідеологічні штампи, але це крапля в морі проти того багатства, яке надбала людина за мінімум 18 років свого життя. Швидше те, що цих людей не залежно від регіону та мови спілкування, об’єднали формальні квитки, які засвідчують членство, свідчить про те, що десь їхні погляди пересікаються, і не завжди це ті політичні гасла, які лунають з високих трибун при великій кількості людей, і в деяких об’єднань покликані, швидше розділити ніж об’єднати. Особисто я запам’ятала головне правило люди приваблюють людей. І в політиці швидше кардинально інші від лідерів люди становлять ту частину, яка притягує, проте про це чомусь прийнято швидше мовчати, ніж говорити.

Наприклад, існує міф що свободівці всі радикальні націоналісти, а регіонали проросійсько налаштовані, але насправді, і там, і там прекрасно вживаються виховані Пластом люди, чи приміром комсомолом. Нажаль, чи на щастя, такі реалії життя. Але не залежно від того, які політичні ідеали їм світять, люди в першу чергу мають завжди залишаються людьми з їх прекрасними якостями, милосердям, доброзичливістю, для близьких щирістю, м’якістю.

Те, що пересічні громадяни можуть виступити з критикою будь-якої влади, чи то центральної чи місцевої, а так звані «партійні» мовчать вдаючи, що все гаразд, також міф, адже постійне «одобрямс», неможливе якщо хтось дійсно щось робить. На рівні країни це критика і незадоволення реформами, які одна влада не проводить і йде в політичне забуття, а інша пробує реформувати все і одразу, отримує шквал критики, зокрема і від своїх, партійних. На місцевому рівні все значно гостріше, проте, відбувається за тим же принципом, не робиш тротуари, як пообіцяв, лунає у всіх маршрутках, обговорюється на лавочках коло під’їздів, і така дискусія не оминає навіть серйозну та шановану пресу. Проте, як тільки починаєш робити, чи завершуєш розпочату і здавалось таку довгоочікувану містянами справу, виникає ряд інших і набагато важливіших приводів, ніж зробив чи не зробив, питань скільки коштує, звідки таке фінансування, хто підрядник і чому саме він, та найголовніше чи доцільно було взагалі робити той приміром, підігрів тротуарів. І тут, напрошується один для всіх «партійних» висновок, обіцянки потрібно робити не лише ті які можливо виконати, але і ті, які будуть дійсно корисні, тому, що людям принципове їх виконання, а тоді вже включається питання чи воно нам потрібне, і внутрішня дискусія в людині виглядає приблизно так: «Він пообіцяв хай робить. – а потім, а для чого воно нам за такі гроші чи такими зусиллями і, що можна було би зробити…?». Проте ми самі часто-густо спонукаємо політиків виконувати безглузді чи нікому не потрібні, а просто красиві, і свіжі, як пиріжки, передвиборчі обіцянки, які постійно згадуємо, педалюємо і наполягаємо на виконанні, хоча вони могли залишитись просто красивими обіцянками. Хочу зазначити, що виконання таких от красивих обіцянок не дає гарантії того, що і ця влада не піде в політичне забуття (ми ж пам’ятаємо про нашу внутрішню дискусію).

Оленка Беднарська