Сповідь колишнього наркомана

Тернополянину вдалося врятуватись від наркотичної смерті

Поспілкувавшись з людиною, яка потрапила у прірву наркотиків, але зуміла з неї викарабкатися, можна сміливо назвати її якщо не героєм, то особою зі стальною силою волі. Наш герой Віталій поділився сумним досвідом пов’язаним з наркоманією. Дивлячись на страшне минуло цієї людини, варто кожному з нас застерегтися від чогось подібного, бо від наркотиків ніхто не захищений у своєму житті.

«У 17-ть став справжнім наркоманом»

Дитинство Віталія було безхмарним. Батьки мали середній достаток (мати – вчитель, батько – службовець), не мали шкідливих звичок і того ж вчили свого сина. Натомість часто змінювали місце проживання, тому Віталику було важко знаходити нових знайомих, а коли такі й були, то вчився у них згубних звичок.

– Вперше я спробував сигарети у 10 років, були неприємні відчуття, мене нудило, паморочилось у голові. Прийшовши додому, матір відчула запах сигарет, натомість послухала мене і не розповіла про цей випадок батькові. Два роки я утримувався від куріння. Цьому мені допоміг новий вчитель фізкультури. Він був чесною, безкорисливою людиною, яка допомагала мені, але коли його перевели працювати в інше місто, я… потрапив під вплив поганої компанії. У моєму будинку була сауна, в які з друзями разом збиралися, курили, пили пиво. Спочатку випивав не багато, через деякий час – більше. Мені було 12 років. У 7-му класі змінилося моє ставлення до школи, я став пропускати уроки, почалися серйозні проблеми з дисципліною. У той час я став торгувати закордонними речами біля готелів і музеїв, – пригадує наш головний герой.

Тоді Віталій познайомився з Олександром, який був старший за нього на рік.

– Мені було 14. Одного разу із Сашком зайшли до його знайомого, і там я спробував вперше наркотичну речовину. Мені дуже сподобалося. Через пару місяців я палив вже набагато більше. Все тільки починалося. Тоді з батьками знову переїхав в інше місто, почав навчатися в ліцеї, але так траплялося, що всі, з ким доводилося спілкуватися, курили коноплі. До 15 років усе йшло розмірено, поки не наступив той  страшний день, коли я спробував уколотися, – пригадує ті часи Віталій.

Нашому герою його знайомий Андрій пропонував вколотися впродовж двох місяців, але тоді він встояв. Однак не того дня.

– Перший раз я нічого не зрозумів, але коли через три тижні повторив, то насправді відчув ці страшні відчуття. Я прогулювався з Андрієм, розмовляли про те, про се. Мені здавалося, що я дорослий і незалежний, не знаючи, що став на дорогу занепаду. Для себе я визначив: колотися – це моє. Тоді ж перепробував більшість наркотичних речовин. З цих дослідів над своїм тілом зрозумів, що краще, ніж колотися, нічого немає.

Одного разу вранці мати Віталія зайшла до його кімнати і побачила руки сина. Вона була шокована. Син пообіцяв їй кинути ту справу, сказав, що тільки одного разу спробував, але було пізно. Після 10-го класу його вигнали з ліцею…

– Одного вечора мама вмовила мене лікуватися від наркозалежності. Я погодився, хоча й не був готовий до цього. Через декілька днів я вже лежав у психіатричній лікарні, але через три дні я попросив матір забрати мене при умові, що більше не буду вживати наркотики. Матір погодилася, але як тільки я вийшов з медустанови, одразу зустрів друга Вадима, з яким ми поїхали… за наркотиками. Знову все почалося. Хоча й тоді я ще не усвідомлював, що я став справжнім наркоманом, – пригадує Віталій.

Щоб витягнути сина з цієї ями, мама вирішила на літо відправити його разом із сестрою в Іспанію. Там йому сподобалось, він непомітно для самого себе почав видужувати від наркозалежносі. Але повернення до Тернополя, а з ним і зустріч з старим другом Вадимом повернуло все на круги свої. Віталій знову вколовся.

– Мене з новою силою затягувало у цей наркотичний вир, – продовжив розповідь заядлий наркоман. – Мені було майже 17-ть. Школу закінчив екстерном. Атестат за 11 клас отримав, подарувавши завучеві пляшку хорошого коньяку і коробку цукерок. Батьки знову поклали мене в лікарню. Пролежавши три тижні, був упевнений, що більше не колотимусь, але, звичайно, помилявся. Відразу після виходу знову вколовся. Більше того, став красти і продавати речі з батьківського будинку. Почалися серйозні скандали з батьками. Але вони ще не розуміли всієї сили наркоманії. На сімейній раді було прийнято рішення, щоб я продовжував вчитися. Я вступив до університету (юридичний факультет, платне відділення). Вчився важко, на лекціях був лише під дією наркотиків. Довчившись до кінця року, змушений був піти з університету.

У цей час Віталій продовжував спілкуватися з Вадимом. Одного ранку він зайшов до нього за наркотиками, але грошей не було ні в нього, ні в його напарника. Тоді вони вирішили пограбувати кімнату сусіда, все награбоване продали, а на виручені гроші придбали чергову порцію наркотиків. Але їм ця крадіжка з рук не зійшла.

– Наступного дня я знову зайшов до Вадима. Раптом пролунав дзвінок у двері. Зайшли працівники міліції та, не ставши нічого пояснювати, почали нас бити, – пригадує наш співрозмовник. – Звичайно, ми в усьому зізналися. Наступні три дні стали найжахливішими у моєму житті. У відділку мене били та знущалися. Очікування було найстрашнішим – посадять чи ні. Вадима ув’язнили, мене ж – ні, позаяк батьки найняли хорошого адвоката і мене випустили.

«Спробувавши раз сльози маку, будеш плакати все життя»

Сидячи в КПЗ, Віталій думав, що наркотики – це вже минуле. Натомість вийшовши з камери, він знову побіг колотись. Наркотики були сильнішими за його силу волі. Так він став колотися щодня, допоки терпець батьків вкотре не увірвався і його знову помістили у психіатричну лікарню.

– Після лікування я перестав колотися. Влаштувався на роботу в туристичну фірму, заробляв непогані гроші. Зі знайомими не наркоманами кожен вечір ходив у бар, багато пив. Почалася смуга безмежної розпусти. Через алкоголь довелося змінити роботу. В цей же час батьки вирішили, що раз я пішов правильним шляхом, мені потрібно довчитися. В університеті я познайомився з хорошою дівчиною Наталею. Ми спілкувалися майже рік, але потім почалися скандали. Їй хотілося тусовок, грошей, модного одягу, але не мені. І ми розлучилися. Через деякий час я познайомився із ще однією дівчиною, яка стала моєю дружиною. Здавалося, все чудово, ми їздили на дачу, готували шашлики, купалися, я дарував їй квіти. Нічого не віщувало біди… Але, спробувавши раз сльози маку, будеш плакати все життя. Взимку 2000-го я заїхав до друзів, з яким знову вжив наркотики. Далі, думаю, все зрозуміло. Через наркотики  не було грошей ні на їжу, ні на сигарети, і тоді я з відчаю вкотре попросив допомоги у матері, – зізнається колишній наркоман.

– Я прийшов до мами на роботу і сказав, що готовий лікуватися, що все зрозумів і т.п. Вона не вірила, але мій плач та півторагодинна розмова змінили її ставлення до мене. Тоді я дійсно сам хотів кинути, і це було вперше. Так я знову зліг у лікарню. Перебуваючи в медустанові, мати розповіла мені про групу анонімних наркоманів і що після виходу з лікарні туди треба піти, а потім лягти в їх реабілітаційний центр. Я не вірив, що це допоможе, але погодився. Після виписки з реабілітаційного центру я залишався «тверезим» близько п’яти місяців, але потім зірвався – у прямому і переносному сенсі. Почав знову вживати наркотики і опинився там, звідки з такими труднощами виліз. Це був мій останній зрив. Внаслідок вживання наркотиків я впав з висоти, зламав хребет… Довго лежав, потім вчився сидіти та ходити.

Лише після цього стресу, коли Віталій перебував на межі життя і смерті, він вдруге прийшов у групу анонімних наркоманів. Сьогодні він «тверезий» більше шести років (до цього його загальний стаж вживання наркотиків становий 7 років).

– Все, що відбулося зі мною, що я живий і тверезий – це тільки завдяки Богу. Сьогодні я не вживаю нічого, що змінює свідомість, у тому числі алкоголь. Сьогодні у мене є дружина, сім’я, батьки, робота. Я врятований від наркотичної смерті! А тим, хто нині в роздумах, рекомендую зробити правильний вибір у своєму житті, а не ставати на дорогу занепаду. Варто зрозуміти, що коли ти стоїш на цій дорозі, то зійти дуже складно, але цей крок потрібно зробити якщо ти хочеш залишитися живим, – підсумував розповідь колишній наркоман, а нині людина врятована для нашого суспільства пан Віталій.

Анна Бурбела, Номер Один