Диво-крісла і безсонна ніч роздумів та медитації – подорож з Тернополя до Києва у Інтерсіті
Є щось магічне у вокзалах. Магічне і водночас трагічне. Тут все починається, тут все і закінчується. Вокзал – це свого роду пологовий дім, вокзал – це свого роду кладовище .
Це ти розумієш не одразу. Люди, які їздять тільки кудись на літо чи по потребі, цього ніколи не зрозуміють. Однак, коли ти постійно кудись їдеш, особливо коли їдеш до рідного міста, чи коли просто когось зустрічаєш, чи, ще гірше, проводжаєш, це стає особливо помітним. Вокзал завжди приносить щось нове. Або мрію, або її закінчення.
Ще цікавіше чекати на потяг. Поряд проходять люди, кожен розказує щось своє. Кожної години приходять потяги на київ. Кожним із них я вже їхав. Це здається смішним, але насправді я вже більше 2 років зберігаю усі білети. Достатньо назвати дату і можна багато чого згадати. Дуже багато. Так само десь на горищі лежать рахунки із деяких ресторанів, полита шоколадом серветка зі Львова, і ще деякі речі. Вони не несуть ніякої фінансової цінності, навіть як макулатура. Проте, для мене вони безцінні. Ніби як частина мене.
Мене півстоліття, і мої діти викинуть їх кудись далеко і ще довго будуть сміятись із свого батька. Але це буде колись.
А поки що я чекаю. Щойно приїхав 144. Колишня Галичина. Зупинка як завжди 6 хвилин, нумерація вагонів завжди з голови потяга.
Колись кожного літа їхав ним до Києва. Це були хороші часи. Мабуть, просто я був малий і не розумів, що робиться навколо.
Зараз все не так. Тоді слова мали прямий зміст. І ніколи не треба було думати,що насправді тобі хочуть сказати. Хотів подзвонити-дзвонив, хотів написати -писав. Тепер все не так. Зачем кричать, когда никто не слишит…
Але завтра у такий час я вже буду в Києві. Декілька днів свободи. Це як ранкова рецесія чуми. Стає легше, падає температура. Це головна симптома, що хворий помре.
Як завжди 144 приїжджає під марш. Класно.
Марші та гімн – це, мабуть, все що залишилось від славного минулого. Коли люди боролись, а не чекали і надіялись. Коли то було…
От і все, 144 відправляється. Пройшло 6 хвилин. Знову грає марш. Завтра ми приїдемо в київ практично одночасно. Там знову і зустрінемось.
Будь-яку дорогу можна виміряти у кількості прослуханих пісень чи написах повідомлень.
А ще є думки. Безліч думок. У дорозі чогось завжди краще думати. Вже заради одних тих роздумів і варто подорожувати.
Можливо, це тому, що залізнична колія – єдина дорога у житті, яка справді кудись таки точно приведе. І приведе вчасно.
Колись я відкрию пам’ятник людині, яка придумала навушники. Саундтрек із хмарного атласу в 3 ночі – це чудово. Так само як і Scorpions. Так само як ое.
Дякую Джеремі Кларксону за його просто чудовий англійський гумор. Точно підмічений. Цинічний (яке знайоме слово).
Ні, конструктори точно не знали слова ергономіка. Особливо у тому, що стосується зручності крісел.
Ще за що варто любити дорогу, так це за людей. Усі тут випадкові знайомі. Ніколи більше ми не зустрінемось, нема сенсу щось із себе показувати. Всі прості. Ніякої гордості. Завтра ми усі розповземось по усіх цих кабінетах-базарах-хрущовках . Але це буде завтра. Сьогодні ми справжні. Хоча б ці 6 годин, поки їде 160 потяг Тернопіль – Київ.
Всім потрібно знати, що їх хтось чекає. Де-небудь. У Києві, Тернополі, Львові чи забитому селі на Волині. Нам треба бути потрібними. Хоча б для самозаспокоєння. Це те саме, що знати, що у будинку на тебе чекає склянка холодної вони, коли сам ідеш у спеку по вулиці.
Останні години найважчі.
Але сонце вже зійшло.
Дякую конструкторам за чудо крісла і за безсонну ніч роздумів та медитації.
Доброго ранку. Усім хорошого дня.
А 144 ми обігнали на цілу годину. Буває і таке
Ніч з 4 на 5 серпня, 2013.
Коментарі вимкнені.