Я – фанатка темношкірого Леонардо, – ЛюПка Вовк, м.Тернопіль

Усіх моїх друзів і знайомих уже, мабуть, нудить, коли я вчергове їм розказую про свого нового знайомого – темношкірого Леонардо. Але ж погодьтеся, не щодня доводиться спілкуватися з африканцем, котрий розмовляє українською і не потребує твоїх уточнень чи деталізацій англійською.

Тому я не втомлююся повторювати усім і всюди, про те, який же він талановитий, цілеспрямований, хороший, вихований, романтичний, унікальний, та про те, яка я рада, що познайомилася з ним.

А почалося наше спілкування із соцмереж, де я брала у нього інтерв’ю. Передував цьому мій пост у Фейсбуці, де я від когось узяла відео, на якому саме Леонардо виконував пісню Океану Ельзи “Така як ти”. Тоді я ще не знала, що він навчається у Тернополі. Мене просто вразило його емоційне та щире виконання улюбленої сотнями дівчат пісні. Раптом один із ФБ-друзів прокоментував це відео “О, цей хлопець, то ж студент нашого медуніверу”. Хо-гоооо, такого шансу познайомитися з темношкірим та ще й україноспівучим фанатом ОЕ я не могла втратити. Одразу ж в того “коментатора” розпитала координати і списалася з Лео в ВКонтакті. Та за якусь годинку він втомився відписувати онлайн і каже – давайте ми зустрінемося, і я дам відповіді на всі запитання.

Моя перша зустріч і перше інтерв’ю з африканцем були незвичними. Домовилися, шо зустрінемося в одній з кав’ярень міста – він з другом і я з коліжанкою-журналісткою, яка теж візьме у нього інтерв’ю, паралельно зі мною. Їй вже навіть тему затвердили. І от раптом, за пів години до зустрічі, насувається така чорна хмара, як асфальт. Я в цей час іще в районі центрального ринку. Якраз, думаю, куплю дітям парасольки і зможу під однією з них сховатися. Але коли дощ таки вперіщив, то парасоля рятувала лише тім’ячко. А от ноги… води ж на тротуарах “по котики”. Сховалась я в одному офісному приміщенні, дзвоню Лео, намагаюся пояснити, що спізнююся, прошу перенести зустріч. Йому в інші дні ну ніяк не виходить, каже – або сьогодні, або вже не скоро. Тут варто зазначити, що Леонардо досить доволі скептично ставиться до спілкування з пресою, бо про популярність не мріяв. Як він згодом не раз повторював “Я не хочу бути співаком. Я хочу бути хірургом”. Так от, вибору в мене немає, погоджуся таки на зустріч сьогодні, з мокрими ногами.

Прийшов він з другом, поміж зимних крапель невпинного дощику – в одній футболочці. Питаюся: “А вам так не холодно?” Лео сміється: “Хіба ж ми не хлопці?”

Перше враження – нереальна усмішка. Така щира, білозуба, відкрита, погляд такий домашній, простий. І… ВІН РОЗУМІЄ ВСЕ, ЩО Я ГОВОРЮ!!! Я була вражена! Спочатку, за звичкою, старалася говорити повільно, підбирати прості слова, щоб іноземець мене розумів. Але він дуже добре сприймав усе, що я кажу, навіть коли я захоплювалася і починала говорити швидше. Він все розумів!!! Африканець розумів мене так, як і будь-який щирий українець – таке я зустріла вперше. Ніяк не могла звикнути. А ще незвичними були його пальці та язик – вони такі світлі на фоні темної шкіри. Я біля африканців ніколи так довго і так близько не сиділа, тому дивним у ньому для мене було все.

Що ще вразило, так це його українська мова. Він спілкується не “вилизаною” літературною, а розмовною, не ідеальною мовою – з діалектами та русизмами. Я так розумію, цього він “набрався” від студентів свого вишу, тернопільських друзів та знайомих.

Леонардо розповідав, що викладачі не здогадуються, що він знає українську. Вірніше – не всі. Вони там розмовляють зі студентами англійською. Розповідав, що йому страшенно важко вчитися, бо медичні теміни – англійською мовою, та ще й латинню, а він же – нігерієць. У них не англійською вдома розмовляють. Каже, що доводиться дуже довго сидіти, читати, вникати в суть, перечитувати, багато вчити. Але він все це робить, бо має мету – хоче відкрити свою клініку. Каже, що в Нігерії це можливо, але в Африці для цього треба мало що не вдвічі довше навчатися. Тому й приїхав на Україну. Батьки до такого вибору сина поставилися нормально, адже знають, що він любить нові знайомства, культури, подорожі. В сім’ї, окрім нього, ще є п’ятеро дітей. Батьки висилали йому трохи грошей, але він не хотів від них залежати, тому у вільний час підпрацьовував посередником на якомусь сайті продаж. Але, каже, під час навчання зовсім нема часу на це, бо постійно треба штудіювати книжки.

Коли я запитала, як він витримує таку психологічну напругу, то сказав, що ходить у тренажерний зал – це допомогає. А ще – вільний час, який все ж інколи трапляється, він з друзям проводить у… кімнатах гуртожитку. Бо не є надто безпечно темношкірому гуляти по нашому місту. Я була шокована. Адже сидіти посійно в 4-х стінах – це ж каторга. Каже – ні. Грає на гітарі. Власне, так і народжуються його кавери на “Океан Ельзи”. Ви не знаєте, але у Леонардо був ще один кавер на ОЕ – до пісні “На небі”. Він встиг викласти його на ютуб і показати мені. Направду до цієї пісні він відзняв дуже простий але цікавий кліп – камеру Лео тримав над собою, наче вона дійсно на небі. Не грав, правда, на гітарі, а співав під “мінусовку”. Саме тому, думаю, ютуб і “забанив” це відео. А шкода. Бо відео було дуже навіть гарне. Ну і спів Лео – це навіть не обговорюється – є в нього талант душевно передавати емоції.

Ой, писати про темношкірого уродженця Нігерії я можу, здається, годинами, хоча бачилися ми зовсім мало. Разом ми вже навіть побували на концерті Арсена Мірзояна та гурту “Бабурка” в Тернополі. Пам’ятаю враження Лео – йому дуже сподобалася гра музикантів гурту “Бабурка”, адже вони дійсно грали потужно. Коли в 2.00 ночі ми невеличкою компанією поверталися з концерту повз озеро, то Лео, за якихось кількасот метрів від гуртожитку каже: “Я візьму таксі, бо мені не буде безпечно самому тут іти“. Мене це неймовірно здивувало і викликало цілу гаму емоцій, аж до обурення – яке таксі, якщо той відрізок шляху за 7 хв пройти можна? Кажу: “Нікуда ти не поїдеш – ми тебе проведем”. Було надзвичайно боляче за те, що в нашому рідному Тернополі абсолютно нормальна, адекватна, спокійна та талановита людина не може спокійно вночі пройтися кількасот метрів, бо вона – африканець, або як у нас часто кажуть – негр. Ох, попався би мені в той момент якийсь “гопнік”, якому “негри” чимось недогодили… До речі, питалася Лео, чи допомогало йому в конфліктних ситуаціях з “місцевими аборигенами” його знання української? Питаю: “Коли ти казав “Чуваки, та я свій” то чи в них не відвалювалися щелепи?”. Каже, що інколи таки допомогало. 🙂

Також не буду навіть продовжувати тут писати про те, що Леонардо не живе в якійсь халупці з пальмового листя, як ото я собі звикла думати про мешканців Африки. А живе в місті, яке має розмір і кількість населення, як добрячий десяток наших Києвів 😉 Там купа хмарочосів і кілька національних мов. Я досі не можу собі уявити цих габаритів, тому чекаю фотографій від Лео, аби повірити. Коли він розповів про своє гігантське місто, то мені одразу ж стало соромно за те, що коли він нещодавно їздив у Київ, то я тоді постійно його перепитувала: “Ти там не заблудився? Ти знайдеш дорогу? Ти не боїшся?” Ха. То я можу блукати навіть у Львові, а от Леонардо після свого рідного величезного міста в Києві мав би почуватися, як у просторому селі. От я тільки ще не випитала в нього, чи не здається йому Тернопіль маленькою хижкою з пальмового листя на фоні рідного мегаполіса. Ой, та я ще багато чого не випитала, а от те, що встигла дізнатися з першої зустрічі – отут.

Зараз Лео в Африці. Каже – щасливий, адже скучав за друзями, ріднею. Шо дивно – його всі брати-сестри живуть в різних країнах. І він з ними бачиться лише по скайпу. Отакот.

Але чому я про нього написала саме сьогодні? Бо він дав послухати свій аудіо-вірш, написаний ним там в Африці українською мовою. Ну, це не зовсім вірш – то просто проза, яку він начитав. Про свої бажання. Про свою любов до дівчини. Власне, думаю, саме до тією, для якої він співав пісню “Така як ти”. І це аудіо таке… проникаюче, глибоке та емоційне, що навіть не обов’язково розуміти усіх слів. Там все зрозуміло і без слів. Коли я дослухала до фрази про те, що навіть слони, які бігають, не зупинять його бажання, я просто залилася сльозами. В тексті стільки романтики, любові, болі, сонця, світла, щирості і мрій… я ніколи ще такого не чула. Якби я прочитала цей текст на папері – я би й половини не зрозуміла. Адже Лео ще має проблеми зі зворотами, закінченнями в словах, формулюваннями. Але його голос так мелодійно і глибоко все передав, що емоції мене накрили. Я щаслива, що знаю цю людину. І щаслива, що ми з ним знайшли спільну мову. Так, ми один одного розуміємо, і я тепер абсолютна фанатка Лео. От, власне, саме тому, що я, за його словами найкраща його фанатка, він і поділився зі мною цим шматочком своїх емоцій, цим аудіо, і воно викликало стільки емоцій, що народився оцей блог, попрри те, що я й так уже всі вуха “протринділа” своїм знайомим про Леонардо.

Загадка для мене цей Лео. Зовсім інша ментальність. Зовсім інша культура. Зовсім інше виховання. Зовсім інші думки. Я не знаю, про що він думає. Ніколи. Поки він сам мені не скаже. Це дуже цікаво. І я рада цьому знайомству.

Ой, я вам ще стільки багато про нього хотіла б розказати. Але, думаю, ще буде така нагода 😉

ЛюПка Вовк