Принадливий Тернополь. Шпарка на Острозького

Ніяк не придумаю, як її назвати — ту маленьку шпарку поблизу СС (спілки сліпих), що на вулиці Острозького.

Бо то не алея в парку, не країнка ОЗ (острівця Закоханих), не лавочка коло Ставу, не занедбаний ресторан Поплавок, не плутаниця вуличок Нового Світу;

не ковзанка за цегельним заводом, не вічно забарикадовані підступи до Надставної Церкви;

не прогулятися від літака до Співочого поля, не постояти на Листопадовій навпроти палаючої прокуратури (ну чо’ я того ніяк забути не можу?);

то навіть не чимчикувати з вісімнадцятої школи до березовицької семінарії після уроків у спекотну обідню пору (прошу звернути увагу на те, шо делікатно минув тему Микулинецького цвинтаря, а про нього можна було би багато написати: і про розмаїті поховання, і про способи вмирання, і про недіючий крематорій з колумбарієм);

то не хитрі стежки Сопільча, на яких так мріяв викласти доріжку для дзенських медитацій (кожен крок як босими ногами по квіточках Лотосу, кожен крок то вище і вище над Землею…);

то не прогулянки навколо Оріону з Галиною Петрівною, коли того шкільного року впав перший сніг і так не хотілося на уроки, і просто мусів глянути зблизька на засніжену Сотню;

то не посидіти коло Вічного вогню і знов програти Юльці пару партій в шахи (єдина дівчина, котрій програвав, але хіба того мало?);

то не перелізти з Бородючкою і Пилипчуком через край стадіону і витримати ту незрозумілу гру цілих два уроки, але принаймні набалакатися між паскудними вересками вболівальників і «Нива» того разу виграла.

Зовсім ні.

То як прогулятися собі по Острозького від рогатки попри тріп-дачу і буквааааально за зупинкою повернути голову праворуч в першу арку. І то навіть не арка, а так. Шпарка. То от за тою аркою дивні тераси і чисто тобі італійський дворик, і хтось доглядає за квітками, і на самім верху лавка.

Там чось мені дуже добре посидіти часом на тій лавці під вербою (ну добре, нема там ніякої верби) і шось там собі пригадувати чи вигадувати.

Чось там мені дуже добре.

Те місце цікаве тим, шо на нього ніхто не звертає уваги. Ні тернополяни, ні нетернополяни. А воно собі є. Не доходячи до товариства сліпих є ніким не помічене місце (принаймні, так би мені хтілося думати), і так хочеться, щоби ти також гуляючи тими краями, повернула голову і сказала:

– дійсно,

як же я раніше не помічала,

що тут є арка,

а за аркою дивні тераси,

і все таке мініатюрне,

і могло би бути де завгодно,

а ні — воно таке

є

тільки тут.

Степан Хміль.