Час втраченого кольору

У «Жовтому Кромі» Олдолса Гакслі молодий поет Деніс «закоханий» у слово «кармінативний». Для нього воно означало цілий світ, зведений з тонких спогадів та химерних асоціацій. І весь цей світ був зруйнований вщент, щойно стало відоме «справжнє» (ну бо справжність у цьому випадку не що інше, як звичаєва угода щодо об’єкта, який воно позначає) значення цього слова — вітрогонний.

Я це до чого. До того, що іноді та надбудова, котру ми витворюємо, набагато цікавіша за те, що слугує їй фундаментом.

Але ні. Я навіть не про це. Я про значення слів. Про їх смакування. Про той флер, котрий надає їм солодкавості чи гіркавості, фарбує в різні тони, примушує звучати по-різному. Я про те, що слова є частинами означення доби, епохи, часу, а відтак, його умонастроїв, поведінок, патернів.

Але найбільше мені хочеться поговорити про ті випадки, коли назви не є “етикетками” речей, а самі розповідають історії.

Я страшенно люблю слова, що вийшли з вжитку, ті, що лягають десь глибоко в пасивний словниковий запас, а, коли витягуєш їх звідти, розглядаєш на світло, як камінці.

І ось вам цілий гамуз. Вони дісталися мені, коли шукала назви кольорів.

Темний відтінок сірого (згідно з іншими джерелами — чорний з червоним) називали кольором павука, що планує вбивство. Весела вдова — відтінок рожевого; кардинал на соломі — поєднання жовтого та червоного; очі куріпки — світло-червоний; лорд Байрон — темно-коричневий з рудуватим відтінком.

Всі вони – відправні пункти фантазій, вказівники в сюжети. Це ті деталі, котрі грають роль не менш важливу, ніж головні герої. Це така собі естетика неіснуючого, культивування бачення. Це інший погляд на інший світ, зазирнути в який можна, лише скориставшись його умовами, а отже, його словами та поняттями.

Так тепер кольори не називають. Найочевидніша причина такої редукції — відмирання потреби точної розповіді. Коли велика частина розмов велася у листах, без опису конкретного відтінку (без детального опису взагалі) не можна було обійтися. Та, зрештою, масштаби розповідей були епічнішими. А в часи відсторонення епістолярії на маргінеси, немає потреби ні розрізняти відтінки, ні розповідати про них іншим, ані тримати в голові конструкції штибу «Бісмарк фуріозо» — достатньо сфотографувати та відіслати. Змінився стиль письма, а отже, мислення, хоча не виключено, що спершу стиль мислення — прискорився, спростився, уніфікувався, через те скоротилася кількість слів, що їх активно використовуємо, місце великомасштабності в описах посіло бажання обмежитися мінімальною кількістю символів.

Тому ніякого тобі кольору стегна зляканої німфи, втраченого часу, останнього подиху жако чи сюрпризу дофіна. Хоча. Вибір залишається завжди.

Анна Золотнюк.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *