Час втраченого кольору

У «Жовтому Кромі» Олдолса Гакслі молодий поет Деніс «закоханий» у слово «кармінативний». Для нього воно означало цілий світ, зведений з тонких спогадів та химерних асоціацій. І весь цей світ був зруйнований вщент, щойно стало відоме «справжнє» (ну бо справжність у цьому випадку не що інше, як звичаєва угода щодо об’єкта, який воно позначає) значення цього слова — вітрогонний.

Я це до чого. До того, що іноді та надбудова, котру ми витворюємо, набагато цікавіша за те, що слугує їй фундаментом.

Але ні. Я навіть не про це. Я про значення слів. Про їх смакування. Про той флер, котрий надає їм солодкавості чи гіркавості, фарбує в різні тони, примушує звучати по-різному. Я про те, що слова є частинами означення доби, епохи, часу, а відтак, його умонастроїв, поведінок, патернів.

Але найбільше мені хочеться поговорити про ті випадки, коли назви не є “етикетками” речей, а самі розповідають історії.

Я страшенно люблю слова, що вийшли з вжитку, ті, що лягають десь глибоко в пасивний словниковий запас, а, коли витягуєш їх звідти, розглядаєш на світло, як камінці.

І ось вам цілий гамуз. Вони дісталися мені, коли шукала назви кольорів.

Темний відтінок сірого (згідно з іншими джерелами — чорний з червоним) називали кольором павука, що планує вбивство. Весела вдова — відтінок рожевого; кардинал на соломі — поєднання жовтого та червоного; очі куріпки — світло-червоний; лорд Байрон — темно-коричневий з рудуватим відтінком.

Всі вони – відправні пункти фантазій, вказівники в сюжети. Це ті деталі, котрі грають роль не менш важливу, ніж головні герої. Це така собі естетика неіснуючого, культивування бачення. Це інший погляд на інший світ, зазирнути в який можна, лише скориставшись його умовами, а отже, його словами та поняттями.

Так тепер кольори не називають. Найочевидніша причина такої редукції — відмирання потреби точної розповіді. Коли велика частина розмов велася у листах, без опису конкретного відтінку (без детального опису взагалі) не можна було обійтися. Та, зрештою, масштаби розповідей були епічнішими. А в часи відсторонення епістолярії на маргінеси, немає потреби ні розрізняти відтінки, ні розповідати про них іншим, ані тримати в голові конструкції штибу «Бісмарк фуріозо» — достатньо сфотографувати та відіслати. Змінився стиль письма, а отже, мислення, хоча не виключено, що спершу стиль мислення — прискорився, спростився, уніфікувався, через те скоротилася кількість слів, що їх активно використовуємо, місце великомасштабності в описах посіло бажання обмежитися мінімальною кількістю символів.

Тому ніякого тобі кольору стегна зляканої німфи, втраченого часу, останнього подиху жако чи сюрпризу дофіна. Хоча. Вибір залишається завжди.

Анна Золотнюк.