Тернополяни! Дихайте, поки є можливість

Я, Влодко Пискатий, колишній тракторист, останнім часом дихати почав. Я і раніше якось писком повітря хапав, але робилося то просто якось так. Встав ще до світання, до виходку йдеш – дихаєш. У виходку, правда, троха дихання затримував, але вийдеш –  і знов починаєш. І так воно цілий день – дихаєш та й дихаєш. А тепер ні, тепер я теє діло не просто так роблю. Тепер, як внучка моя каже, усвідомлено. Ото як прокинуся, то не стаю зразу, лежу ще троха і дихаю. А нема чо спішити.  Господарка нікуди сі не діне. І як до столу сідаю тоже – троха поїм, а тоді виделку відложу і дихаю. І то багато так повітря набираю. Жиби повні груди, жиби аж плечі розвело.

І то не думайте,  жи через слабкість яку я так роблю, чи дохтур який сказав. Нє, то все через тих хлопаків,  жи державом нашом керуют. Бо дивлюся троха на то все і страшно ми стає. І то я ше всьо не знаю, бо не годен наш хлоп за всім вслідкувати –  ше ж шось робити часом тре. Але хоч троха з того,  жи знаю,  і вам повідаю.

Оце придумали податок на АТО. Ту я сі не сперечаю, тут я двома руками за. Бо тоє діло святе. Але як ввечері до телевізора сядеш і дивишся на тих наших,  жи там воюют, то ніяк не докумекаю: а де той податок сі діває?

Або во кажут,  жи тепер за хату тре платити, за площу. Ото баба моя пристала: добудуй до хліва сарайчик, бо пацє тримати хоче. А мені кіко тої мулярки? Добудував. А тепер кажут,  жи через той сарайчик  я – куркуль і мушу за тую площу ще державі троха своїх грошей віддати. Та тре,  то тре… Чи нам ото перший раз? Хоча воно і не дуже розбіжишся, бо пенсія  мала і більшу давати не хочут.  Кажут: нема грошей в держави, бо ті,  шо раніше були,  дуже багато поцупили. Ну поцупили,  то й поцупили. Чи то перший раз? Чи,  може,  востанній? Але то таке. А ше ж хто ото до пенсії дотяг і ше до роботи ходить, то і з них тепер податок деруть. Бо кажут в уряді,  жи дуже вони багатії. А вобіцяли нам,  жи багаті за бідних платити будут. Ото і платять.

А тут вопше кажут – тепер за лікувальні менше платити будут. Бо нема чого слабувати – пігулки такі дорогі, в больницях ніц нема –  тіко дохтори. То ходіт,  люди,  лучше до роботи.

То я як не теє все глянув і рішив,  жи тре вспіти надихатися. Бо тії хлопаки такі – їм і за повітря гроші наші брати не довго. А то кіко тре? В трубку якусь дихнув, щось там заміряли, на живу вагу помножили, на розмір мештів поділили і все, Влодку, плати гроші –  раз ше дихаєш. То ви собі як хочете. А я дихаю,  жиби ше встигнути…

Коментарі вимкнені.