Вранці файномістянське повітря пахло снігом

Вранці файномістянське повітря пахло снігом. Хоча вулицями ходив звичайний собі листопадовий дощ. Дощ називався просто, по-осінньому – пан Мжичка. Такий, наче із ближнього села приїхав, вийшов з жовтої маршрутки в жовтому дощовику і пішов бруківкою між будинками шукати якусь кнайпу з наливками, щоб зігрітись. І от, поки дощ, пан Мжичка йшов, клапті жовтого дощовика падали на брук. І це геть до сліз його бентежило. Бо часи такі, що на новий дощовик не заробиш в селі. Неврожай на кучеряву кукурудзу. А ту, що вродила хрущі зжерли. Халепа.

А я навушники забула. Теж халепа. Мусила слухати жіночі розмови в палаті. А вони, як ті клапті дощовика, що пан Мжичка містом порозкидав: жовті, зношені, мокрі.

– Колись на селі все було. Мама покійна на фермі дояркою робила, зарплату мала невелику, але ж можна було додому набрати бідон молока. Я малою була, але пам’ятаю, що ми тоді чотири свині годували тим молоком. І сало було таке, як масло, товсте, смачне.

– А в скільки років мама ваша померла? – питаю.

– Ох, – зітхає жіночка. – Мала 52, ще б жити й жити. Але щось їй грижа пупова вилізла, потім артритом руки покрутило, нирки заболіли і запалення пішло. Так і вмерла через те. А могла б ще жити і внуків бавити.

– Не могла б, – заперечую. – Її вбила та колгоспна ферма. Там же руками двадцять корів доїти треба було двічі на день, а ще ж своя господарка була.

– Та воно то так, але ж жили, хату будували, грошей не тратили, все можна було в колгоспі взяти. Не те, що зараз. Фермер нічого не дає, тільки те, що на паї положено.

– А скільки у вас землі?

– 22 га в паях і біля хати ще два.

– А що ви на ній вирощуєте?

– Та тако для себе всього потрохи, люцерку сіємо, траву, збіжжя.

– А сад?

– Та хто з ним має гратися? І смислу нема, тепер все з Польщі возять, а сільські яблука гниють під деревами.

Мжичка. Вона насіялась між людей, дрібна, сіра, холодна. І люди здрібніли, задубіли, застигли. Колгоспами з людей витруїли дух господаря, знецінили людяність, позбавили впевненості.

Я вчора заїхала на ринок, шукала яблук. Золотого, Бурого, Макового Ранета, Зорю, Тарольку, Антонівку…

А немає. Вони зігнили під яблунями по селах.

Як і жовтий осінній дощовик пана Мжички.

Ще трохи – і впаде перший карантинний сніг. Може, хоч Кальвій Сніговий десь зібрати зуміли? Хочу домашніх яблук. Таких, що пахнуть одночасно і яблуками, і сіном, і соломою, і молочною парою, якою дихає корова. І отим першим, який ще й падав, снігом…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *