Бойовий шлях: Юрій Бойчук з Тернопільщини в Українській Повстанській Армії. Частина друга

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівно-кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області

Багато вікова історія боротьби нашого українського народу за незалежність  і за право самостійно вирішувати долю вітчизни, звичайно ж творилося масами людей, але очолювали її конкретні люди,  великі патріоти нашої землі, самовіддані поборники української ідеї. Кожен з них діяв за певних умов і своїм буттям, помислами, вчинками, робив внесок у розбудову української державності. Не всі герої нашої Тернопільщини відомі нам сьогодні. Проте ми знаємо імена тих звитяжців, котрі зуміли зоорганізувати  на землях Тернопільщини і очолити повстанську боротьбу проти наших ворогів ту силу, що ратними подвигами забезпечили існування і розвиток української нації.  І  як  вороги нищили нашу землю, наш народ століттями боролися за свободу і коли російський самодержавний режим уже вирішив, що  з Україною покінчено, а української мови взагалі «нет, не било і не может бить», Павло Чубинський відповів тоді всім  та іншим нашим ворожим ворогам: «Ще не вмерли України і Слава і Воля» і ще додав слова: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу і докажемо що ми, браття козацького роду!» Ці слова так відгукнулися у серцях і помислах мільйонів патріотично настроєних українців. І це усвідомлення прийшло не тільки до тих, хто був на Україні, а до тих  наших єдинокровних братів, яких доля закинула на чужину. І коли була створена ОУН-УПА, синьо-жовтий прапор кликав їх до єдинання з матірю — Україною. І тоді сини і дочки нашого народу, нашої рідної Тернопільщини усвідомили, що самостійну, соборну українську державу можуть відродити тільки самі українці, згуртовані навколо власної національної ідеї передовими патріотичними силами. І саме головне для кожного справжнього українця: “Здобудеш  Українську Державність, або загинеш за неї у боротьбі.” Кожен свідомий патріот своєї української землі усвідомлює,  що він живе на своїй землі, де  протягом тисячолітть проживали його пращури. І на нашій землі не раз приходили різні загарбники: гунни, готи, татари, монголи, турки, поляки, німці, французи, шведи,  австійці, росіяни. Приходив час і вони ставали вигнаньцями з нашої  рідної української землі. Не змогли вони нас подолати. Ми українці пережили ці загарбницькі держави, які свого часу наводили великий жах на всю Європу. Наша нація виживала завжди і переживала злоччиних загарбників. Адже вони живуть на насильстві, брехні і грабунку. Історія показує, що такі загарбницькі держави існують не довго. Наш український народ завжди стає свідком розпаду злочинних держав. Та на жаль наше суспільство загалом ще не зрозуміло всього того, що повязується з діяльністю ОУН-УПА на Тернопільщині у повоєнний час. І тому, щоб кожен з нас — хто цього хоче, звичайно міг грунтовно розібратися у трагічних подіях 1944-1956 років, коли українські націоналісти Тернопільщини боролися з ворогами, спираючись на  власні сили. На батьківській землі вони продовжували збройну боротьбу за самостійну державу, за ту державну суверенність, яка стверджена усіма нами на всенародному референдумі 1 грудня 1991 року. Так українські націоналісти найбільш жертовні патріоти вели боротьбу за Українську державу за найскладніших, найтрагічніших обставин десятки трагічних і буремних років.

“ Я, Бойчук Юрій, в повстанці пішов свідомо і без примусу. Адже знав за що маю боротися і за що маю віддати своє життя. В цю ніч, коли я попрощався з своєю коханою Олею і пішов з нашими хлопцями через річку Горинь на Старий Вишнівець. Там, ми зайшли в одну із хат, де я зустрівся з Кукуріком. Він тоді вже одружився і проживав з своєю дружиною в селі.  Він мені сказав, що я повинен дати клятву повстанця та собі підібрати кличку. Не довго думаючи, я вибрав “Зірка”. Так мене  стали називати побратими. Моє завдання, це боротися проти німців і проти радянської влади. Мене тоді призначили пропогандистом у референтурі пропоганди районного проводу ОУН, яким і керував Кукурік           “Беркут” на цей час в зоні Вишнівеччини. В ОУН Вишнівеччини  тоді була велика  група пропогандистів що поділядася на чотири відділи пропоганди. Там я  перебував два місяці. Референтура пропоганди Вишнівецького району базувалася у Раковецькому лісі і нею керував “Оса” – Ящук Михайло. Я його добре знав ще з 1938 року. Адже вчилися ми разом у Вишніввецькій ремісничій школі. Крім мене у групі пропоганди було ще десять чоловіків. У наші обовязки входило відвідати кожне село Вишнівецького району та провести збори з людьми цих сіл. Ми повинні розяснювати людям, що німці та радянська влада не проведе наших людей до добра, недасть волю, а буде дальше робити нас рабами своєї землі. Ми також поширювали по селах листівки і писали лозунги. Звіти про свою роботу наша група подавала кожний тиждень районованому. Ми кожного місяця повинні відвідувати кожне село і там вивчати політичну ситуацію, думки людей, їхнє ставлення до німецької влади, до комуністів, до польської влади. А в нашій Вишнівецькій зоні було 54 населенних пункти. І майже всі місцеві люди хотіли, щоб у нас була своя українська держава, своя мова.  Друковані листівки ми отримували з Кременця та з Шумщини. Кожного місяця нам доставляв курєр “Мрачка” – Скринюк Феодосій Васильович. У мене був дуже гарний почерк. Коли я був малим і вчився у першому класі, то вітчим навчив мене каліграфічно писати. Тому я писав великі за розміром  плакати націоналістичного характеру на стінах стодол по селах району, або на великому папері лозунги. Я на лозунгах часто писав, щоб чоловіки не йшли служити в радянську аомію коли прийдуть до нас совіти або в німецьку поліцію. Адже коли я у серпні 1943 року пішов в УПА, то Вишнівецькі німецькі поліцейські приходили декілька раз до мого тестя і до моєї дружини та запитували де я подівся і чи часом не пішов в УПА. Їм тоді відповіли. Що я перебрався у Великі дедеркали до свого батька. Отримавши таку відповідь вони більше не приходили. Так, я у відділі пропоганди був тільки два місяці. Ми відвідалитакі села, аж  від села Олексенця до Чайчинець і від села Колодна до Малого Кунинця. Я в селах зустрічався з багатьма людьми. З нами часто їздив Богуславський Володимир з Загороддя, псевдо “Вовк”, “Спокійний”, який дуже влучно говорив на зустрічах критикуючи комуністичну і закликав людей вступати в УПА. Він мав двох охоронців, одного з яких я добре знав, це “Крук” Слюсарчук Олександр з Мухавця.  Я також знав його рідного брата Андрія. Його кличка “Сокіл”. З ним я познайомився ще у 1938-1939 року. На цій час він перебував на Шумщині в УПА. У перших числах листопада 1943 року мене викликав “Беркут” і сказав, що мене будуть призначати районовим комендантом СБ ОУН. Я тоді був дуже здивований. Адже в цей час на Вишнівеччині були більш компетентні за мене і з великим досвідом повстанської діяльності молоді хлопці, а тут призначають мене, де я тільки в УПА перебував два місяці. Цю свою думку я тоді висловив Кукуріку, на  що він відповів, що мене  направлять на два тижні на навчання у Шумщину. Мені так там навчать, а тут буду не сам і мені буде кому порадити та підказати. Головне бути патріотом України і не зраджувати.  Через декілька днів, я, Кукурік, “Оса” і ще   вісім повстанців на возі поїхали на Шимковецькі хуторі, де був розміщений великий бункер нашого відділення. Там відбулося засідання надрайонових керівників і мене призначили комендантом СБ ОУН Вишнівецького району. Це було 5 листопада 1943 року. Після призначення мені вручили запечатаний грипс і сказали їхати на Шумщині, а саме в Антонівці на навчання. На такі курси з Вишнівеччини ще було направлено двох чоловік крім мене. Це з  села Колодно Шиманський, псевдо “Чернець” і Сендецький  Іван  псевдо “Чіпка”. Там нас вчили, як писати протоколи, як вести слідство, як вести підпільну діяльність. Велику увагу приділяли як розрізняти брехливу  інформацію від правдивої та ведення документів СБ ОУН. Також ми повинні дуже пильно стежити за партизанами, які не воюють з німцями, а провокують населення на конфлікти. Так швидко пролетіли два тижні навчання. Ми навчалися з восьмої години ранку до восьмої   години вечора. У середині листопада я повернувся в штаб УПА, який розміщався у Раковецькому лісі, але перед тим я зустрівся з своєю дружиною, Олею та своєю донечкою. За моєї відсутністі у штабі відбулися зміни. Районовим призначили “Кобця”, а Кукуріка перевили на надрайонованого. Він почав керувати шістьома північної зони Тернопільщини. Я мав свого надрайонованого СБ ОУН “Палій”. За вказівкою “Палія” я почав розбудовувати структуру СБ ОУН, наш шифр був №11. Всю Вишнівецьку зону я поділив на чотири частини де було 54 села. Олексенецька зона №1, Зерудянська зона №2, Снігуровецька зона №3 та Вишнівецька зона №4. Там дули призначені підрайоновані СБ ОУН: в №1 “Мамалій” з села Очеретно, №2 “Любомир” – Осинчук Леонід Олексійович з села Заруддя, №4 “Вовк” Богуславський Володимир з села Загороддя, №3  “Чіпка” Сендецький Іван з села Кривчики. Я мав своїх заступників: “Сніп” Дячина Сергій з села Бодаки, “Сергій” – Береза Олексій Васильович з села Заруддя, “Чернець” – Шиманський з села Колодно.

(Продовження буде)

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ.

загрузка...

Comments are closed.