Був націоналістом і став агентом НКДБ під псевдо “Ч.2” Михайло Казмірчук з Вишнівеччини. Частина третя

Протокол допиту Михайла Степановича Казьмірука

Р 31. Справа ч.: 4/48 Район Вишнівець Казьмірук Михайло б. райреф шкіл псевдо “Барвінок” агент контррозвідки “СМЕРШ” с/о НКГБ + “Ч.2.”

Р-н Вишнівець Дня, 23.2.1948 р.

Мовою оригіналу.

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ.

«Я відповів: його наставили головою сільської управи селяни (тобто Литвина Уліяна) після того як захворів Попадич Федір, що до цього часу був головою, а цей заступником. Робив те, що наказували німці. Як викликали, то їздив у район, а коли приїжджали німці в село, то стрічався. Років має около 50-ть. Зараз остався вдома й є головою с/ради. Після цього лейтенант вийняв якийсь список, подивився і дальше питав, до якої партії я належав. Я відмагався, внаслідок чого він навіть вдарив мене в обличчя. Накінець сказав, що він знає, що я належав до бандерівської партії та радив признатися, бо буде погано. На цьому закінчилося друге слідство, яке тривало около 20 хвилин. Я повернувся до гурту, сказав, щоб ішов слідуючий, якого він вказав, і сам сів до гурту. Коли перекликав усіх, забрав нас і повів до “салашів”. Тут залишив, а сам кудись пішов. До вечора я вже не йшов до роботи, а остався в “салаші” і відпочивав. На третій день мене покликав знову цей лейтенант. Крім менепокликав: Ладановського, Чорного (був на другому слідстві, звідки не пригадую), Нечая (був на першому і другому слідстві) та ще когось  одного (не можу пригадати прізвища). Забрав нас зі собою й знову повів у ліс, але вже ближче. Всі посідали на зрізані сосни, а мене він першого покликав зі собою. Ми відійшли може 10-15 метрів, було видно тих, що осталися, лейтенант вийняв записну книжку й сказав (по руськи): ти говориш, що не знаєш жодної партії, а от я знаю, що ти належав до бандерівської партії й був районним референтом шкільництва (звідки він про це міг знати, не знаю, з мого села зі мною не було нікого). Я всетаки не признавався ще. Він тоді погрозив, мовляв “Подожди, увидим” і відпустив. Цей допит тривав також около 15-20 хвилин. Я повернувся до гурту й чекав, заки він перекликав решту. Про слідство знову з ніким нічого не говорив.

Коли лейтенант закінчив перепитувати всіх, прийшов до гурту, забрав нас і запровадив до “салашів”. Цього дня я вже знову до роботи в санчасть не пішов, а залишився в “салаші”. Вночі десь о 11-ій – 12-ій годині мене розбудив ком. взводуКоломиєць і передав двом військовим. Вони забрали  мене й запровадили до окремого будинку, де зачинили. Там я застав уже чоловік з 10+ть (деякі з них були разом зі мною на попередніх слідствах), а багато не було). Приарештований я сидів через день і трохи вночі. Десь о 24-1 – ій годині мене покликали на слідство. Покликав вартовий. Коли я прийшов до канцелярії, застав там знаного лейтенанта та капітана, якого до того часу я ще не бачив. Прізвища його не знаю, говорив по руськи, високий, чорний, років около 40-45, лице овальне, грубий ніс, вбраний був у військовий армійський уніформ, в пілотці, погони обшиті синім чи зеленим матеріалом. Після привітання лейтенант попросив мене сісти напроти себе при столі. Сам з капітаном сидів по другій стороні столу й обидва курили папіроси (мене не трактували). Вийнявши записну книжку, лейтенант почав розпитувати генералія, при цьому весь час дивився і провіряв у записній книжці. Коли це закінчилося, сказав, щоб говорити, які знаю партії, в якій партії брав участь та що робив. При цьому натяками давав мені до зрозуміння, що знає про те, що я брав участь у роботі ОУН. Я бачив ще на попередньому слідстві, а також і тепер, що опертя і впертість до нічого не приведуть, хіба що до посилення репресій наді мною та родиною, отже рішивсь признаватися.

Розповів, що в ОУН членом з 1936 р. (про псевдо не питав). Втягнули мене до Організації мої шкільні товариші, як Бригадир Сашко з Люлинець, Марцинюк Сава з Жуковець, та Вознюк Василь з Білки. На питання, де вони, я відповів, що Марцинюк С. помер в 1941 р., а ці не знаю де поділися, бо з приходом ЧА на західні області України з ними не стрічався. Під час німецької окупації працювали вдома. До Організації вступив добровільно, бо не був згідний з окупаційним панським польським урядом. Робота наша, тобто членів ОУН, заключалася в тому, що ми вивчали українознавство, читали підпільну літературу, а головне газету, що виходила під назвою “Сурма” та листівки, як “з хати до хати”. Крім цього підпільні листівки поширювали між населенням і надійними товаришами. Впарі з тим виконували деякі менші акції на поляків і їхні установи: били вікна дуже активним працівникам, палили або руйнували обсерваційні вежі та інші державні будинки і т. п., так аж до 1939 р.

З приходом ЧА на західні області України з 1939 р. робота Організації припинилася. Я формально належав до ОУН і зачислявся в члени дальше, але роботи не виконував жодної, бо жив між чужими  людьми, далеко від своїх товаришів, внаслідок чого не мав організаційних зв’язків. З приходом німців мене, як члена ОУН, насильно змобілізували до роботи. В підпіллі я не брав участь, а тільки виконував доручену роботу. Був районним референтом шкільництва на Вишнівеччині під псевдом “Барвінок” (тут капітан дивився до якогось свого записника). Навесні 1942 р. до мене прибули повстанці, а з ними Оса, який змобілізував мене до роботи. Він доручив мені шкільництво в районі. Одночасно поінструктував мене, в який спосіб приступити до роботи. Я мав завдання урухомити школи по цілому районі, забезпечити кадрами ці школи, підручниками, опалом, потрібним інвентарем. Це все я робив. Пов’язався з двома вже призначеними підрайоновими по шкільництві Меркуром (прізвища його не знаю), та Чорним (прізвища також не знаю), а в третьому не було, тому цю функцію я виконував сам. Спочатку я їздив частіше по селах, щоб як слід наладналося навчання по школах, а опісля тільки раз на місяць їздив і провіряв як ведеться робота, яке забезпечення підручниками, опалом, приладдям і т. п.

Які накази приходили, то я передавав їх двом підрайоновим, а на третьому виконував сам. Всьго докладно вже не можу пригадати, але знаю, що був наказ викинути зі школи всі підручники, які залишилися з радянських видань після 1941 р., крім арифметики. Опісля заборонено також і арифметику. При цьому капітан сміявся, питаючи: “Як, навіть “Буквар” заборонили читати?” Я потвердив. Опісля було зарядження перепровадити по школах ремонт. Це я також виконав. Їздив по селах свого підрайону і при помочі населення відремонтовував сільські будинки, направляв шкільний інвентар, а по інших двох підрайонах робили це Меркур і Чорний. Дальше було зарядження перепровадити збірку грошей від шкільної дітвори. Це також я виконав і стягнув частину грошей від дітей, частину від населення, а частинно допоміг райреф. господарки Клепка й через нього я закупив шкільне приладдя. Знаю, що це приладдя транспортували нелегальним шляхом з Галичини. На цьому він мене перебив й почав розпитувати, в який спосіб я забезпечував школи учительськими кадрами та учителів. При цьому наводив приклад забезпечення учителів радянською владою. Я відповів, що до шкіл, яким потрібно було учительських кадрів, учителів мобілізував насильно. Їм ніхто не платив. Хто був місцевим, непотребував цієї заплати й з охотою виконував цю роботу, тому що її доручувала ОУН, яка була виразником власної державної влади, а кому треба було такої допомоги, коли хтось був в іншому селі, далеко від родини, йому допомагало населення, а частинно допомагав також райреф господарки. На це капітан сказав: “Работали за спасибо, да?” Я потвердив це. В такий спосіб я працював до приходу ЧА в 1944 р. Зверхником був Оса. Він давав накази й перед ним я складав звіт з проробленої роботи, завжди в цей час, коли він приходив до мене.

Дальше капітан розпитував про райекзекутиву: хто був провідником, хто райреферентом господарки, які ще референтури були в районі, як вони виконували роботу, де поміщалися, чи були відділи, які, де перебували. Я розказав: райпровідником був Кобець. Звідки він й як називається, не знаю, бо в ОУН заведено так, що ніхто про це не говорить. Це є підпільна організація, яка найбільшу увагу звертає на конспірацію, отже конспірує не тільки роботу, а також і людей, які виконують цю роботу. Хто був зверхником Кобця, не знаю, бо з його зверхником не мав нічого до діла. Під оглядом адміністративним район був поділений на три підрайони, в яких були підрайонові провідники й керували роботою аналогічно до району. З них знаю одного, псевдо його “Чернець”. Інших не знаю, бо нічого не мав з ними до діла. Я мав своїх підрайонових і їх  я знав та вимагав усього, що було мені потрібне.

Щодо інших референтур: була так само, як господарча референтура (про неї він вже не розпитував, про це я вже розповідав раніше), референтура пропаганди, СБ, війська, зв’язків. Рефом пропаганди був Шило (прізвища не знаю), референтом СБ був Зірка (прізвища не знаю), референтом війська був Орлик (чужий, прізвища також не знаю). Всі ці референтури були побудовані аналогічно до організаційної сітки (на питання, що це таке, я відповів, що так називався цей відділ, який очолював райпровідник). Районові мали своїх підвладних по під+районах й від них вимагали роботи та давали вказівки. Підрайонові знову керували станичними, від яких також вимагали роботи та давали завдання. На питання, де перебували ці референтури, я відповів, що їхнього місця перебування не можна означити, бо свої постої конспірували. Знаю тільки, що на одному місці ніколи не стояли, а рейдували по цілому терені. На питання, що кожна зі згаданих референтур робила, відповів, що відносно їх роботи не можу нічого сказати, бо кожен відділ мав свої оприділені завдання й їх виконував, а про роботу іншого відділу (референтури) не орієнтувався. Про всю роботу в районі орієнтувався лише райпровідник, а по підрайонах про все знали підрайонові провідники.

Відділи УПА також були. Вони в більшості квартирували по лісах, але перебували також і по селах. Поблизу мого дому рейдував відділ Чопа та Буланого (прізвищ цих командирів не знаю, якісь чужі). Коли я сказав про ці відділи, як капітан, так і лейтенант почали детально розпитувати все про відділи УПА. Як я зорієнтувався, то їх це найбільше цікавило. Розпитували, як були зорганізовані, скільки людей начисляли, як були одіті, яке озброєння, де діставали зброю, одяг, взуття, харчі, в який спосіб рейдували, в якому віці командири, чи мали бої з німцями, де і т.п. Я розказував:

Всі відділи УПА поза малими відхиленнями були зорганізовані на принципі добровільного вступу. Командир оголошував набір й хто хотів, ішов. Поділ був як у війську, напр., ЧА. Були рої, чоти, сотні, курені. В залежності від того, яка одиниця рейдувала (рій, чота, чи сотня) стільки було людей. Рій начисляв 10–12 осіб, чота – 50-ть, сотня – 100 осіб. Найбільше рейдували чоти і сотні. Одіті були в зелений військовий уніформ, який кожен учасник з власної ініціативи роздобував собі вдома, чи в якийсь інший спосіб. Ходили також в цивільному вбранні та німецьких уніформах, якщо мали бої з німцями і здобули. Озброєння мали переважно легке: кріси, автомати і ручні кулемети. Мали також міномети та легкі гарматки, якщо був більший відділ. Звідки вони одержували цю зброю (це їх найбільше цікавило), не знаю. Частину здобували від німців, з якими провадили бої. Такі бої на Вишнівеччині  були в сс.: Гнидова , Колодно , Котюжина. Харчі мали свої. Де брали, не знаю. Для цього при відділі була призначена спеціальна група людей, яка тільки й займалася доставкою харчів. Коли чогось не вистачало, то зверталися до господарчого референта в районі, який давав або вказував, де можна взяти і як, напр.: розбити фільварок, перевести збірку з населення і т.п. Так само було з обмундируванням, взуттям і біллям. Коли приходилось рейдувати з місця на місце, то переходили пішком, переїжджали верхами або підводами. Підводи звичайно забирали в селі, а опісля повертали. Верхи мали свої. Командири були переважно старшого віку (років 35–45), але й були молоді. Це залежало від здібностей даної людини. На цьому закінчили мене розпитувати про відділи, а перейшли до моєї власної роботи, коли прийшли більшовики. На закінчення капітан спитав ще, де поділися ці відділи, коли на західні області України прийшла Червона Армія. Я відповів, що не знаю, бо після цього вже не бачив відділів УПА. З приходом ЧА в 1944 р. я почав скриватися. Скривався тому, бо говорили, що ЧА з місця буде мобілізувати всіх мужчин й відправляти на фронт, а я не хотів гинути на фронті. Разом зі мною скривалися: Марцинюк Семен і Кудринський Ігор. Скривалися в лісі на горбочку в криївці, це було може півкілометра від наших хуторів у напрямі на північ. Криївка викопана в землі, до якої зроблений спеціальний вхід, що його конспірується. Харчувались вдома. Вдень сиділи в криївці, а вночі заходили до хатів, брали щось їсти й знову йшли в криївку на цілий день. Так я скривався два тижні. По двох тижнях я перестав скриватися і прийшов додому. До цього причинилося те, що в селі перепроваджувалися списки мужчин, отже мене записали також. Я не хотів, щоб за мене терпіла родина й рішив йти в райвійськкомат разом зі всіма. Кудринський і Марцинюк С., які скривалися разом зі мною в згаданій криївці залишилися і скривалися дальше.

У райвійськкоматі мене залишили як учителя та видали документи. На тимчасовій справці зазначили, що як буде мене потрібно, то покличуть. Вернувшись додому, я розпочав навчання й учителював аж до перших днів травня. 2.5.1944 р. я пішов у райвійськкомат, який змобілізував мене і відправив у с. Валахівку Збаразького району, а опісля в с. Максимівку Збаразького району, де нас погрузили на вагони й привезли аж у Марійську АРСР.

Це все, що я говорив, капітан писав. Коли я закінчив, він сказав, що коли я служив бандерівцям, то тепер треба послужити їм. Я на це нічого не сказав. Він розповів, що я тепер повинен ходити поміж народ (змобілізованих) і вивідувати хто що робить та говорить й повідомляти органи влади. Я погодився. Після цього він дав мені підписати зобов’язання, яке я підписав власним прізвищем. В заяві говорилося, що я зобов’язуюся співпрацювати з органами НКВД й всі покладені на мене обов’язки буду виконувати точно і совісно. Коли я вже підписав заяву на співпрацю, капітан почав поучувати що і як я повинен робити. Моїм завданням було ходити поміж змобілізованих і прислухатися, хто що говорить та робить. Розвідувати хто нарікає на СРСР, на уряд, порядки в СРСР і т.п. Встрявати в розмови, нарікати на СРСР, щоб в такий спосіб спровокувати співбесідника та довідатися, що він думає. В провокативних розмовах довідуватися, хто що робив вдома, до яких партій належав, де працював, з ким. Слідити, чи хто не організує якоїсь нелегальної партії між змобілізованими і т.п. Все це списувати та подавати лейтенантові Костробінoві О.Д. (цей, що допитував разом з ним). Це виконувати головно в часі роздавання снідання, обіду, чи вечері, бо в такий час дуже часто повстають різні непорозуміння, отже люди згаряча можуть висловити те, що думають. Крім цього, тоді є зібрані всі люди, ходять без призначення, отже є нагода крутитися між ними та з кожним говорити. Для цього, щоб свобідно рухатися, капітан з місця звільнив мене від всякої роботи. Я мав тільки ходити і слухати та слідити. За успішне виконання дорученої роботи капітан обіцяв мені підвищити пайок харчів, а від роботи, як я згадував, звільнив таки зараз. Опісля я одержав ще крім загального пайка додаткову харчову картку, так що з харчами мені було вже цілком добре. За хліб я вже міг собі заміняти навіть папіроси, чи купити щось інше. На цьому закінчилося слідство й мені сказали відійти. Я пішов до свого “салаша”. Це слідство тривало до години 4-5 ранку.

На другий день я вже взявся до ведення агентурної роботи. Ходив поміж змобілізованих й розвідував по поданих інструкціях все, що доручили мені лейтенант і капітан (його прізвища я і досьогодні не знаю, більше не бачив його). 3.6.1944 р. при роздачі хліба змобілізованим я почув, що Лівандовський Корнило з Ланівецького р-ну, Тернопільської обл. (села не пригадую) нарікав на СРСР. Він висловився, що в СРСР не тільки хліба нема, але й нема повітря. Я це записав і увечері подав лейтенантові (він мешкав у цих самих “салашах”, отже за контакт не було важко, я міг стрінутися з ним коли хотів). Доносу не підписував. Після цього на другий, чи третій день Лівандовського покликав цей лейтенант, але що говорив, не знаю. Він (Лівандовський) дальше працював разом з нами.

Около 4-5.6.44 р. я подав Кирильчука Василя з Ланівецького р-ну, Тернопільської обл. (села не пригадую). Він висловився при роздачі хліба, що стільки хліба давати хворому, а не робочому. Я записав це і знову увечорі подав лейтенантові, до якого зайшов у канцелярію. Він забрав донос, подивився, але не сказав нічого, бо в цей час у нього був ще якийсь військовий. Після цього лейтенант покликав Кирильчука Василя, але що говорив з ним, не знаю. Він дальше працював там само. В 1945 р. повернувся з ЧА й тепер вдома правдоподібно працює  попом.

Около 6-7.6.44 р. я подав Данилюка Івана з Тернопільської обл. (села і району не пригадую), Щербаня Василя з Тернопільської обл. (села також не пригадую) і Фурмана Василя з Тернопільської обл. Вони під час роздачі вечері говорили, що більшовики говорять, що в них є все, а вдійсності то нічого нема й люди пухнуть з голоду. Я це записав і подав лейтенантові через його зв’язкового. Від лейтенанта не одержав нічого. Після цього їх всіх трьох лейтенант викликав, але що говорив, не знаю. Вони дальше працювали, як перед тим.

Около 8-9.6.44 р. при роздачі цукру Данилюк Петро і Нечай В. нарікали, що мало цукру, якого вдійсності роздавали по дуже маленькій кількості (щось по 5-ть дек). При цьому Нечай Василь сказав, що цим цукром можна засипати заяцеві око, а не чаю напитися. Данилюк Петро потакнув. Обидва з Тернопільської області. Я це записав і увечері подав лейтенантові, до якого зайшов у канцелярію. Тут він почав сваритися зі мною, що мало працюю. Треба більше розвідувати й подавати точніші та поважніші матеріали. Однак я виправувався тим, що ніхто нічого не говорить. І вдійсності інших поважніших справ ніхто не обговорював там. На другий день рано всипаних Данилюка І.. і Нечая В. Викликав лейтенант. Що говорив, не знаю. Зараз їх звільнив. Після цього вони дальше працювали як попередньо. Нечай приїхав разом зі мною в Тернопіль, а звідси подався додому.

Около 12-13.6.44 р. я довідався, що Чумадевський Іван з Тернопільської області і Марцинюк Семен з Тернопільської області, говорили після обіду, що скриваються і не підуть до роботи. Я це записав, пішов до канцелярії лейтенанта й подав йому. Він щось писав й нічого мені не говорив, тільки сказав “харашо”. Згаданих людей лейтенант викликав, але що говорив, не знаю. Після цього вони дальше працювали на старому місці.

Около 15.6.44 р. я почув під час обіду, як Гупало Іван зі Станіславівської області й Чорний Карпо з Тернопільської області говорили: “Чекай, зараз наїсишся, чорта лисого. Получиш баланди тай все, що в них більше є.” Я це записав і подав лейтенантові. Їх лейтенант на другий день викликав і сварився. Після цього їм не дали кілька разів їсти.

17-18.6.44 р. під час сніданку я почув, що Кирилюк Іван з Тернопільської області нарікав на “такі порядки”, що ніхто не опікується людьми. Йому порвалися черевики й ніхто на це не звертав уваги, а до роботи гонили. Його я записав і подав лейтенантові зараз таки під час обіду. Лейтенант зараз його покликав і за кару не дав їсти та вислав на ріку ловити рибу для себе.

В цих днях подав також Шляпського Івана з Тернопільщини, Кривогубця Якова з Тернопільщини та Філика Андрія з м. Вишнівця, область Тернопіль. Що я про них довідався, вже не пригадую, нарікали щось на харчування. Їх викликав лейтенант, але що за це їм було, не знаю.

19.6.44 р. подав Мурзу Кирила з Тернопільської області. Він після роботи латав одежу й висловився, що “не досить, що ходи до роботи, то ще й обшивай себе”. Його лейтенант викликав.

Між 21-25.6.44 р. я подав Бойка Данила з Тернопільської обл., Цимбалістого Михайла з Новосільського р-ну, Тернопільської області і Пастернака Карпа з Тернопільської області. Вони нарікали на порядки в СРСР з приводу того, що під час роздачі обіду дуже пхалися до кухні й виляли їжу. Їх викликав лейтенант і за кару не дав їсти та доручив ловити для себе рибу.»

Продовження буде.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ