Катам я ніколи не здамся живою, – Анна Браславська з Тернопільщини

Браславська Анна, дочка Кирила і Федори, народилася 1922 року в селі Тилявці, В. Дедеркальського району, Тернопільської області, українка, мало грамотна, рільничка, незамужня. Санітарка УПА – псевдо “Катя”.

Матеріали з архівних документів.

« Я, живучи сиротою, бо батька я зовсім не пам’ятаю, а мати померла, як я вже трохи підросла, мене сусіди забрали і виховували. В них я пасла худобу. Коли вже підросла, а був у мене ще старший брат, ми обоє перейшли на свою батьківську господарку. А наші сусіди були дуже добрі, насдоглядали і наше господарство оберігали, і нічого з вітам не брали. Казали, що ми підростемо і самі собі будемо господарювати, а що треба, то вони завжди поможуть, Коли ми підросли то стали самі господарити.  Брат мій був дуже працьовитий і спокійної вдачі, так, що ми дуже скоро на новій господарці розжилися. Він почав купляти багато різних українських книжок, журналів та газет. Він вів в селі освідомлюючу працю серед молоді, також я дещо від нього навчилася. В 1942 році, коли прийшли німці, я довідалася, бо почав менше передо мною конспіруватися, що він працює в Організації, бо часто до нього приходили озброєні хлопці і він з ними кудись ходив і повертався часом через кілька днів.До мого брата часто приходили молоді дівчата і стали нав’язувати дружбу зі мною через брата. Опісля втягнули мене до Організації  ОУН. Я з великим захопленням і радістю почала працювати з ними в ЖСУ. Якоїсь конкретної роботи в Організації не займала, тому що була малограмотна, а робила все по дорученні (була переважно зв’язковою та переводила в себе в селі різні збірки на Організацію). З приходом більшовиків у 1944 році, з перших же днів, “заград отряд” арештував мого брата та за кілька днів пограбили повністю наше господарку, знищили хату й почали питати у людей за мною. Я почала жити по сусідах й дальше помагала в роботі як могла. Хотіла завжди пімститися на більшовиках за брата, який в цей час сидів у вже в’язниці. Внедовзі мене люди почали боятися, не хотіли тримати, бо боялися, щоб не потерпіли вони від більшовиків (до мене майже щоночі приходили по справах повстанці) і через короткий час я не могла знайти собі в селі квартири. Я рішила піти у відділ УПА. На початку місяця жовтня 1944 року, я пішла до сотенного Бистрого, розповіла йому про своє життя і обставини. Він питав про мене ще у своїх стрільців, які ствердили мої слова, і він мене прийняв у сотню за санітарку. Однак мені у відділі довго не пощастило бути, бо в бою в с. Потуторів (В. Дедеркали) я була ранена в руку і після цього довший час я лікувалася. Коли я вже могла піднести руку, (була перебита кість), прийшла в своє село й почала ночувати по сусідах, а вдень ремонтувала по трохи свою хату. Думала сидіти в ній, бо сусіди не хотіли вже тримати, казали, що вже їм докучило, а при цьому до села майже більшовики не приїжджали, отже я могла спокійно жити вдома. Рівнож в цей час, а саме на початку 1945 року були сильні повстанські рухи. До мене почали знову дуже часто приходити повстанці, а найчастіше заходив районовий комендант СБ зі своїми бойовиками. Також приходилі і з інших референтур, які дуже часто висилали мене в розвідку або на зв’язок, також збирала в селі деякі речі, які були потрібні повстанцям – та взагалі робила те, що мені приказували повстанці. Це все я робила з великою охотою. В місяці серпні 1945 р. в моєму селі став гарнізон і зараз на третій день почали питати й шукати за мною. Коли я довідалася про це, зараз вступилася цілком з дому і почала скриватися з підпільниками зі свого села в полі в криївці. Ховалася з ними до цього часу, поки один з них не пішов з повинною – Грузин Міша. Він привів більшовиків, які ці криївки здобули і повитягали решту їх (хлопців). В цей час я була на полі і помагала одній тітці в’язати овес, коли побачила це все, втекла з поля.  Після цього я стрінула Синюк Гафійку – “Люба” (односельчанка), яка рівнож скривалася від більшовиків. Разом обидві пішли у відділ УПА за санітарки. Опісля ми рішили обидві піти в село Соснівку (Шумський район) до родини Люби й там перебути, бо в нашому селі став гарнізон. Так ми і зробили. Я найнялася на роботу в однієї старенької бабці, а Люба мешкала у своєї родини. Там ми познакомилися з однією дівчиною Лєною з села Борки (тепер Бірки), (В. Дедеркали), яка також переховувалася в однієї тітки недалеко нас. Там часто до нас заходили місцеві повстанці. Так ми були півтора року, бо більше, як рік у моєму селі стояв гарнізон. А коли виїхали, то я  пішли у своє село, де кілька тижнів прожили спокійно. Коли почали питати в селі за нами більшовики, то тоді я з Любою розійшлась: вона знайшла собі місце в селі Вілії. Нам  так не можна було в селі перебувати, бо за нами дуже слідили місцеві сексоти. В місяці березні 1947 року ця Лєна пішла з повинною і здала нас, що ми там перебуваємо. Отже ми залишили ці квартири, я пішла до знайомих в село В. Фільварки, де переживала до останнього часу. Там мені допомагали в харчах місцеві повстанці, а особливо кущовий Вир. Часто я ходила у своє село і до подруги Люби. Дня, 12 серпня 1947 року було свято Петра. Я пішла в своє село до церкви. Коло церкви мені поштар вручив два листи від мого брата. Я з великою радістю відійшла в сад й почала читати. Не прочитала ще півсторінки, як побачила коло церкви більшовиків. Тоді я відійшла від церкви і пішла в поле. Незабаром здігнала мене Савчук Анна, яку більшовики недавно випустили з тюрми, яка сказала до мене, щоб не втікати, бо більшовиків є лише трьох і будуть робити коло церкви збори. Дальше вона мені сказала таке: “Я була сьогодні в своєї тітки, яка казала мені, що в неї була Люба і переказувала до тебе через Мартоху (тітку), щоб ти прийшла підвечір до тітки Мартохи”. Я довго не роздумуючи, сказала, то ходім зараз, бо вже час. Прийшли ми до хати тієї тітки Мартохи і почули якийсь мужеський голос (в неї чоловіка нема, бо згинув на фронті). Коли ми підійшли до дверей, то вони були зі середини замкнені. Я почала стукати в двері. В цей час у хаті повстав рух, хтось ніби скривався. За якийсь час, тітка вийшла і відкрила двері. Увійшовши у хату, зараз, жартуючи, я її спитала, якого вона кавалєра сховала. Вона відповіла: “Нащо тобі знати, не будь така цікава” – і в цей час вийшла з хати. Я, користаючи з нагоди, заглянула по кутках в хаті і на столі побачила папіроси і пачку сірників, які лежали під обрусом. Коли я це побачила, скоро закрила, бо до хати йшла господиня. Я сіла спокійно на лаві. Через 10 хвилин до хати увійшов якийсь мужчина, літ около 27-ми років, чорнявий, очі голубі, в черевиках, синіх штанах і синя рубашка, пошита вітрівкою, яка замикалася наздовж замком, волосся на голові помервлене [скуйовджене] та засмічене, був без кашкета. Увійшовши в хату, сказав: “Добрий день!” Я відказала, тоді він, розглянувся по хаті й спитав господині, чи немає гребіня, бо він хоче зачесатися. Господиня не могла знайти, тоді я дала свій гребінь. Він розчесав чуба й сів поруч мене на лаві. В цей час господиня подала обід. Ми сіли всі троє (була Анна Савчук, з якою я прийшла, пополуднали й я збиралася відходити. Тоді він сказав: «Ви, подруго, не підете додому, бо я тут квартирую і, незнаючи хто ви, не можу відпустити вас до вечора”. Знаючи такий закон повстанців, я не опираючися, хоч і не знала докладно хто він є, залишаюсь чекати вечора. В розмовах, він ніби довідується, що я звуся Ганя, і каже: «Я чув тут про одну Ганю, яка скривається від більшовиків, чи це не ви будете?” Я, не знаючи, що на це відповісти, відрубала, а на що вам вона. Тоді він сказав, що йому дуже потрібно її, бо чув, що в неї перебувала Люся, яка згинула, і ця Ганя повинна знати докладно про її смерть. Коли закінчив говорити – тяжко зітхнув. Після цього я його запитала, чому він так інтересується нею. Він відповів, що це його сестра, і після цих слів дуже заплакав. Казав, що організаційним людям не можна про це знати, але він тільки мені одній про це сказав і, щоб я нікому не говорила. Я, знаючи з оповідань Люсі, що в неї є брат у повстанцях, повірила, що то він, бо чи ж може чоловік зовсім чужий так щиро плакати, як плакав він. Я йому розказала все про Люсю, що тільки знала аж до її смерті та причину того. Після цього він ще більше заплакав, а накінець заспівав сумну улюблену пісню Люсі – і додав: “Отак колись співала моя Люся”. Це мене зовсім переконало, що він її брат, бо звідки може знати чужий чоловік, як Люся співала?

Далі в нас розмова зав’язалася жвавіша. Він почав розпитувати, чи я маю якусь працю в терені, чи стрічаюся з якимись друзями, чи давно бачилася з Притулою, або Богуном. Я відповіла, що вже дуже давно бачилася з цими повстанцями. Скоро буде рік часу. “Це дуже погано, що ви скриваєтесь від більшовиків вже 2 роки – сказав він, – а не маєте жодної праці в терені. Раз ховатися, то треба вже працювати для організації. Чи ви може не хочете працювати?” Я відповіла, що скільки могтиму і що могтиму – все буду робити. Тоді він сказав до мене: “Добре, якщо ви хочете, то я вам доручу роботу й переведу в другий терен, забезпечу квартирою і там вам буде  безпечніше від більшовиків і будете давати якусь користь для організації”. Я цим дуже зраділа, тому що вже буду мати якусь роботу і притулок і не буду відірвана від своїх, як було до цього часу. Далі він мене спитав, чи я не маю якоїсь зброї. Я відповіла, що не маю. “А стрихніну маєте – спитав він, щоб на випадок чого було чим покінчити життя?” Не маю нічого – сказала я йому. Тоді він сказав, що це дуже зле. “Знаєте, наші люди живими не здаються. А як би ви покінчили своє життя?” Я відповіла, що покінчу, тільки щоб мала чим. Катам я не здамся жива, буду втікати, поки не вб’ють. “Так, це гарно – каже він, але як дамо вам роботу, то дамо зброю або стрихніну” Так ми балакали цілу ніч. Рано я сказала, що піду трохи в село, тоді господиня сказала, щоб я побула на господарці, бо вона їде до міста. Я осталася. Вдень ми знову говорили обоє. Він розказував, що трохи захворів і тому його друзі залишили на кілька днів. Завтра вже будуть повертати назад, то я відійду з ними. “Якщо хочете до праці, – сказав він, то на завтра вечір будьте готові, то відійдемо разом”. Підвечір прийшла господиня з Крем’янця і щось довший час з ним говорила в другій кімнаті та давала йому пачками папіроси. Після цього він сказав мені йти додому, забрати речі, які маю, а вечором в понеділок прийти назад до нього. Ми мали відійти. “Якщо мене тут не буде, то заждете – сказав він, бо я сьогодні також відходжу до свого провідника, якому розкажу про вас все і тоді будем знати результат і завтра вам розкажу про вашу справу”. На тім ми розійшлися. На другий день увечір я прийшла до тієї Мартохи, де вже застала того мужчину. Він, привитавшись зі мною, сказав, чи я не маю кого знакомого на передмістях Крем’янця. Крім цього сказав, що вже все полагодив і за годину часу відійдемо. Я дуже втішилася. Знакомих на передмісті Крем’янця я не маю і сказала йому, що нема в мене ніяких знайомих. Тоді він сказав, що дуже зле. “Але це дурниця – сказав він, я вас там познайомлю і будете деякий час там перебувати. Вам буде дуже добре там, бо більшовики не роблять там ні облави, ні засідок”. Через годину часу ми вдвох рушили в дорогу. Він був тільки з наганом, навіть не мав гранати. Коли я йому звернула увагу, що зле без довгої зброї, тоді він сказав, що ми підемо весь час полями, то нема чого боятися, а переходити часом вдень, то краще тільки з наганом. Ішли ми весь час полями дуже осторожно. Зайшли в якийсь яр, з якого підійшли до хати. Він сказав мені, що ми вже на місці. (Де ця хата, я не знаю. Знаю тільки, що на передмісті Крем’янця, але назви передмістя я не знаю. Якщо б вдень, я б потрапила до тієї хати, а так не знаю, чи потраплю). В хаті вже не світилося. Коли він постукав легенько у вікно, в цій хвилині відчинилися легенько двері і ми увійшли до хати. Вікна в хаті були закриті на темно. В хаті світилася електрика та сидів один мужчина около 40 років, грубий, чорнявий, чуть лисо ватий, низького росту, на лиці мав зморшки, вбраний поцивільному, але чисто, взутий в чоботах (звичайних). Цей, що привів мене, сказав “нема нікого, тільки господар хати?” Цей, ніби господар хати, почав питати, як нам ішлося, чи спокійно в терені та що чувати. Так, розмовляючи з ним, я помітила в нього під полою піджака нагана і в цей час заніміла, подумавши таке: господар хати таке питає, коло нього є наган.

(Продовження буде).

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ.

загрузка...

Comments are closed.