За зраду обіцяли мені гроші та одяг, – Осип Яворівський з Тернопільщини

(З АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ)

№ 82/XIII3

Протокол допиту Осипа Степановича Яворівського Р 31. Справа ч.: 18/47 року. Яворівський Осип Степанович Агент РВ МДБ  м. Зборів,

 Протокол допиту  26 листопада 1947 року.

Яворівський Осип Степанович, народився  12 квітня 1922 року в селі Крушильниці, Сколівського району, Дрогобицької області; українець, освіта – 3 класів народньої школи, невійськовий, рільник, жонатий. Останньо замешкав  селі Осташівцях, Зборівського рну, Тернопільської області. Агент РВ МДБ від місяця червня 1945 року.

 «Батьки мої працювали на ріллі – мали півгектара землі. Вдома, крім мене, був ще старший брат (1941 року змобілізований до ЧА і не вернув). Маючи вісім років, я почав ходити до школи в родинному селі. По закінченні трьох класів народньої школи пас вдома худобу. Від 13-го року життя став працювати в приватній сільській музиці (ходив по весіллях та інших забавах грати). За польської окупації до людних культурноосвітніх товариств, ані політичних організацій не належав. Осінню 1939 року в мої сторони прийшли німецькі війська, і були через три місяці. По трьох місяцях прийшли більшовики, а німці відійшли. За першої більшовицької окупації я працював вдома на господарстві. 1941 року мене, як допризовника, покликали у райвійськкомат. Там пройшов лікарський перегляд. Комісія узнала мене здібним до військової служби. До війська, однак, не забрали, лише видали посвідчення і відпустили домів.

З вибухом німецько-більшовицької війни в 1941 році старшого брата більшовики здемобілізували до ЧА і я залишився лише з матірю (батько помер ще в 1940 році). В місяці червні 1941 року до нашого села прийшли німецькі війська. Цього ж року в серпні, з причини великих опадів, вилляла ріка Дністер і затопила увесь хліб. Під час цієї повіні в мойому селі втопилося 14 осіб і вода забрала сім господарств. Населенню, в тому числі й нам з матір’ю, загрожував голод. При кінці 1941 року мати поїхала на Поділля за хлібом, і в селі Озерній, Зборівського району, Тернопільської області, в господаря Кузьми Михайла найняла мене до роботи. За один рік моєї праці господар зобовязався дати їй збіжжя та одяг. Як тільки мати вернула домів, я зараз туди поїхав. В господаря Кузьми Михайла був один рік, а відтак мати забрала мене до села Даниловець, до Сокола Олекси. З ним мати познайомилась і жила “на віру”, з умовою на 9 років. Там перебув я до 1943 року. В місяці квітні 1943 року я оженився на Смоляк Анні з села Осташовець, Зборівського району, Тернопільської області, і перейшов до неї жити. 1944 році в березні до нас прийшли більшовики (в селі став фронт і ця частина села, де жив я, опинилася по стороні більшовицькій). Зараз третього дня війська НКВД мене, разом з багатьома іншими мужчинами, зловили до ЧА і відставили в тил, до села Висиповець, Великоглибочоцького айону, Тернопільської області. Там через три дні держали нас під сторожею, а, як вже зібрали около 120 чоловік, відставили до села Стриївки, Збаразького району. Звідси, через одну добу, відіслали всіх нас до села Максимівки, Збаразького району, на станцію та заладували до вагонів. В той час, як стійковий був по другій стороні вагону, я вийшов по воду. Побачивши, що стійковий не звернув на мене уваги, звернув в сторону розбитої почекальні. Там мурував якийсь старший чоловік і все те бачив. Як я підійшов до нього, він сказав, що коли хочу втікати, то наперед мушу подати йому кілька цегол, добре обсмаруватися, а щойно тоді могтиму вийти з станції. Інакше це мені не вдасться, бо довкруги стоять стійкові. Я послухав його ради. Опісля, як обсмарований виходив зі станції, ніхто не звертав на мене уваги і я пішов в напрямі села Висиповець. Стрічним більшовикам говорив, що носив братові, який працює на станції, хліб. В цей спосіб дійшов до рідні. Весь час стабілізації фронту перебував на полях, біля села Висиповець, говорив, що народження 1928 року. В місяці липні 1944 року вернув до села Осташовець. Там ніде не реєструвався, а, як приїздили до села більшовики, скривався .

В травні 1945 року, під час великих облав, зловили мене більшовики на полях (я тоді пас коня) і відставили до села Озернян, до штабу. Там зібрали нас около 60 чоловік. По кількох годинах НКВДист Галка (середнього росту, грубий, ніс широкий, заріст чорний, на переді золотий зуб) покликав мене на переслухання. Він списав мою генералію та обставини, в яких мене зловлено. Відтак, ще того самого дня, всіх разом, відставили до Зборова. Дорогою Галка весь час їхав біля мене і я сказав йому, що хочу вступити до “істребітельного батальйона” та чесно буду працювати. Він відповів, що в Зборові мене передасть. В Зборові завезли нас на подвіря РВ НКВС і загнали до пивниці. Там я сидів три дні, а четвертого покликав мене до своєї канцелярії Галка. Він спитав мене, чи хочу вступати до “істребків” і як я подав свою згоду, казав сідати та ждати. Незабаром прийшов начальник РВ МДБ Воронін (середнього росту, грубий, обличчя округле, ніс рівний, заріст рудий, на лівій руці шрам). Він списав мої генералія, ще раз спитав чи хочу вступити до “істребків”, а відтак забрав мене з собою у райвійськкомат. Там передав мене Видолобу, сказав, щоб чесно працювати для Радянського Союзу та кудись пішов. Заки Видолоб мене зареєстрував до “істребітельного батальйона”, він вернув і забрав мене до своєї канцелярії в РВ НКДБ. В канцелярії ми оба посідали, Воронін хвалив мене, що я добрий чоловік, а відтак запитав, чи хочу добре працювати для Радянського Союзу та викривати антирадянський елемент. Як я погодився на те, він витягнув заяву (готовий бланкет), виповнив її і казав мені підписатися. Після цього інструктував мене, як слідити за українськими повстанцями й за тими, що скриваються від ЧА. Говорив, щоб заводити з населенням на подібні теми розмови і уважати чи хтось не виговориться, а вечором ходити по селі та наслухувати. Якщо б довідався, де квартирують повстанці, зараз про це мав повідомити гарнізон залізнодорожного НКВД в селі. Озернянах. На цьому Воронін скінчив і відпустив мене додому по хліб. Наказував нікому нічого не говорити, а, коли б мене хто питав, на якій підставі мене звільнили, говорити, що передали у військкомат до “істребітельного батальйона”. Другого дня, ранком, я пішов додому, а вечором вернув знов у військкомат. Ввечері Видолоб вияснював нам, які завдання має “істребок” і навчав, як обходитися зі зброєю. Слідуючого дня дав мені німецького кріса та 5-ть шт. набоїв і поставив біля брами на стійку (стійка мінялася що дві години). Через тиждень я дістав відпустку на два дні додому, а відтак вернув у військкомат. За півтора місяця знов відпустили мене додому.

 Ніччю прийшли до мене кількох озброєних, викликали мене надвір та дали 10 буків. Наказали, щоб чесно поводитися, бо інакше – повісять. Слідуючого дня, ранком, я вернув до Зборова і про це все розказав Вороніну. Описав, як ці люди виглядали, в що були одіті, яку мали зброю та що до мене говорили. Воронін пожалував мене та наказав, щоб нікому не признаватися про те, що підписав заяву співпраці, бо тоді напевно “бандьори” вбили б. В “істрбітельнім батальйоні” я був до кінця вересня 1945 року. При кінці серпня покликав мене Воронін до своєї канцелярії та сказав йти додому та до “істребків” більше не приходити. Тоді, як будеш стало в селі, говорив він, будеш мігти краще розвідувати. А коли б хто питав, як тебе звільнили, то говори, що втік зі Зборова, а мати твоя перед більшовиками нехай говорить, що ти поїхав до Колодна (Волинь, в тому часі дуже багато людей з нашого села туди їхало) і там тебе зловили більшовики. На підтвердження цього, Воронін сказав, щоб через три дні мати зголосила в ррайоні, що мене зловили. За час перебування вдома я мав розвідувати про українських повстанців і про настрої населення у відношенні до Радянського Союзу. В цілі мав заходити з населенням в розмови на антирадянські теми, а також ходити по селі підглядати і наслухувати. Якщо б довідався, де квартирують повстанці і чи в інших нагальних справах повідомляти гарнізон залізнодорожних військ НКВС в селі Озерянах. Про справи нагальні повідомляти Вороніна. А, щоб не впало на мене підозріння, самому не йти в район, лише переказувати через жінку. На цьому Воронін закінчив і відпустив мене додому.

По місяцеві мойого побуту вдома до мене знов прийшло трьох озброєних людей. Вони дали мені 15-ть буків і сказали, щоб поправитися та не слідити. За три дні я пішов до району та повідомив про це Вороніна. На його запитання точно описав, як вони виглядали, яку мали зброю і як були одягнені. Воронін завважив, що ці “бандьори” напевно перебувають в селі, та сказав, щоб, старатися точно розвідати куди вони заходять. Незабаром я дослідив, що повстанці переходили через частину села – Садки. Зараз другого дня післав жінку до Зборова, щоб переказала це Вороніну. Жінка, щоб не кинути підозріння, в яких справах йде до району, взяла на продаж когута. До кінця 1945 року я стрічався з Вороніним три рази. На цих стрічах нічого йому не доніс, бо не міг розвідати. В січні 1946 року він покликав мене до своєї канцелярії, через голову сільради. Як я прийшов, він запитав, як проживаю і в тій хвилині надійшов робітник РВ НКДБ старший лейтенант Фунтеров. Цей, оглянувши мене, спитав Вороніна, що я за один. На це Воронін сказав: “Цього чоловіка передаю тобі й він має доносити.” Після цього вони оба вийшли, а я залишився. Через кілька хвилин вернули назад. Воронін витягнув зі шафи мою папку. Фунтеров відписав собі копію і сказав до мене: “Ну що, будеш працювати чи ні, бо якщо не схочеш, то я тобі знайду працю, але в шахтах Донбасу. А якщо будеш добре працювати, то дістанеш від нас одяг і багато грошей. Я сказав, що буду працювати і Фунтеров казав мені йти додому, а він буде незабаром в мойому селі та покличе мене до сільради.” Фунтерова довший час в селі не було (мав запалення очей), а прийшов аж в лютому, перед виборами до Верховної Ради СРСР. Зараз скликав збори десятників, а між іншими покликав і мене (я тоді був десятником). Після зборів, всі розійшлися, а мене, голову сільради Мниха Олексу та секретарку Кутну Наталію Фунтеров залишив. Я пішов до другої хати, де жив господар, а, як голова і секретарка вийшли, вернув до Фунтерова. На його запитання, що развідав, відповів, що зараз немав часу, бо перед виборами є багато роботи. Фунтеров відмітив, що на це не треба багато часу, навязувати з населенням розмови на політичні теми, про повстанців та т.п. і в цей спосіб старатися розвідати. Я сказав, що стараюся заходити з населенням в розмови, однак, населелення мене боїться і не хоче нічого до мене про такі речі говорити. Стрічу назначив мені за 7 днів по виборах, на 21-шу годину вечером, від моєї хати вдолі, прямо до гостинця. За цей час я мав розвідати хто заходить на частину села Під Горами, біля Ковальського Гавриїла. У визначений час я вийшов на стрічу і ждав около двох годин, однак не було нікого. На початку березня 1946 року Фунтеров покликав мене до сільради. Разом зі мною покликав ще десятників Гуменного Антона й Масного Семена. Нас всіх післав збирати харчі та зготовити обід для нього і для трьох інших, які з ним приїхали. Мені сказав вечером прийти до сільради. Вечером, як я прийшов до сільради, він спитав, чи я розвідав про це, що він мені припоручив. Я відповів, що заходив ніччю до Ковальського Гавриїла, ніби з якоюсь орудкою, однак нічого не завважив. Фунтеров наказав, щоб дальше в тому місці слідкувати, і відпустив мене домів. Слідуючої стрічі не визначував ніде. Незабаром я возив до Зборова в лікарню жінку і матір, що захворіли на тиф, і при цій нагоді стрінувся з Фунтеровим. Йому розповів про свої домашні обставини та сказав, що не маю змоги ходити по селі і розвідувати. Фунтеров сказав, що буде в сільраді, а тоді про цю справу поговоримо. Після цього, через 5ть місяців, я був занятий роботою на господарстві та з Фунтеровим не стрічався. По жнивах жінка і мати поздоровшали і я мав більше вільного часу.

На початку листопада 1946 року до мене прийшло трьох повстанців. Між ними я пізнав одного з нашого села (Осташовець) Бартків Воло димира – Юрась, з села Озірнян Дзвінярського Теофіля – Чайка і з села Мшани Януша Івана – Хмель (про двох останніх вже довідався пізніше). Вони договорилися зі мною, що будуть на подвірю копати на зиму криївку. Через кілька днів вони знов прийшли й викопали криївку. При цій роботі помагав їм також і я. Криївку викопали конспіративно і ніхто з сусідів не завважив. В половині місяця листопада 1946 року Фунтеров передав через голову сільради повідомлення, щоб слідуючого дня явитися в його канцелярії. Зараз другого дня, ранком, я пішов до Зборова та зайшов до канцелярії Фунтерова. Його, однак, не було і ждав до вечера. Вечером він прийшов, попросив мене сідати та почав зі мною розмову. Зразу ми говорили на теми господарські, а відтак Фунтеров сказав: “Я тобі дав спокій, не чіпав до роботи ціле літо. А тепер давай мені роботу, бо як ні, то я тебе направлю на іншу роботу – в Донбас,” і почав на мене сварити. Чекайте, не сваріть, сказав я, в мене самого “бандьори” викопали криївку. Почувши це, Фунтеров аж підскочив і запитав хто копав та чи вже в ній хто мешкає. Я розказав хто копав і повідомив, що зараз в ній не сидить ніхто. Тоді Фунтеров сказав щоб, як тільки вони прийдуть закрити їх і зараз повідомити гарнізон залізно-дорожних військ МВС в село Озірнянах, при цьому вважати, щоб повстанці, часом, не зорієнтувались. Стрічі не визначував, а сказав, що, як буду йому потрібний, то покличе мене сам. Якщо добре справлюся з цією роботою, обіцяв дати мені 8 тисяч карбованців, одяг, взуття та для мене і родини приміщення в районі. На початку грудня 1946 року прийшли до мене ці три повстанці, які копали криївку, і заквартирували. Тому, що я запевнював, що до мене ніхто не прийде, вони в криївці майже не квартирували, а, по більшій часті в хаті. В половині грудня 1946 року до села приїхав Фунтеров і чотирьох МВСистів, щоб замаскувати зі мною стрічу, скликав на збори всіх десятників. По зборах залишив Середу Данила, Шафранського Миколу, Юськів Данила і мене. Всіх покликав поодиноко до другої кімнати та щось говорив. Вкінці покликав і мене та запитав, чи вже живе хто в криївці. Як я сказав, що ще не було нікого, він не хотів вірити, однак, коли я заявив, що можемо провірити, повірив. Опісля, на його питання, що говорять до мене та коли прийдуть, я відповів, що наказували, щоб нікому не говорити про криївку, а коли прийдуть – не знаю.

Стрічу Фунтеров визначив за три дні, в частині села Нові Хати, на звалищах одної хати. У визначений час я прийшов на стрічу. Недалеко пункту більшовики зробили заставу і мене здержали. Зараз до мене прийшов Фунтеров і запитав чи я по дорозі кого не стрічав та чи в криївці вже є повстанці. Я відповів, що по дорозі не стрічав нікого, а повстанців також не має. Фунтеров сказав, що покличе мене до Зборова і я пішов додому. Через тиждень після цього, голова сільради Мних Олекса повідомив мене, щоб зголоситися в канцелярії Фунтерова. Як тільки я прийшов до його канцелярії, він зразу спитав чи вже є повстанці. Я відповів, що були, але до криївки не йшли, а квартирували в хаті. Тоді Фунтеров витягнув “Звернення” до повстанців і казав, щоб їм дати прочитати, та при цьому намовляти щоб голосилися, а за це їм нічого не буде. Слідуючої стрічі мені не визначував ніде. Вдома цей наказ дав прочитати повстанцям, але говорив, що здійняв з паркану біля сільради (таких звернень було тоді багато). За кілька днів приїхав до сільради Фунтеров та кількох інших більшовиків. Фунтеров зараз покликав мене та кількох осіб до себе. (Цих останніх покликав на те, щоб замаскувати стрічу зі мною). Мене питав, чи давав читати повстанцям “Звернення”, чи хто живе в криївці та хто з ними є чужий. Я відповів, що “Звернення” давав читати, але не говорив, де його вдійсності дістав, а що здійняв з паркану біля сільради (на це Фунтеров мене похвалив) і що в криївці зараз сидять лише ці три постанці, які її копали – чужого нема нікого. “Якщо буде Явір, сказав Фунтеров, то з ним повинен бути і Топір, такий високий, товстий, може бути краще одітий і мати гарні чоботи. Якщо б такий прийшов, то ти повідоми скоро начальника гарнізону.” Я погодився і сказав, що як тільки такий прийде, зараз повідомлю. Стрічі не визначував, а казав, що покличе до сільради. Це було менш-більш в половині січня 1947 року. До кінця січня 1947 року я з Фунтеровим не стрічався. На початку лютого він знов покликав мене та кількох інших, щоб не кинути на мене підозріння, до сільради. Разом з ним приїхав заступник начальника ОББ Гуржеєв і кількох інших більшовиків. Повстанців в тому часі в мене не було. По короткій розмові Фунтеров спитав чи буде Топір. Я відповів, що повстанці між собою говорили, що колись прийде Топір. На питання його, чи знаю, що маю робити, як він прийде, я відповів, що знаю. Тоді Гуржеєв сказав, що повстанці напевно зараз є в криївці, лише я не хочу сказати, і запропонував, щоб провірити. Ми оба зараз пішли до мене додому (це був вечір). Я запровадив його на подвіря та сказав, щоб шукав за пачкою, яка закриває вхід. Гуржеєв шукав около 15-ть хвилин, однак не знайшов. Тоді я сам відкрив пачку і показав йому. В криївці, тому, що довший час ніхто не мешкав, було вогко та наросла пліснь. Гуржеєв оглянув, я випровадив його на дорогу і він відійшов до сільради. За кілька днів прийшли до мене повстанці, а між ними один, якого я ще не знав. Однак, як тільки глянув на нього, враз пізнав, що це той самий, про якого мені говорив Фунтеров – Топір. Явір і Топір заквартирували в криївці, а Чайка кудись відійшов. Увесь слідуючий день я боровся з думками, чи повідомити про це начальника гарнізону. Пізніше, однак надумав, що як щонебудь станеться, другі повстанці мене зловлять і повісять, а до того ще в цей час люди говорили, що незабаром буде війна і Радянський Союз провалиться, рішився більшовикам не голосити.

 Топір квартирував в мене три дні, але я не зголосив про це нікому. При кінці лютого 1947 року уповноважений з райвиконкому Ванін скликав збори десятників. В тому часі в сільраді був також Фунтеров. По зборах він залишив мене самого і запитав чи були повстанці та чи був з ними Топір. Я відповів, що не було нікого – певно підозрівають і бояться мешкати в мене. Тоді Фунтеров почав мене сварити, що погано працюю, а відтак запитав, чи я не чув, щоб повстанці між собою говорили, коли будуть від мене вибиратися. Я відповів, що такого не чув, тільки ще осінню говорили, що в мене будуть лише через зиму, а на літо підуть в поле. Слідуючої стрічі Фунтеров не визначував, а казав, що прийде до мого дому. В місяці березні 1947 року, ніччю, більшовики окружили мою хату (скільки їх було – не знаю) і Фунтеров застукав легко до вікна. Я пізнав його і зараз вийшов на двір. На його запитання, чи є хто в криївці, відповів, що нема нікого – недавно були, забрали з криївки всі речі та кудись відійшли. Фунтеров сварив на мене за те, що погано працюю і говорив, що будуть мене судити за це, що була криївка. Однак, як дальше буду чесно працювати – все буде добре. Тоді я сказав йому, що ці самі повстанці ще заходили до Шафранської Анни. Опісля, на його бажання описав, яку вони мають зброю, як ходять (один від другого на недалеку віддаль) і, як заходять до хати звечора, то ставлять стійкового, а досвітком заходять всі до хати та лягають спати. Після цього Фунтеров зайшов до хати, хвилинку посидів, закурив і, разом з іншими більшовиками, відійшов. Внедовзі я поїхав до родинного села і був там около трьох тижнів. Як повернув додому, то жінка говорила мені, що два рази приходив Фунтеров і питав за мною, але вона йому сказала, що я поїхав до родинного села.

Через кілька днів до села приїхав Фунтеров та покликав мене до сільради. Як і кожного разу, щоб не кинути на мене підозріння, покликав ще кількох інших господарів. Залишивши мене самого, запитав, що я розвідав. Я розповів йому, що ще два рази бачив, як повстанці заходили до Шафранської Анни, а раз до Барткового Івана. Це було звечера, але, коли вони відійшли, не бачив, бо пішов спати. За тиждень, в місяці травні 1947 року, ніччю, до мене прийшов Фунтеров з кількома більшовиками та наказав, щоб слідити по полях, від сторони Озірнянського лісу і за селом, в напрямі Кокутківського гостинця. Казав виганяти наніч пасти коня та місячними ночами зорити, чи не будуть заходити  повстанці.

Я так пару раз вигонив пасти у ночі коня і побачив однієї ночі повстанців, які вийшли з лісу і пішли в село. Я швидко пішов до Фенторава.  Фунтеров вийшов напроти мене та запитав, що нового. Я сказав, що бачив на полях 4-ох повстанців. Він казав мені йти додому, а вечером вийти біля цвинтаря. Вечером я вийшов на цвинтар. Незабаром сюди прийшов Фунтеров з цими бійцями, що були з ним в селі, та сказав, щоб запровадити їх на це місце, де бачив повстанців. Дорогою говорив, що, як буду добре працювати, дасть мені одяг, грошей і забезпечення в районі. Запровадивши більшовиків недалеко цього місця де бачив повстанців, вернув додому. Четвертого вечера Фунтеров прийшов до мене і сказав, що треба ліпше слідкувати, бо, помимо того, що через чотири ночі робили засідки, нікого не було. Після цього я дальше виганяв пасти коня на ці поля ніччю, а днем ходив туди, ніби на своє поле. За тиждень знов завважив на цьому місці повстанців. Зараз на другий день зголосив про це начальнику гарнізону залізнодорожних військ МВД. Це було в половині червня 1947 року. Від цього часу більшовики постійно робили на цих полях засідки. Я дальше виганяв пасти коня, однак вже нічого не завважив. Ніччю, з 28/29 червня 1947 року, пас коня на полях, від сторони села Білковець. Досвітком почув стріли в тому напрямі, де попередньо бачив повстанців. Незабаром з цієї сторони надійшли скорим кроком три озброєних чоловіки та пішли полями, в напрямі села Білковець. Зі мною пасли тоді ще два господарі. Ми ще трохи попасли і поїхали додому. Вдома я довго не був, а зараз сів на коня і поїхав в тому напрямі, звідки був стріл. Недалеко цього місця здержала мене більшовицька застава і запровадила до Фунтерова. Він відкликав мене набік і сказав, щоб нічого не боятися, а ввечері прийти до гарнізону. Як я нагадав йому, що він обіцяв 8 тисяч карбованців і одяг, він сказав: “Ну ладно – приходь ввечері до гарнізону”. Зараз я сказав Фунтерову, що бачив трьох повстанців, які тікали полями, в напрямі села Білковець. Один з більшовиків взяв мого коня та поїхав в тому напрямі, а за ним пішла більша кількість бійців. Другий більшовик дав мені лопату та казав відкопувати криївку і забирати дерево. Біля криївки вже працювали цивільні люди: Шафранський Іван, Тиличин Пилип, Остапчук Іван. Недалеко, на фірі, лежав ранений Явір і Берізка. Ми розкопали криївку, повитягали все з середини, а дерево поскладали на купу. За цей час вернув більшовик, що забрав мого коня, і я поїхав додому. Пополудні запряг коня і привіз з цієї криївки дерево. Вечером пішов до гарнізону залізнодорожних військ МВД в села Озернянах. Там був Фунтеров, поставив горілки і ми разом випили. Мені порадив, щоб поки що сидіти вдома, бо й так ніхто не знає чия це робота та не будуть мене підозрівати. Цю ніч я переночував в приміщенні гарнізону, а ранком пішов додому. День перебув вдома, а вечером пішов до село Озірнян на станцію, там переночував, і досвітком поїхав поїздом до Тернополя. З Тернополя поїхав прямо до родинного села. Через тиждень вернув. Однак вдома не ночував. Кілька ночей ходив ночувати до гарнізону залізнодорожних військ МВД в село Озірнянах, а опісля до свойого швагра Криванчука Семена. На мою всипу білюшовики приарештували Шафранську Анну, на якої полю була криївка.  Днем пас корову й слідив чи не квартирують по полях повстанці. По зібрані матеріали обіцяв зайти до мене сам. Зараз по цій стрічі, я почав виганяти пасти корову, а ніччю коня, в ці поля, про які він мені говорив. За недовгий час завважив, квартируючих в окопах, повстанців. Це було вже передвечером. Повстанці запримітили мене також, але я скоро відійшов від них, бо боявся щоби не задержали. Зараз на другий день до села приїхав Фунтеров і кількох бійців гарнізону залізнодорожних війс місяцеві блукання, я знов почав ночувати вдома. Від цього часу, аж до сьогодні з Фунтеровим стрічався лише два рази. Домагався від нього обіцяної нагороди, однак він відкладав цю справу на пізніше, а відтак вимагав роботи, мовляв, роби, то дістанеш платню. Як я переконався – більшовики мене обдурили. Обіцяли за таку ганебну роботу гроші, одяг й забезпечення для мене та родини в районі, а не дали нічого.  Дня 24 листопада 1947 року повстанці зловили мене.»

МАТЕРВАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

загрузка...

Comments are closed.