Команда, яка витягує складні випадки: історія нейрохірургічного відділення у Тернополі
«Погляд» продовжує цикл матеріалів про нейрохірурга Олексія Леонтьєва — лікаря з понад 20-річним досвідом, який сьогодні очолює відділення нейрохірургії Тернопільської обласної психоневрологічної лікарні, а до повномасштабної війни працював у Херсоні.
У першій частині ми розповіли про його шлях у професію — від родини лікарів і перших чергувань без сучасної діагностики до керівництва нейрохірургічним відділенням. У другій — про роботу в окупованому Херсоні, життя під постійною загрозою та складне рішення про виїзд із міста.
Сьогодні — про новий етап його професійного шляху: чому лікар обрав саме Тернопіль, як вибудовується робота нейрохірургічного відділення з нуля, що означає ефективне управління в медицині та чому ключовим ресурсом залишається команда.
Частина третя
— Як вас зустрів Тернопіль? І чому саме він?
— Тернопіль — це окрема історія.
Після виїзду з окупації ми через великий об’їзд опинилися в Польщі. Там були наші знайомі, тому зупинилися у них. Син пішов у школу, дружина теж адаптувалася.
Це був 2022 рік, і тоді взагалі ніхто не розумів, що буде далі. Ситуація змінювалася щодня — прориви, бої, невизначеність. Не було впевненості, чи варто повертатися в Україну.
Я для себе розумів: рано чи пізно повернуся. Думав, що, можливо, піду в ЗСУ. Але мене не дуже хотіли брати у військо.
Поки був у Польщі, трохи підробляв — займався ремонтами. Колись ще в студентські роки мав такий досвід, тому щось міг робити руками.
І от мені подзвонив знайомий нейрохірург — Михайло Тончев із Полтави. Запитав, де я і чи планую повертатися. Каже: є лікарня, сильний головний лікар, хочуть розвивати напрямок, зокрема судинну нейрохірургію — можливо, тобі буде цікаво.
Я взяв контакт і зв’язався з головним лікарем головним лікарем Тернопільської обласної психоневрологічної лікарні Володимиром Шкроботом. Він одразу запросив приїхати, подивитися.
Хоча на той момент у мене було ще кілька серйозних пропозицій — з Миколаєва, Черкас, Києва. Але я вирішив спочатку приїхати сюди, бо це було найближче.
Приїхав 13 жовтня. І, незважаючи на офіційні заходи, керівник лікарні залишив усе і особисто провів мене по закладу.
Чесно скажу — я був вражений. Це рівень, який важко було очікувати: сучасна лікарня, умови, реабілітація, обладнання. Фактично — як високого рівня клініка з повним циклом допомоги.
Наступного дня ми почали говорити про роботу. Він запитав, що потрібно для запуску нейрохірургії. До мене тут вже планували іншого спеціаліста, але його запити були дуже дорогими.
Я сказав, що можна зробити все значно раціональніше. І тоді почув фразу, яка мене зачепила: мовляв, комусь подобається BMW, комусь Audi — але їздити треба на тому, що якісно виконує свою функцію, а не просто дешевше.
Тоді я зрозумів, що з таким підходом ми точно зможемо працювати.
Я поїхав ще подивився інші варіанти, але повернувся саме сюди. І вже 24 жовтня 2022 року почав працювати в Тернополі.
На той момент відділення фактично потрібно було створювати з нуля — в операційній були голі стіни. Я пообіцяв, що зможу побудувати службу, запустити процеси, сформувати команду.
Паралельно вже після звільнення Херсона мене кликали повернутися. Але я відмовився — бо дав слово і мав завершити розпочате тут.
І зараз можу сказати: рішення було правильним. Тут вдалося створити те, що дійсно працює і розвивається.
— Що для вас означає ефективне управління нейрохірургічним відділенням?
— Якщо коротко, без деталей, то сьогодні нейрохірургічна допомога тримається на двох основних речах — це безпека і орієнтація на пацієнта. І все інше фактично “сходиться” до цих двох принципів.
Перше — це безпека. Ми повинні робити все так, щоб не зробити гірше. Якщо можемо покращити — це ідеально, але головне правило: не нашкодити.
Друге — орієнтація на пацієнта. Бо одна й та сама патологія може мати зовсім різні підходи до лікування.
Один пацієнт приходить і каже: “мені треба просто зняти біль”.
Інший — “мені треба працювати, сідати на трактор”.
Третій має серйозні супутні хвороби, і класична операція йому взагалі не підходить.
І тому рішення завжди різні — під конкретну людину, а не під діагноз.
Іноді пацієнти дивуються, чому ми так багато розпитуємо. Але коли пояснюєш — вони розуміють, що це потрібно для правильного вибору тактики.
І ще один дуже важливий момент — це система якості. Ми аналізуємо всі випадки, всі історії хвороби, дивимось, що зроблено, що можна покращити.
У мене є такі “файли” з розборами, і ми постійно повертаємося до них, щоб вдосконалювати роботу.
Окремо — ускладнення. Якщо щось трапляється, ми обов’язково це розбираємо. Лікар, у якого був випадок, готує детальний розбір, пояснює, що і чому сталося. Це не формальність, а спосіб навчання.
Фактично це ціла система. І вона не унікальна лише для нас — так працює сучасна медицина загалом.
— Відділення стає одним із найкращих в Україні. Як вам це вдається?
— Ну, дивіться, якогось “секрету” в нас немає. У нас усе відкрито. Просто є підхід — ми стараємось максимально допомогти людині в будь-якій ситуації.
От, наприклад, буває таке, що немає необхідних матеріалів — тих самих гвинтів чи імплантів. А приходить військовий, якого треба оперувати. І ми шукаємо варіанти — аж до того, що самі скидаємось, купуємо і ставимо. Бо це наші захисники, і ми розуміємо, що маємо робити для них усе можливе.
А ще у нас дуже сильний колектив. Наші медсестри — це взагалі окрема історія, це просто дуже високий рівень. Для мене це велике досягнення — мати таку команду.
Тому, я думаю, ми беремо професійністю і ставленням. Ми намагаємося допомогти всім. Не завжди це можливо — це медицина, не все залежить від нас, не все ми маємо з ресурсів. Але ми постійно працюємо над тим, щоб це покращувати.
— На що звертаєте увагу при формуванні команди? Які якості є ключовими?
— У першу чергу — це професійність. Людина має знати, вміти, розуміти свою роботу.
І друге — це небайдужість. Людина має хотіти допомагати, шукати рішення, навіть у складних ситуаціях.
У нас велика частина пацієнтів — це військові. До 30% — це поранені або пов’язані з війною випадки. Тому це не просто робота — це ще й певна відповідальність.
— Чи відчуваєте брак кадрів?
— Так, це є проблема. Один із колег зараз відійшов від роботи через вік і стан здоров’я. І виходить, що найближчим часом ми змушені будемо закривати чергування фактично втрьох.
Це означає по 10–11 чергувань на місяць плюс щоденна робота — навантаження дуже велике.
Ми шукаємо варіанти, як це вирішити. Один молодий лікар уже прийшов, але нам потрібно ще.
Бо обсяг роботи великий — іноді по 5–6 операцій на день, з ранку до пізнього вечора. Це фактично безперервний процес.
Тому, якщо хтось розглядає роботу — нам дійсно потрібні спеціалісти.
Спілкувалася Надія Греса
