Коли настане край свободі затикання рота?

Третього травня світ відзначає День свободи преси. Рік, що минув, став доленосним і справді революційним у цій царині. Ті політики, бізнесмени та інші сильні цього світу, які раніше лише бездумно повторювали слова про інформаційну добу та медіократію, тепер мають підстави всерйоз замислитись над тим, які наслідки матимуть ці явища особисто для них. Сайт Wikileaks, вихлюпнувши в інтернет тонни конфіденційних документів американської дипломатії, ще раз нагадав цим людям про те, що все таємне, – те, на чому століттями будувались доктрини будь-якої влади, – має реальні шанси стати явним.

На думку медіамислителя Клея Ширкі, Wikileaks дає громадянам справедливу змогу шпигувати за своєю владою так само, як влада віддавна, порушуючи права та свободи, шпигує за громадянами. Wikileaks став потужним викликом журналістській і мережевій етиці, давши зрозуміти, що головним конфліктом нашого часу стає конфлікт між прозорістю, якої вимагає інформаційне суспільство та інтернет, та закритістю, право на яку залишає за собою не лише держава, а й традиційні медіа.

«Ми хочемо знати, хто, як і чому розпоряджається нашими грішми», – каже суспільство. Усвідомлення цієї потреби прискорив інтернет, який виховує у своїх користувачів звичку отримувати будь-яку інформацію одним кліком. «Ми самі про все подбаємо, а ви не лізьте не в свою справу», – відповідає влада. Там, де ця суперечка виявилась особливо гострою, пролилась (Туніс, Єгипет, Бахрейн) і далі ллється (Лівія, Сирія) кров. Соціальні медіа, які повстанці використовують для координації своїх дій, за інерцією «аналогового» мислення сприйняли за причину, хоча вони – лише один із інструментів, за допомогою яких люди нашого часу реалізовують своє право на отримання та поширення інформації.

Традиційні медіа, без сумніву, грають на боці старого світу, намагаючись шоуїзувати історію Wikileaks та белетризувати засновника ресурсу Джуліана Ассанжа й відвертаючи в такий спосіб увагу від справжніх викликів, які Wikileaks – а також тисячі локальних «вікіліксів», серед яких, приміром, наша «Українська правда», – кидають чинному світовому устрою. Всі ці «хто винен?» і «кому вигідно?» зводять на манівці від пошуку відповіді на головне запитання: як державам жити далі? Як будувати нові відносини з суспільством, яке вимагає й добивається, – подекуди зі зброєю в руках, – прозорості та відкритості дій влади? Чи виживе держава в таких умовах? Чи не зміниться застарілий світовий порядок анархією, хаосом і кризою? Що потрібно від влади та суспільства, щоб цього не сталося?

Бастіони «аналогового» державного світогляду у відповідь на атаку «цифрового» почали зміцнювати оборону. Такі «вороги інтернету», як Китай, Іран, Зімбабве, Кувейт, Саудівська Аравія, король якої намагався купити Twitter, щоб не допустити «твітер-революції» у своїх володіннях, – усі вони ламають голову над тим, як закрутити вентиль свободи слова та навчитись затикати рота ще й в інтернеті. У дещо м’якшій формі цей процес – реакція, що завжди супроводжує справжні революції, – триває також у європейських державах: Росії, Білорусі, Україні, ба, навіть Польщі, Угорщині й Франції. Втім, якщо спроби обмежити свободу слова з боку правих політиків європейських держав наражаються на спротив Євросоюзу, то в пострадянських країнах сил, здатних протистояти цьому процесові, фактично немає.

На прикладі Китаю – найбільшої недемократичної держави світу – неважко простежити суперечності між прагненням застрибнути у потяг нового часу, що дасть шанс на добробут та повноцінну участь у світовій економіці, та консервативними намаганнями зберегти закрите суспільство. Влада Китаю відреагувала на революції в Магрибі, заблокувавши в інтернеті всі згадки про Туніс і Лівію; ще раніше китайцям, які становлять найчисленнішу (понад 400 мільйонів) національну спільноту інтернет-користувачів, перекрили вхід на сайт Wikileaks. Одначе, як це часто буває з гігантськими застарілими махинами, що більше зусиль докладає Компартія до того, щоб зберегти національний інтернет герметичним, то більше шпарин для інформації виникає у «великому китайському фаєрволі». Й що більшого значення набувають онлайн-комунікації для пересічних китайців, то важче, – попри все бажання та грандіозні ресурси, які на це скеровують, – стає ці комунікації обмежити.

Та не лише тоталітарні та диктаторські режими стурбовані тим, що комунікації підданців виходять з-під їхнього контролю. Сполучені Штати Америки, які наполягають на своєму статусі цитаделі демократії та свободи (зокрема й свободи слова), а також невпинно поширюють, – часом непрохано й не в зовсім мирний спосіб, – ці цінності  в різних частинах світу, зраджують своє занепокоєння як поводженням із фігурантами «справи Wikileaks», так і деякими законодавчими ініціативами, спрямованими на обмеження свободи інтернету та скасування принципу мережевої нейтральності. Дедалі частіше у розвинених західних демократіях лунає думка, що, залишаючи світ віртуальних комунікацій нерегульованим, влада випускає з пляшки джина порнографії, кіберзлочинності та інших негативних явищ, які справді прогресують в інтернеті.

Ревнощі урядів старих демократій, що звикли століттями обстоювати власне бачення прав і свобод громадян, а тепер спостерігають, як громадяни успішно обходяться без їхнього захисту, можуть вилитись у наступ на свободу слова в інтернеті з того боку, який видавався надійним тилом. Списувати з рахунків старі підходи й методи в західній політиці зарано: Барак Обама, щойно оголосивши фейсбук головною ареною своєї агітаційної кампанії, робить черговий крок у цілком «аналоговому» дусі, рапортуючи про знищення бін Ладена.

Якщо у світі лінія фронту пролягає між «цифровим» суспільством та «аналоговою» владою, то в Україні боротьба досі точиться на «аналоговому» полі. Достатньо поглянути на перелік душителів свободи слова від Національної спілки журналістів України, й бачимо, що за спиною кожного з них стоїть відчуття безкарності й уседозволеності, притаманне місцевим князькам-феодалам, партійним номенклатурникам, медіавласникам із ментальністю рабовласників. Після приходу до влади Віктора Януковича та Партії регіонів суспільство не спромоглося мобілізуватись і вчинити спротив процесові згортання свободи слова та впровадженню системи політичного диктату в медіа.

Американська неурядова організація Freedom House, яка у січні виключила Україну з категорії вільних країн, констатує, що Янукович не зміг забезпечити умови для вільного розвитку медіа. Намагаючись наслідувати Росію, де «керована демократія» батогом і пирогом спонукає громадян миритися з обмеженням їхніх прав і свобод, українська влада повторює тамтешні методи наступу на свободу слова. На позір ведеться боротьба з порушеннями суспільної моралі, авторських прав, екстремізмом і кіберзлочинністю, переписуються то на краще, то на гірше медійні закони, тривають дрібні «прикордонні сутички» з журналістами, тим часом як основні сили скеровуються на встановлення контролю над впливовими медіа – прямо чи опосередковано, через забезпечення лояльності власників. У дечому Банкова пішла навіть далі за Кремль, узявши на роботу найбільшого медіавласника Валерія Хорошковського та довіривши йому контролювати не лише спецслужбу, але й, опосередковано, регуляторний орган у галузі телебачення і радіомовлення.

Freedom House відзначає, що інтернет стає дедалі важливішим джерелом незалежної інформації для українців. Одначе, якщо бути точними, інтернет – це лише середовище, де поширюється інформація, яку постачає переважно професійна, а не «громадянська»,  журналістика. Українська влада руками медіавласників витісняє професійну журналістику з медіаринку, замінюючи її розвагами та відтворенням повідомлень прес-служб. Як і в Росії, де влада свідомо залишила «оази» відносної свободи слова, – «Новую газету», «Эхо Москвы», «Дождь» та низку сайтів, – в Україні зона вільного поширення якісного журналістського контенту обмежується інтернетом, кількома газетами, телеканалами ТВі та, вже меншою мірою, 5-м. Територія цього ґетто достатньо мала, аби навіть найсенсаційніші факти, що могли б дискредитувати владу, циркулювали в ньому, не справляючи істотного впливу на громадську думку.

Рік тому, після заяв про цензуру та втручання в редакційну політику журналістів телеканалів «1+1» та СТБ, було засновано журналістську ініціативу «Стоп цензурі!». Рух, діяльність якого докладно висвітлює «Телекритика», змусив владу себе поважати, про що свідчить не лише публічна реакція можновладців на заяви та акції протесту, але й наполегливі спроби дискредитації «Стоп цензурі!» у провладних медіа. Під тиском активістів ініціативи представники Партії регіонів, зокрема й сам Віктор Янукович, мусили визнати, що ситуація із свободою преси в Україні далека від ідилічної. Що, втім, не означає ані визнання  владою відповідальності за те, що відбувається, ані бодай якихось її дій, спрямованих на покращення становища.

Ініціатива «Стоп цензурі!», попри всі свої успіхи, не стала масовою й залишається переважно журналістською, тож влада, обороняючись, завдає інформаційних (і не тільки) ударів по «журналістах як класу». Так, радник президента Ганна Герман заявила, що журналісти, як і державні службовці, повинні декларувати свої доходи, пояснивши, що це сприятиме подоланню проблеми замовних матеріалів (джинси). Не раз лунали звинувачення в упередженості та виконанні «замовлень проти влади» з уст прем’єр-міністра Миколи Азарова та президента Віктора Януковича. Водночас влада безперестанку декларує глибоку повагу та відданість свободі слова.

Попри те, що ресурси руху «Стоп цензурі!» обмежені, а акції – не завжди успішні, він є головним середовищем журналістського спротиву наступові на свободу слова. Медіаексперт Лаврентій Малазонія з певною гіркотою констатує, що журналісти, і «Стоп цензурі!» зокрема, виявились єдиним опонентом влади в умовах, коли політична опозиція занепала, а громадянська ще не народилась.

Чому ж суспільство, яке кілька років тому показувало світові приклад волелюбності та готовності відстоювати свої права, сьогодні з такою легкістю ними поступається? Згідно з дослідженням, протестна активність українців зростає пропорційно до частоти порушень їхніх прав. Тож паралелі з Білоруссю та Росією проводити поки що не можна. Одначе несхоже також, щоб найближчим часом Україна пішла шляхом Тунісу чи Єгипту, – хоч як би цього хотілось решткам політичної опозиції, які наполегливо закликають своїх прибічників в інтернет та соціальні мережі. Череда революцій у Магрибі була ланцюговою реакцією, якій передували десятиліття, ба навіть століття упокорення у страшних злиднях. Це сталось у країнах, де рівень свободи преси, доступу до комунікаційних технологій, та, зрештою, й рівень життя значної частини громадян є набагато нижчим за український. Тепер, коли «цифровий» натовп із твітером у смартфонах скинув «аналогових» диктаторів, перед ними постає питання, на яке свого часу не було дано відповіді в Україні: що далі?

Це те саме питання, яким сьогодні мучиться весь світ – від Північної Кореї та Куби, де немає свободи слова, до Америки й Західної Європи, де вона, принаймні, на словах, уважається священною. Україні рано чи пізно доведеться шукати відповідь на це запитання разом із рештою світу, незалежно від того, чи піде вона російсько-білоруським шляхом консервації «аналогових» відносин і добровільної відмови від свободи слова, чи тунісько-єгипетським – «цифрових» переворотів і зміни «аналогових» еліт на інші, ліберальніші, але за сутністю своєю не менш «аналогові». Ані твітер із фейсбуком, ані державний примус і кнопка вимкнення інтернету не дають відповіді на це питання, адже вони – лише засоби боротьби старого способу мислення з новим.

«Медіаграмотність»