Наруга над людьми у ТНЕУ

Викладачі й працівники Тернопільського національного економічного університету, які мешкають у студентських гуртожитках, вражені і стривожені — несподівано виникла загроза, що вони можуть узагалі опинитися на вулиці. Дехто уже другий тиждень не може потрапити до кімнат, що понад двадцять років слугували їм за домівки.

І хоча, звичайно, життя поважних людей у гуртожитках, поряд з гамірними студентами та у спартанських умовах, і життям не назвеш, однак, як кажуть, добре, що хоч не просто неба. А тут у людей, які значну частину свого життя віддали університету, й убогий прихисток відбирають, грубо викидаючи за двері, наче якийсь непотріб. Така “подяка”, бо бачте, є така вказівка “зверху”. Та чи знають виконавці цієї вказівки, що їх самих чекає завтра?..

«Бог усе бачить!»

З 24 лютого Елеонора Сафонова, колишня викладач французької мови, яка є ветераном праці і має статус дитини війни, не може потрапити до своєї кімнати у гуртожитку №3. Жінка мешкає там понад 24 роки, тобто відтоді, відколи її чоловіка перевели у ТНЕУ на роботу.

– У 1991-ому мій чоловік, який був тренером жіночої волейбольної команди “Галичанка”, помер, – розповідає Елеонора Григорівна. – Згодом до мене переїхала жити донька з маленькою онукою.

Усе було тихо, однак торік у червні почалися проблеми. За наказом керівництва вузу мене і ще кількох викладачів перестали пускати до наших кімнат. Потрапити туди ми могли лише під “конвоєм” міліції, а тепер і міліція не допомагає…

Коли Елеонора Григорівна 24 лютого поверталася із 7-річною внучкою зі школи, при вході до гуртожитку троє кремезних чоловіків перегородили їй шлях і сказали, що за вказівкою адміністрації без перепустки не можуть пустити. Близько чотирьох годин жінка з онучкою простояли у холі, допоки малу не забрала до себе сусідка. За цей час пані Елеонора викликала адвоката. Він намагався залагодити проблему, викликаючи кілька разів міліцію, але усі його зусилля були марними.

– Я просила, аби хоч дозволили на кілька хвилин зайти до кімнати і забрати речі першої необхідності, – каже пані Елеонора, – однак мені відмовили. Мовляв, хай зайде до кімнати чергова і візьме усе, що треба. Я лише похитала головою – не дуже хотілося, щоб стороння людина порпалася у моїх речах, та й сама чергова від такої ідеї не була в захопленні.

Увечері Елеонору Григорівну побачили у холі її сусіди — студенти-африканці. Коли Елеонора Григорівна сказала, що її не пускають додому, вони кинулися захищати свою сусідку. Студенти зателефонували ще кільком своїм приятелям-іноземцям, які прийшли підтримати Елеонору Сафонову. Втім, окрім скандалу, їм нічого не вдалося добитися. Охоронці ще й дорікнули пані Елеонорі, мовляв, як не соромно підбурювати іноземців, хоча жінка цього й не робила.

– Студенти лише обурено казали, що Бог усе бачить і “вишибали” самі не знають, що їх завтра чекає.., — продовжує сумну розповідь пані Елеонора. – А коли зрозуміли, що це все одно, що горохом до стіни, то принесли мені стілець, на якому я просиділа до ранку, і за власний кошт поповнили мені рахунок на мобільному. У результаті нервового перенапруження і переохолодження я захворіла на бронхіт. Найдикіше те, що після “перепалки” охоронців зі студентами останнім у деканаті заборонили навіть розмовляти зі мною…

Нині я разом з донькою та внучкою мешкаю у знайомих. Дитина ходить до школи без потрібних зошитів і підручників, які залишилися у кімнаті, ми навіть не маємо, у що її переодягнути, сама вже два тижні ходжу в одному і тому ж. Сохне голова, як бути?! Купити житло — утопія. Колись я була членом кооперативу, але після смерті чоловіка мене звідти виключили. Уже понад двадцять років перебуваю на квартирній черзі, однак мене постійно посувають назад. Дізнатися, яка я за рахунком, не можу й досі, незважаючи на те, що я постійний член профспілки, 12 років пропрацювала профоргом кафедри іноземних мов при факультеті економіки і управління. Про продовження угоди на проживання у гуртожитку і видання перепустки не хочуть навіть слухати… Виходить, моя 24_річна прописка не має значення, і хоча закон на моєму боці, я фактично тепер — бомж.

Сумний літопис Руслана Іщука

Керівник народного театру пісні “Літопис” ТНЕУ Руслан Іщук працює у навчальному закладі з 1989 року. Він — член Асоціації діячів естрадного мистецтва України, член Національної ліги українських композиторів, член Міжнародної спілки діячів естради. Студенти_учасники колективу “Літопис” — лауреати понад 80_ти (!) міжнародних та всеукраїнських конкурсів. Утім, численні мистецькі регалії і чималий стаж теж не врятували пана Руслана від свавілля ректорату і виселення з гуртожитку.

– До Тернополя я приїхав з Ужгорода на запрошення колишнього ректора університету Олександра Устенка, – розповідає Руслан Іщук. – Мені з дружиною і двома дітьми виділили окремий блок у гуртожитку №3 площею 54 кв.м. В Ужгороді я мав власний будинок, який продав, і вступив у

пай, однак через махінації аферистів так і не отримав довгожданних ключів від квартири. Уже “енний” рік перебуваю на квартирній черзі, а тепер перестали і в гуртожиток пускати. Фактично я з сім’єю опинився на вулиці. Дружина з донькою та онукою від 4 березня сидять “під домашнім арештом”, адже знають, що, якщо вийдуть з гуртожитку, назад їх не пустять… Я спершу ночував у друзів, а тепер не знаю, куди йти і що робити…

У п’ятницю, 4 березня, у пана Руслана був концерт в облпрофспілці. Після першої пісні йому зателефонувала дружина і повідомила, що добрі люди сказали, що є усна вказівка ректора не пускати його і його сім’ю до гуртожитку.

– Я відбув концерт і кинувся залагоджувати квартирне питання, – згадує Руслан Іщук. – Як попереджала дружина, до гуртожитку мене не пустили. Я як був, у святковому костюмі і з квітами, пішов до директора студмістечка писати заяву про право на проживання у гуртожитку до 15 березня з наступним оформленням належних документів (перепустки). Директор студмістечка запевнив, що з цією заявою мене пустять до гуртожитку переночувати. Я спокійно пішов на репетицію, однак коли близько дев’ятої години вечора спробував зайти у гуртожиток, мене знову не пустили, навіть заява не допомогла. Я викликав наряд міліції, але й правоохоронці не зарадили. Дружина передала мені пакет з речами, і я подався до друзів. Коли наступного дня намагався дізнатися у ректора, чому мене не пускають до гуртожитку, він почав звинувачувати мене в тому, що я, мовляв, самовільно вибив двері і поселився у блоці. Виходить, я, маючи офіційну прописку, яку мають також усі п’ятеро членів моєї сім’ї, більше двадцяти років був злочинцем, і лише тепер за мене “взялися”. Між тим, упродовж 21 року я плачу за десять ліжкомісць, тепер це 1400 гривень у місяць. А те, що я в університеті з 1989 року, що моя дружина теж увесь цей час пропрацювала тут художником_оформлювачем, а торік була скорочена за один день(!) до виходу на пенсію, те, що донька моя нині працює концертмейстером у “Літописі” та сама виховує 3_річну донечку, — виходить, нічого не означає… Зрештою, ректор “змилосердився” і заяву підписав, але тільки до 15 квітня. З острахом думаю, що буде потім, куди з сім’єю подітися?

Пан Руслан — сама ввічливість і скромність — не сказав, але до краю боляче робиться, як поводиться в ТНЕУ з цією заслуженою людиною. По суті, це легендарна особистість, один із зачинателів української естради. Був учасник знаменитих ВІА “Опришки” (у 1972 р. всесоюзна фірма “Мелодія” випустила платівку, у якій було 12 пісень: 3 — Софії Ротару і 9 — “Опришків”, хоча це був навіть не філармонійний колектив), “Беркут” та “Збруч”. А ще його перу належить безсмертний шедевр “Канни зів’яли…”, запис якого вперше випустили в Канаді і за який Іщука КГБ мало не запроторило за грати “за націоналізм” на десяток років.

Уже тільки за це не могла б піднятися рука в ректора Юрія на таку шановану людину. На жаль, піднялася. Нема в людині нині нічого святого…

За зняті побої позбулася роботи

У викладачки англійської мови Марії Артюніної ситуація дещо інша, втім, жінка переживає, що скоро “квартирне” питання постане і перед нею.

– Торік, коли мене не пускали до гуртожитку, я намагалася у досить коректній формі довести свою правоту, і охоронці на очах моїх же студентів викинули мене, немов щось останнє.., – оповідає пані Марія.

– Чоловіки були кремезні, від їхніх лап у мене залишилися синці. Я звернулася до міліції і зняла побої. Очевидно, вони на таку “сміливість” не розраховували, згодом начальник охорони дорікнув мені: “Ви ще тут працюєте?” Його слова виявилися майже віщими. У серпні зі мною контракт не продовжили, а голосування вченої ради відбувалося радше для годиться. Без роботи залишилися я і Елеонора Григорівна, до пенсії мені лише три роки. Окрім того, через кілька днів керівництво університету подало на мене до суду за те, що я незаконно проживаю у гуртожитку. А те, що в мене постійна реєстрація упродовж 16-ти років і те, що я мати-одиначка, для них значення не мало. Відтак я подала до суду на підставі того, що мене неправомірно звільнили з роботи. Допоки суд розглядає цю справу, питання про моє проживання у гуртожитку призупинене. Втім, за чутками, з середи, 9 березня, багатьох не будуть впускати до гуртожитків. Підозрюю, що до “чорного” списку потраплю і я.

Торік близько 30_ти осіб — мешканців гуртожитків — звернулися зі скаргою до міської та обласної прокуратури, а також до облдержадміністрації з проханням розібратися у даній ситуації.

– З обласної та міської прокуратури отримали відповіді, наче написані однією рукою, мовляв, за положенням “Про студентський гуртожиток для вищого навчального закладу”, дії адміністрації університету правомірні, – зауважує Марія Іванівна.

– Ми подали запит у Міністерство юстиції щодо законності даного положення і отримали відповідь, що воно не зареєстроване, а отже, не є чинним. Виходить, що дії адміністрації університету незаконні. Щоправда, коли ми вдруге звернулися до облдержадміністрації, пообіцяли надіслати спеціальну комісію, яка повинна була детально вивчити ситуацію. За законом, у складі комісії мав бути наш представник, однак згодом ми випадково дізналися, що комісія уже “провела роботу”. А те, що у ній не було жодного нашого представника, керівництво університету пояснило тим, що ми просто не захотіли прийти… Дякувати Богу, після цього терор над нами призупинився, але тепер все відбувається за принципом “наша пісня стара нова починаєм її знову…” Однак якщо минулого літа нас без перепусток перестали одночасно пускати в усі гуртожитки, то тепер вирішили відселити поодинці, та ще й у розпал опалювального сезону, що за законом неприпустимо.

Деякі справи мешканців гуртожитків ще на розгляді в судах, однак їх вже не пускають до займаних помешкань.

P. S. Оскільки у день підготовки цього випуску “НОВОЇ…” було загальнодержавне свято, нам не вдалося зв’язатися з керівництвом університету. Цікаво, з якою совістю воно відповість?

Оксана Гончаренко, “Нова Тернопільська газета”