Олеся Жуковська: “Я зараз не хочу під кулі, як тоді. Той запал зник”

Подекуди — з чорновими абзацами. Подекуди — взагалі з порожніми сторінками — бо все життя ще попереду. 

Інтрига в тому, що сюжет її книги склався. І саспенс із кульмінацією вже відбулися. 20 лютого на Майдані. Коли вона була важко поранена і її фото облетіли весь світ. Вона це інтуїтивно відчуває. Як, утім, і те, що тепер, отримавши приголомшливу дозу людської уваги і співчуття, має навчитися жити як усі звичайні люди. Відчуває, як час стирає подвиги, як люди вміють забувати.

Усе, що вона наразі може відкрити зі своєї історії, — лише цитати й уривки. Але навіть вони, лаконічні й прості, — на вагу золота. Тому що ця дівчинка говорить за всіх хлопчиків, які сказати вже не зможуть. Тому що їй пощастило. І, попрощавшись, вона все-таки залишилася.

Тепер Олеся жалкує, що не берегла життя. Але жаль цей народився тільки після того, як вона його ледь не втратила. І в цьому є щось фатальне. Бо в житті людини можлива лише мить, коли вона абсолютно здатна на велику відвагу й порив. Коли її життя входить у загальний потік, творячи історію. Щастя це чи біда потрапити до “сотні” або армії творців? Не нам судити. Але нам — шанувати. 

— Олесю, що ти відчуваєш, коли згадуєш той час, коли з такого, зовсім не веселого приводу, на тебе були спрямовані тисячі камер і багатомільйонний потік уваги людей? 

— Знаєте, я так часто про це розповідала, що в якийсь момент помітила: усі мої слова — однакові. І думки. А головне — запитання, які ставлять. Тому я вже звикла говорити про це якось вільно, особливо не заглиблюючись у свою підсвідомість і душу.

— Навіщо тоді погоджуєшся на інтерв’ю? 

— Просто є відчуття, що стали забувати. А забувати не можна. Пішло надто багато людей. Молодих. Тому приймаю будь-яку пропозицію. І повторююся, відповідаючи на те, про що запитують.

 — Як твоя сім’я пережила твою трагедію? Адже вони могли тебе втратити. Я ось розмовляла з татом Устима Голоднюка, і він згадує, як щодня телефонував йому і просив повернутися додому.

— На момент Майдану я вже жила окремо. Працювала за направленням від медучилища в одному глухому селі, у буквальному сенсі відрізаному від цивілізації. Сорок мешканців, наймолодшому з яких теж далеко за сорок. Шість кілометрів пішки до райцентру в магазин. І я, м’яко кажучи, була не надто завантажена роботою. Ось із такої ситуації я і втекла на Майдан. Що ж до сім’ї, то я взагалі не дуже до неї прив’язана. У нас у сім’ї досить напружені стосунки. Нам краще, якщо ми на відстані. Якщо довго поруч, то напруга зростає. Мене досить суворо виховували. Можливо, надто суворо. Тому зі своїми дітьми я була би м’якшою. 

— І як такі суворі батьки тебе, юну дівчинку, відпустили на Майдан?

— Вони не знали про моє рішення. Я зателефонувала, коли вже була там. Але батьки мене підтримали. Та коли почалися криваві події і я приїжджала додому по теплі речі, вони мене тоді вже не відпускали. Але я однаково втекла. Бо знала: є часи, коли ми дивимося на світ однаково.

— І що ти вже зрозуміла про цей світ?

— Для мене він поділений на “до” і “після” Майдану. “До” я була дуже маленькою. Навіть легкодумною. Мені було лише двадцять. Що такого я могла знати про світ? Я взагалі не думала про країну і про щось подібне. Але коли почався Майдан, щось у мені прокинулося. Заболіло. Обурилося. Я раптом почала думати: чому мене, молоду дівчину, відправили працювати в глухе село? Як у рабство. І я із цим нічого не можу зробити. Ні відмовитися, ні знайти іншу роботу і кудись перевестися. Я почала вважати це якоюсь абсолютною несправедливістю у ставленні молоді. І я захотіла це змінити. Насамперед своє життя. Разом із тим мене обурила ситуація з побиттям студентів. У цю ніч на Майдані було багато моїх друзів. Я була проти влади, яка так ставиться до молоді. І взагалі до всіх людей. На цих емоціях і поїхала.

— Олесю, я повністю поділяю твої емоції. Але в мене все-таки є до тебе запитання як до медика. Із приводу “рабства” в глухому селі. Адже люди живуть скрізь. І медик зобов’язаний усіх їх лікувати. Я просто пропоную тобі подивитися трохи ширше на цю ситуацію. 

— Але в цивілізованому світі давно немає ніякого розподілу. Та й в Україні його вже скасували. Має бути якийсь вибір. Більше того, я працювала в геть розбитому медичному пункті, де не було ні газу, ні води, взагалі нічого для нормальної організації допомоги хворим. Мені не дали житла. Я, скоріше, про це. А не про точку на карті й людей. І мені здається, те, що робиться зараз під час медичної реформи, правильно.

— Ти пам’ятаєш день, коли вперше їхала на Майдан? 

— Після фатальної ночі 30 листопада я записалася на найближчий безплатний трансфер до Києва. Мене перехрестили жителі мого глухого села і відправили з Богом. Чомусь пам’ятаю, що на весь автобус я була одна дівчина. Другого грудня вранці вже була в Києві. Я відчувала якусь внутрішню сміливість, порив, бажання змін… Можливо, це був і юнацький максималізм.

— І куди, до кого ти пішла? 

— На Майдані давно були мої друзі. Тому коло спілкування було сформоване. Ми називали нашу компанію “бочка”. Тоді були бочки, біля яких усі грілися. І була одна така, біля якої збиралася тільки молодь. Ми так здружилися, що  весь час приходили тільки на це місце. У когось з місцевих друзів ми іноді ночували. Це таке особливе місце в моїй душі, особливий спогад про Майдан.

— Ви продовжуєте спілкуватися? 

— З деякими продовжую. Але багато хлопців відразу після Майдану поїхали в АТО. І загинули. Після цього стосунки напружені. Це важко пояснити.

— І не треба. Давай спробуємо повернутися до вашої “бочки”. Коли всі ще живі… 

— Кожен займався своєю справою. Хтось був волонтером, хтось готував їжу. Я була медиком-волонтером. Хлопці в основному були в “сотнях”. А ввечері збиралися, розмовляли… На самому початку Майдану це було веселе, радісне спілкування. Ми переживали надзвичайне піднесення патріотизму. Я відкривала в собі такі речі, про які раніше й не здогадувалася. Раптом зрозуміла, як люблю Україну. Настільки, що готова була щось робити, змінювати, допомагати… Ми багато мріяли, яка в нас буде країна, як усе буде змінюватися…

Я періодично їздила то додому, то на роботу. І поверталася. Поїздами, автобусами… Було дуже холодно. Я багато хворіла. В якийсь момент у нас з’явився цілий величезний намет. І нас було вже більш як сто.

— Коли ти відчула, що атмосфера змінюється?

— Коли почалися події на Грушевського, і я вже була активним волонтером. Працювала медсестрою в мобільній бригаді з лікарем. Добре пам’ятаю, коли почалися перші смерті. Мене розбудили в Жовтневому палаці й сказали, що помер Нігоян. Тоді стало вперше страшно, тривожно, неприємно. Мирний Майдан перетворювався на щось інше.

— І ти все одно залишилася. 

— Так. Що більше на нас тиснули, то сильніше проявлявся якийсь внутрішній опір. Я зараз згадала один момент. Коли востаннє втекла з дому, сіла в автобус у Кременці. Він поступово наповнювався. І один чоловік тридцяти-сорока років буквально в останній момент вийшов. Не всі можуть прийняти таке рішення.

— Ти порівнюєш ту молодь з автобуса, з “бочки”, з тими, хто навколо тебе зараз? 

— Я можу сказати за себе. Не порівнюю. Якось заспокоїлася. Я вже не така, як тоді. І здоров’я в мене не таке. Просто та травма мене сильно приземлила. Після цього дуже швидко подорослішала. І зараз не хочу під кулі, як тоді. Той запал уже зник. І на цьому своєму життєвому етапі вже по-іншому допомагала б.

— Берегла б життя? 

— Так. Працювала б у медпунктах. Але не бігала б так, як тоді. Я все своє життя переосмислила. І взагалі відчула цінність свого життя. Тому намагаюся себе берегти й цінувати те, що маю зараз.

— А тоді чому не берегла? Одна дівчинка в автобусі — це показник, Олесю. 

— У мене тоді був дуже сильний порив. 18 лютого я була вдома. Щойно виписалася з лікарні після запалення легень. Але я знала, що в мене там друзі, що вони мене чекають. Вони зателефонували і сказали, що в наш намет щось кинули і він повністю згорів. Що потрібні медики, Олесю, приїдь… І я ні краплі не сумнівалася, що маю їхати. Що маю бути там. Був лише один момент, коли я засумнівалася у своєму рішенні. 20 лютого, коли вже почалися розстріли. У мене промайнула думка, що зі мною теж може щось статися. Стало на душі тривожно. Але потім я всі ці емоції в собі закрила.

— Можна сказати, що ти не послухалася
своєї інтуїції. 

— Не знаю. Коли стався цей постріл, мені здалося, що вже кінець. У моєму уявленні взагалі був відсутній якийсь інший результат, крім смерті. Можливо тому, що я — медик. І, бачачи, скільки крові втрачаю, розуміла, що при таких пораненнях не виживають. І те, що я написала, це було моє відчуття… Подумала про батьків. Згадала, як вони були проти моєї останньої поїздки.

Все-таки, думаю, у підсвідомості в мене щось спрацювало до цього… Пам’ятаю, як я бігла з дому на автобус з рюкзаком на плечах. І раптом згадала, що забула паспорт. А я ніколи його не забувала. Ну й добре — з’явилася думка з нізвідки, а то раптом щось зі мною станеться і рюкзак пропаде разом із паспортом, відновлювати потім… Так, власне, й вийшло. Рюкзак безслідно зник. А паспорт — цілий. І це, мабуть, справді була інтуїція. Щось ішло з душі. А думки на Майдані — швидше, уже рефлекс самозбереження.

— Як минули ці твої два дні?

— 19-го вранці я вже була на Майдані. Нікого зі своїх не побачила. Усе навколо було зруйноване. Але було спокійно. Я відразу пішла в медичну бригаду. Уся моя робота полягала в допомозі тим, хто не сильно, але постраждав 18 лютого. Робила перев’язки, промивала рани, знеболювала… Хірургія в Українському домі теж була зруйнована. Ми ходили туди, шукали медикаменти серед того, що залишилося. Там же знайшли футболку з червоним хрестом. Але мені не вистачило бронежилета. Хоча він однаково не допоміг би …

20 лютого ми всі прокинулися рано. Хоча лягли десь близько четвертої. Мої всі збиралися, розмовляли… А я відійшла вбік. Чомусь хотілося побути наодинці. Потім пішла до Михайлівського собору по медикаменти і спустилася вниз. Біля Лядських воріт побачила знайомих хлопців. Вони були дуже виснажені після ночі. Я зупинилася. Власне, в цей момент і стався постріл. Я ще нічого не встигла зробити, не встигла комусь допомогти…

— У яких ти стосунках із Богом?

— Я віруюча людина. І до травми, і зараз. Скажу навіть, що моя віра тільки зміцнилася. Бо мені дуже пощастило, що я вижила. І в цьому зіграло роль багато чинників. От якби хоч один елемент із цього ланцюжка випав, сталося б  найгірше. Диво те, що біля мене стояли хлопці і що вони відразу завели мене в “швидку”, яка теж стояла поруч. Що не було по дорозі заторів, а метро тоді не працювало. Що в лікарні дуже швидко надали кваліфіковану допомогу. Була зачеплена гілка сонної артерії, і важливими були секунди. Куля пройшла навиліт у сантиметрі від самої артерії.

— Багато хто сьогодні розчарований, Олесю. Сенс твоєї особистої жертви в чому? Тобі вдалося його зберегти? 

— Звичайно, є розчарування. Я не думала, ніхто не думав, що буде війна на сході. І від цього дуже боляче. Але все-таки в багатьох людей прокинулися почуття до України. Багато хто замислився, як має бути в країні, а як не має бути. Напевно, у цьому сенс. Однак усі реформи, які робляться, ідуть якось дуже повільно. Зараз молодь їде з країни, бо погано з роботою, низькі зарплати, на які просто неможливо вижити.

— У тебе вдома щось змінилося за ці п’ять років?

— Ще більше виїжджають. Але якщо стане краще вдома, люди повернуться. Я знаю багатьох, хто дуже сумує за домом, сім’ями. Ті, хто залишився, дуже озлоблені. Війна зіграла свою роль. Дуже багато загиблих із Західної України. Але багато хто їздить туди досі.

— За країну чи за зарплату?

— З різних причин. У мене є один знайомий, який усі ці роки їздить на схід. У нього маленький син, і скоро буде ще дитина. Але він уже не може зупинитися. Хоча в нього дуже погане здоров’я. Підлікується — і знову їде. Це вже на психологічному рівні. Чому люди не можуть залишитися вдома? Можливо, не знають, чим там зайнятися і в чому себе реалізувати. Тут психологи мають працювати, і держава повинна допомагати заново адаптуватися в суспільстві, знайти роботу. Люди в дуже важкому стані. Знайомий писав мені й про думки про самогубство теж. Це важко…

— Твої земляки сприймуть повернення Донбасу і людей, які там зараз живуть? Після такої кількості загиблих. 

— Ну, ми завжди були різними. Схід тяжів до Росії, захід — до Європи. Якось же жили. Треба працювати над цим. Взаємодіяти.

— Як у вас вдома люди сприйняли Томос і автокефалію?

— Мої батьки дуже задоволені. Вони стежать за подіями, за тим, які єпархії і де переходять до Помісної церкви. Недавно написали мені, що церква в селі, в якому ми колись жили, стала українською. Хоча самі вони ходять до лютеранської церкви.

— Якою ти бачиш себе через десять років?

— Висококласним фахівцем, лікарем. У мене буде щаслива сім’я. Я житиму в Україні. У мене були можливості залишитися за кордоном. Мені там пропонували і реабілітацію, і навчання в кількох країнах. Я свідомо залишилася тут. Це було моє відповідальне рішення.

— Потрапивши під софіти, ти швидко впоралася з наслідками такої вимушеної популярності? 

— Завдяки людям я швидко впоралася зі стресом. Вони мені дуже багато писали, дякували, приходили в лікарню. І я не впала в депресію, не замкнулася… Хоча ризики були великі. Багато моїх знайомих, які теж постраждали на Майдані або на війні, так і не вийшли з депресії. Їм постійно сняться кошмари, вони продовжують жити минулим. На жаль. Про інше я взагалі не думала. Я просто дуже вдячна людям.

— Олесю, відразу після Майдану ти хотіла продовжити медичне навчання і стати судмедекспертом. І в мене виникла паралель, що ти хочеш розбиратися з наслідками вже прожитого людиною. Але потім ти раптом заявила, що твоя мрія — лікар-гастроентеролог. І я подумала, що Олеся виросла і хоче розібратися в причинах. А в підсумку ти подала заявку на окуліста. Схоже, ти хочеш іще пильніше розгледіти цей світ? 

— Напевно, у ваших паралелях є сенс. Не думала про це. Ішла інтуїтивно. Однак навіть нереалізовані мрії інколи дають свої плоди. Так, вивчення гастроентерології привело мене до нинішньої фізичної форми. Я схудла на 17 кілограмів. Тепер я хочу розгледіти, швидше, свій власний світ, ніж зовнішній. Зрозуміти себе. Відчути якусь гармонію. Прийняти себе і не думати про те, що про тебе подумають інші люди.

— А це було важливо?

— Я ж із Західної України, з невеликого містечка. Батьки завжди вказували, що я маю робити і казати, щоб люди нічого поганого не подумали. Завжди дуже негативно ставилася до цих настанов і робила навпаки. Так виявляла протест. А зараз я навчилася не реагувати на такі речі. І продовжую вчитися бути собою.

— Що тобі потрібно для щастя?

— Я сама. Я маю бути щаслива сама із собою. І мені для цього ніхто не потрібен. Я так сьогодні відчуваю.

Дивіться повну відео-версію інтерв’ю.

Інна Ведернікова,  DT.UA