Зелена містика, – чому над фотографіями тернополянина Івана Поливоди можна надовго “зависнути”

Отак сидиш, гортаєш стрічку в Інстаграмі, доведеним до бездумності рухом, і натрапляєш на фото, яке розглядаєш. Розглядаєш довго й зависнувши. Спочатку просто радієш з кольору, потім придивляєшся до деталей, згодом починаєш думати, що саме тебе в ньому привабило. З часом присідаєш на саме ті фото.

Так в мене з зеленою серією тернопільського фотографа й поета Івана Поливоди. Ну ось здавалось би, що незвичного у мохові, листочках, корі та інших деталях біосу? Але так стається, що розкладені на деталі, з розмитим тлом, фото справляють враження чогось невідцьогосвінього, в них хочеться вглядатись і тонути в зеленій глибині.

Тож поспілкувалась з Іваном про ці об’єкти і розпитала, що вони значать для нього.

— Почнемо з сакрального – нашо. Нашо фотографувати зелень?

— Навіщо я це роблю? Хмм… добре запитання. Я думаю, це пошуки. Все власне й почалось з пошуків чогось нового. Потрібно кудись рухатися. Стагнація це теж деградація. Тому я почав шукати, пробувати, кидати, експериментувати. І тоді мені трапилася на барахолці лінза – зламаний «Геліос-44». Так я його випросив за безцінь фактично. Коли побачив, то в мене вже зрів план в голові: це буде макрозйомка. З нею можна показати світ трішки по-іншому. Я розумів, що макрозйомка – чи не найскладніший вид фотографії, але мені було плювати, вийде в мене, чи ні. Ти або робиш, або не думаєш про це. Якось Ромко Воробйов сказав: «лажати – це зливатися». Так і є. Спробувати варто завжди. Немає нічого неможливого, поки воно не буде зроблено.

Вибір рослинності теж не такий вже випадковий. Всі бачили сагу про малих гобітів. Це моя улюблена історія. Така довга, можна вбити весь день на перегляд. Саме перегляд. І моя улюблена частина – Гобітанія. Там все таке зелене й безтурботне. Ці малюки живуть собі серед всьої живності й не турбуються ні про що, лиш би набрати повні пуза пива або якогось їдла. Це зовсім інший світ. І це мене надихає. Хочеться показати щось, що так просто не побачиш. Щось звичайне перетворити в загадкове, додати трішки містики і дрібку краси.

— Розкажи про концепт цієї зеленої підбірки – тобто трохи про об’єкти, технічні деталі…

— Концепт наче є, але водночас нема. Себто це означає, що він творить сам себе. В мене немає якогось плану: сьогодні я закину це, а завтра зроблю це і це. Ні, коли хочеться тоді й знімаю, роблю, зливаю.

— Плівка то чи не плівка? Бо кольори мені дуже сподобались

— Частина відзнята на плівку. Але справа не тільки в ній. Я почав копирсатися у зламаних об’єктивах і вишукувати різні лінзи, а потім складав їх так, аби створити щось схоже на макрокільця. Наче вийшло, але це кустарно і доволі важко. На те, аби зробити кілька знімків, мені потрібно близько півгодини. Ніби й не багато, та все ж. До того ж я доволі лінивий і змусити мене щось робити, встати з ліжка може хіба добра погода. Після дощу, наприклад. Це найкращий час, щоб знімати зелень. Фото виходять контрастні, насичені зелені кольори шалено гарні.

— І гарне боке. Так, знаєш містично. А про що тобі йшлося, створюючи таке зображення

— Оот, містично. Цього і хотілося. Створити наче окремий, зовсім інший та незвіданий світ. Маленький для мене, а для стороннього він здасться химерним.

— Я згадала роботи Блоссфельда, але в нього акцент був на формі. А що тебе, перш за все, манить у фотографуванні рослин?

— Чому я вибрав рослини частково відповів уже. Але ще додам: я обожнюю зелений колір. І цей тон, відблиски, прожилки рослин. Все це таке різне — системне і несистемне водночас. Клас, загалом. Спокій навіює і трішки таємничості.

— Інше. Мені  прийшли на гадку літературні фантазії на тему: що сталось би, якби землю захопили рослини. Які в тебе рефлексії виникають під час макророзглядання й фокусування на зелені?

— Не знаю, чи думав я про те, чи захопили б колись рослини землю. Це вже сталося. Вони нас «годують» киснем, ростуть собі на втіху і коли ми помираємо, то стаємо добривом для них. І це логічно. Є одна книжечка «Таємниче життя дерев» Петера Воллебена. Автор оповідає, як вже зрозуміло з назви, про дерева. Говорить, що між ними є також дружба, вони можуть розмовляти одне з одним і ділитися поживою. З одного боку, це здається безглуздям, вигадкою або що. Але раптом все це правда? І дерева люблять нас, як магдональдс своїх корів?

Запитувала Анна Золотнюк.

Фото Івана Поливоди.

 

-1 thoughts on “Зелена містика, – чому над фотографіями тернополянина Івана Поливоди можна надовго “зависнути”

  • 10:53 | 15 березня, 2018 at 10:53
    Permalink

    При кліку на фотці, пише що доступно 65 елементів для перегляду, насправді тільки ті, що в статті.

Comments are closed.