Військовий хірург Дмитро Андрощук, позивний Данте: “Одного разу привезли пораненого, біля якого упали і розірвалися три дрони-камікадзе…”

Дмитро Андрощук з медичного добробату “Госпітальєри” у бесіді виявився схожим на старовинну скриню з багатьма секретами. Чим довше ти знайомишся з її відсіками – тим стає цікавіше.

Стриманий, але не сухий; замучений війною, але не байдужий; небалакучий – але має що відповісти. Ба більше – вміє формулювати: час від часу, почувши відповідь, журналіст “Цензора” мусив взяти паузу, аби осмислити нові сенси.

Глибока людина з усталеним етичним кодом і міцними принципами. Але щоб відчути цю глибину, треба добре вслухатися у хід Дмитрової думки, налаштувати себе на його хвилю.

Здається, у цьому інтерв`ю нам це вдалося.

– Дмитре, англійці кажуть “Від цікавості кішка здохла” – але я не втримаюся і спитаю одразу: а чому обрав позивний Данте?

– Дмитро Андрощук, Тернопіль (ледве помітно посміхається – Є.К.). Я свого часу вчився в Тернополі – і позивний ще з того часу пішов.

– А самого Данте любиш?

– Дуже люблю “Божественну комедію” Данте Аліг`єрі. А ще дуже сильно заходив “Фауст” Гете.

– Я б залюбки перевів нашу бесіду у літературну площину – але, на жаль, зараз у центрі практично будь-якої розмови – війна. Скажи, у тебе зараз кілька днів у Києві. Відпустка, планова ротація чи у справах?

– Все поєднано. По факту це – планова ротація, яка відбувається у нас у “Госпітальєрах” щомісця. Тобто зазвичай ми їздимо відпочивати, плюс паралельно трішки працюємо. Оскільки “Госпітальєри” – це волонтерська організація, жити за щось потрібно, тому паралельно в ці дні намагаюся вести прийом пацієнтів. Поєдную перебування вдома із наданням допомоги.

– А як інші вигрібають в ці часи, коли треба на щось жити?

– Складно. Дехто взагалі зав’язує з волонтерством і з такими поїздками, оскільки ми не є якийсь легалізований батальйон. Багато хто – просто мобілізується. Із безвиході, тому що треба за щось жити, за щось їсти. Бо так, хочеться якось допомагати, рятувати людей. Але у форматі такого безкорисливого доброго самаритянина жити можна місяця два, пів року, не більше. От у чому проблема. І перший-другий місяці – це ще пів біди; а як вже іде 5 місяців, і ми відбули ротації… Дехто, наприклад, працюють у такому форматі: місяць попрацювали – місяць на роботу йдуть. Потім знову: місяць попрацювали, місяць – на роботу йдуть.

– Ти зараз у тилу бачиш все воєнними очима. Які висновки робиш з побаченого і почутого? За моїми спостереженнями, з 2014 року фронтовики, які приїжджають до мирної нашої столиці, поділяються на тих, хто бурчить “та вони тут зовсім береги втратили, гуляють, бухають, наче немає війни”, і тих, хто каже: ми за те і воюємо, щоб в тилу люди могли відносно спокійно жити. Ти до якої категорії більше належиш?

– Я належу до тих людей, які вчили історію і розуміють, що таке період Великої депресії, і чому він настав. Я розумію, що запорукою того, що з 2014 року наша країна не вигоріла, і ми вистояли, є те, що воєнний стан масово не вводився; що тили могли працювати, поки фронт воює. Як би це для нас не було образливо і прикро, але по-нормальному життя в тилу повинно тривати – тоді економіка буде тримати армію.

Та й навіть якщо розглядати ситуацію з точку зору якоїсь психології – приїжджаючи сюди, я скидаю з себе максимально форму, бєрци і так далі. За весь час ротації – жодного разу не вдягаю військову форму. Просто переключаюсь на інше життя.

– Перезавантажуєшся.

– Я піду в клуб, потусуюсь із друзями, вип’ю в барі. Буду жити іншим життям завдяки тим, хто залишився на передовій. Таким чином я не буду в тому зависати. Я зможу перезавантажитися, можливо, відновитися. Тому тим, хто розказує, що от, вони в тилу такі-сякі, можу дати тільки пораду: а поживіть самі хоч трошки в цей час, поки ви тут. Відключіться. Був тут звичайною людиною. Не будьте тут військовими, будьте цивільними людьми, адже ви на це  заслужили. Тоді ви зможете нормально адаптуватися. А тил повинен залишатися в спокої. Адже, коли у нас з’являться нормальна протиповітряна оборона, країна почне працювати, – от тоді армія у нас почне підійматися без всякої допомоги з-за кордону. Тому що почнуть працювати всі ремонтні заводи, фабрики, тощо. Це ж замкнуте коло. Якщо немає футболу, умовно кажучи, то немає реклами, ніяких програмок тоталізаторів. Немає програмок – немає айтішників, які донатять на ЗСУ…

– Навіть за твого такого ліберального ставлення, є в тилу щось таке, що тебе особливо дратує?

– Неможливість планувати завтрашній день.

– А хіба ти так не живеш з 2014 року?

– Не зовсім. З 2014 року я жив у форматі звичайного життя – тільки раз на рік брав свою місячну відпустку – і використовував її для поїздок на Схід. Плюс ще періодично у мене були проєкти, навчальні тренінги, міжнародні конференції з тактичної медицини і так далі.

Зараз по факту я постійно там. Сюди приїжджаю на тиждень. Виходжу на 2-3 дні в клініку, оперую пацієнтів. По факту, це така псевдонедоробота. Тому що я працюю на тих пацієнтах, які мене давно знають і приходять на повторні огляди, на контроль. Але це не є нові пацієнти і не є велика кількість операцій. Відповідно, нема якогось звичного заробітку, розуміння того, що буде далі. У форматі цього масштабного вторгнення ти вже не розумієш: якщо відклав гроші – купляти тобі житло чи ні, з’їжджати з орендованої квартири, в якій не живеш, чи ні. Лишати авто в Києві, чи якось його переправляти батькам у Рівне ? Тобто ти не розумієш, що завтра. Прилетить тобі у двір ракета чи ні. Ти банально не знаєш, чи буде твоя клініка працювати завтра. І таких “а що завтра?”, на які немає відповіді, – багато. І спланувати якось завтрашній день – в принципі неможливо. Тому що, даючи перевагу на цивільне життя, втрачається по фронтовому. Постійно граєш на балансі між “потрібно тобі” і “потрібно для країни”.

– І вибудувати цей ідеальний баланс ніяк не виходить.

– Так. Зрозуміло, що постійно думаєш: “для справи, для справи”. І це в тебе забирає час спілкування з друзями, з близькими. Тому що все воно йде компенсацією чогось.

– Поговорімо про твою добровольчу роботу на фронті. Ти зараз у батальйоні “Госпітальєри” виконуєш функції начмеда?

– Якщо так можна сказати. По факту мої обов’язки – контролювати якість надання нашими медиками допомоги пораненим, робити розбір складних ситуацій, допомагати в складні моменти, проводити медикам консультації з тих чи інших ситуацій; давати поради по комплектаціях автомобілів, по апаратурі і так далі. В тому числі, намагаюсь допомагати з медичним плануванням на місцях. Я маю якийсь досвід у цьому, можу допомогти.

– Де ви зараз, умовно кажучи, базуєтесь? Не називаючи точного місця, просто напрямок.

– До останньої ротації 4 місяці мій екіпаж активно працював на напрямку Вугледару. Зараз частина екіпажу залишилась там допомагати, а інша частина – лікарі, разом з польовим стабпунктом – переїдуть в інший напрямок, де це зараз більш необхідно.

– З ліками, обладнанням у вас все гаразд? Чого бракує?

– Бракує часто препаратів, які є недоступними для звичайних купівель. Сильнодіючі ампульні знеболювальні, окремі групи дефіцитних препаратів, які можуть використовувати наші лікарі. Тому звичайні люди їх купити не можуть, із-за кордону завезти – теж не можуть. А деяких фарм немає в Україні зареєстрованих. Але для українських волонтерів немає неможливого (посміхається, – Є.К.).

І ще для водіїв батальйону страшенно не вистачає приладів нічного бачення. Левова частка втрат у “Госпітальєрів” відбувається через оці нічні поїздки в зоні АТО. Коли вимкнені фари повністю, режим світломаскування; можна запізно зреагувати на танк назустріч чи таке ж саме авто. Якби були пристрої нічного бачення, всіх цих втрат можна було би уникнути.

– Для читачів одразу зауважу: наприкінці статті ми наведемо номер картки, на яку можна надсилати гроші, які підуть на закупівлю приладів нічного бачення для медиків батальйону “Госпітальєри”. Ще питання: а як щодо кадрів? Наскільки у новеньких є проблеми з підготовкою або мотивацією?

– Всі люди приходять з мотивацією. Багато хто готовий працювати, копати окопи – тільки щоб їх взяли в “Госпітальєри”. Питання в тому, що часто ми не знаємо людей, які приходять до нас. Навіть якщо людина має бажання – на жаль, не всі люди комфортно відбувають таку роботу. Не всі люди готові бути в зоні ризику, сприймати те, що відбувається, без паніки. Приходить, наприклад, людина, яка має медичну освіту. А хто знав, що, побачивши кров,  вона непритомнітиме? Одна річ – просто кров; інша – в неї на очах у пораненого видно мізки з розбитого черепа, відірвано пів ноги. Цей специфічний неприємний запах паленого м‘яса, кісток, кров, ці запахи…. І людина там просто пливе.

Або коли ти працюєш, у команди важкий поранений, щось просиш колегу . І у таку мить ти розумієш, що…

– …у тебе дві проблеми замість одної.

– Так. І що без цього напарника тобі було б легше, ніж з ним. Насправді ця людина зайняла чиєсь місце. І замість неї тобі могла бути хороша практична допомога, але проблема, що ніхто цього не знатиме аж поки не пройде “обкатку пораненими”.

– Мені наша спільна знайома інструкторка Маша Назарова розповідала, що зустрічаються новачки-мачо: мовляв, та я зараз тут всіх орків пошматую живцем… Хоча він має бути медиком. Тобто людина думає зовсім про інші речі, ніж від неї вимагається. Тобі доводилося з такими стикатися?

– Стикалися. У нас були навіть моменти, коли приїжджали шикарні іноземці, які до того пройшли Ірак, Афганістан, бойові дії не один рік. Але вони заїжджають на позицію, де три тижні день в день по них криють міномети, літаки, артилерія. І у них просто падає планка. Вони просто-напросто не витримують – і кажуть: ми не можемо працювати, тому що не звикли вести війну, коли ми навіть не бачимо супротивника! Ми можемо загинути у будь-яку секунду, а ми по факту – не на полі бою!

– Тобто рівень небезпеки у них в Іраку чи Афганістані був, може, і більший – але зовсім іншого типу?

– Розумієш, вони мали в руках зброю і розуміли, що або вони вистрілять, або він вистрілить. Умовно кажучи, якийсь контроль. А тут – просто лотерея: прилетить сьогодні в цей будинок чи не прилетить. І ці хлопці справді хотіли допомогти – але потім приходять і кажуть: ми не можемо, нам складно. Ми не готові саме до такого типу війни. Тому що у нас якось в розумінні, що коли по нас накидають, то вже з нашої сторони мають просто закопати ту позицію противника, просто знищити її на попіл! Якби по нас десь у Штатах хтось вистрілив, там би їх просто спепелили кілометр на кілометр. Там би ніхто навіть не рипнувся після того! І по суті, я їх якоюсь мірою розумію, адже ця війна принципово не схожа на попередні. Не дарма часто її називають гібридною.

– Тобто людей зношує оця невидима, але постійна напруга.

– …І небезпека.

– І багато у вас новачків?

– Не так багато. Ми намагаємся все-таки брати тих, хто уже має якийсь досвід бойових дій, досвід роботи з пораненнями. Але інколи серед новеньких попадаються недосвідчені. Ми тоді намагаємся давати їм інше застосування, більш спокійні напрямки. Щоб вони працювали в трошки інших умовах, де їхня реакція на ситуацію не є настільки критичною. Буває, наприклад, таке, що приходять старші люди, які хочуть допомогти. У них біда з ФІЗО – вони не можуть взяти рюкзак, взяти пораненого і пробігти 200 метрів, тому що вік. Але при цьому у них, наприклад, мізки працюють красиво. Тоді їм треба придумати якийсь варіант, де їх застосувати. Може, десь у тилу, працювати зі стабільними пораненими на етапі транспортування їх в лікарню. Чи щось у такому дусі. Порятунок життя- це не лише турнікет на полі бою.

– Ти з 2015 року був керівником 44 навчального центру. Паралельно з цим періодично їздив на Схід, працював на евакуації поранених. Зараз виконуєш певні функції начмеду “Госпітальєрів”, ще й паралельно працюєш із командою як медик на Сході…Чому я це все перелічую? По-перше, для читача. А по-друге – щоб спитати от про що. Ти на практиці знаєш весь ланцюг воєнної логістики – доставки, евакуації і так далі. Які головні прогалини в ній ти бачиш і, можливо, хотів би змінити?

– Це те питання, яке вивчав ще з 2015 року. Шукав ці мінуси, намагався їх якось вирішити. Ще до 24 лютого входив в експертну групу, яка намагалась вирішити цю проблему. Найбільшою дірою для ЗСУ є рівень санітарного інструктора і комбат-медика.

– Розшифруй, що ти маєш на увазі.

– У нас є госпіталі та прекрасні хірурги, які готові оперувати. У нас є солдати, які знають, як накладати джгут, як відтягнути з поля бою. У нас навіть уже потрошку – нехай може десь з допомогою “Госпітальєрів”, десь за рахунок фанатів своєї справи – починають вибудовувати світовий формат роль-1, роль-2, роль-3 із стабілізаційними пунктами, де на великих відстанях, можна важких поранених, по дорозі до шпиталю застабілізувати, отримати допомогу анестезіолога, хірурга – і тоді відправляти далі, коли поранений уже точно зможе доїхати. Особливо там, де у нас час доїзду з передової до госпіталя – 60 км, 50 км. По наших убитих дорогах зрозуміло, що це досить великий час. Важкі поранені просто не доїдуть. І ці стабпункти вже з’явилися. Евакуаційні команди почали хороші з’являтися. А от питання якраз комбат-медиків, санітарів-стрільців, санітара роти, батареї – ці питання лишаються дуже актуальними. Це якраз напрямок, яким займалася згадана тобою Маша Назарова.

Проблема в тому, що зараз прилетіло по навчальному центру в Десні, по Яворівському полігону. І по факту, поклавши руку на серце, ніхто зараз толком не займається підготовкою цих людей. Медиків батальйону вибирають так: о, у тебе умне обличчя, будеш медиком, все, пішли…

– Матінко рідна…

– …Підготовка – у тому ж дусі: нічо, турнікети якось накладеш. От і вся підготовка медиків, які мали би вирішити важливий етап надання допомоги… Бо колосальний брак часу. Чого можна навчити бригаду за 3-4 дні, проведені на полігоні? Ще з 2014 року у нас були сварки між американцями і військовими українськими. Військові українці казали: та у нас немає пневмотораксів, це все ваші піндоські приколи, у нас немає ніякої смерті від пневмотораксів! А ті говорять: ви дурачки, у вас просто всі стікають кров’ю ще до того, як у нього розвинеться пневмоторакс. Тому у вас за статистикою пневмотораксів як таких нема, бо від кровотечі він помре за 2 хвилини, а пневмоторакс розвинутися мав би хвилин за 15.

І от зараз, наприклад, кровотечі зупиняються, а у нас почалися смерті від пневмотораксів. А це рівень, який вже повинен був би виконуватись медиком підрозділу, а не звичайним бійцем. Боєць що? Він турнікет наклав, дотягнув до медика і розвернувся, займається своїми завданнями. А ці стани, які наростають через 15-30 хвилин – це вже етапи санітара, комбат-медика. І цей базовий етап, на який мала би спиратися вся наша медицина, – реально у нас дуже сильно просідає. Люди готові працювати, але банально відсутність навчань та знань. Тому однією із задач госпітальєрів, в тому числі, є і навчання особового складу бригад, де ми працюємо.

– Тобто військовим не вистачає досвідчених медиків?

– У нас бувають такі випадки, коли приїжджали просто медики, до нас приходили і кажуть: розкажи мені, що я маю робити; я ж не розумію, що мені робити завтра, післязавтра. І ти сідаєш просто з ним і усіма питаннями медичного планування починаєш займатися з нуля. Здавалося б логічні прості речі…А він на тебе дивиться квадратними очима, наче ти йому розповів космос, бо він просто хороший лікар із цивільного життя і його ніхто (в тому числі на совкових військових кафедрах) не вчив того, що справді знадобиться …

– А як у воєнній медицині щодо корупції? Тобі часто доводилося бачити людей, нечистих на руку? Я маю на увазі не дрібні крадіжки, а серйозні махінації.

– Свого часу були дуже серйозні війни, щоб не допустити в армію неякісні турнікети. Коли один із виробників практично на одних відкатах, а не на якості свого виробу, заїжджав на найбільші тендери. І коли з самих різних рівнів люди, які вирішують, до нас приходили і казали: а-та-та, ви туди не суньтеся, вони мають пройти цей тендер! А ти їм пояснюєш: та це ж гівно, воно не працює, від нього помирають люди. – Ні-ні, нічого такого у нас не було, у нас все зашибісь, вони мають пройти…

– Ну да: куди ви лізете в наш чудовий харчовий ланцюжок…

– Насправді я пишаюсь, що ми свого часу перервали той ланцюг непотребу, який ішов в армію. На жаль, цей виробник залишився на рівні дрібних закупок Нацгвардії. Там вони так і постачають свої вироби невеличкими допороговими дотендерними партіями. Знову ж таки, думаю, не без якихось договорняків…

– А ці люди реально розуміють, що їхні турнікети – це гівно, і що в конкретних ситуаціях на фронті це може спричинити смерть конкретних людей?

– Мені здається, вони не хочуть навіть розбиратися у цьому. Бо якщо вони свого часу в 2017 році відправили в армію 30 тисяч джгутів, які отак рвуться в руках, від яких реально гинуть люди, і при цьому навіть не вибачилися (навпаки – максимально намагалися спростовувати, кидати, що це все фейк, що на них наїжджають) – тоді немає сенсу від них нічого очікувати, немає сенсу думати, що вони щось зрозуміли. Вони принципово вважають, що це все – закидони на їхню адресу, їхні вироби найкращі, тільки от турнікет має працювати в ідеально тендітних варіантах, і не дай бог його поламати.

– А насправді?

– Насправді турнікет – це та річ, яка використовується жорстко агресивно, в агресивних умовах. Вони принципово цього не розуміють. Пам`ятаю їхні турнікети: його береш і накладаєш, робиш оборот, чекаєш, робиш оборот, чекаєш, робиш оборот – то він десь там тримає. Коли ж ти використовуєш його швидко- раз, раз – хоп (показує руками, – ред.), він відірвався і в руках у тебе паличка від турнікета і життя, яке тікає з-під пальців цівкою.

– Ти все дуже наочно описав. У цьому і було ваше принципове нерозуміння з ними?

– Наше нерозуміння було тому, що ми принципово не хотіли розглядати наступні моделі їхніх виробів, бо вони за ціни замили свої гріхи криваві і не вибачилися, нічого не зробили, щоб якось це компенсувати. А у мене це просто перейшло в той час на особисте, тому що у мене під час одної евакуації через їхні джгути ледь не помер хлопець.

– Як це було?

– У нього один джгут цього виробника накладений, порвався, другий джгут накладений, порвався. І потім він просто шарф скинув з шиї, взяв палку, шарф і закрутив таким чином.

– І шарф йому врятував життя замість турнікету?

– А скільки він втратив часу, поки це пройшло? І чудом він залишився живим у тій ситуації. А якби він не допетрав у той момент просто взяти шарф і палку? Для чого тоді були витрачені ці всі гроші на турнікети, якщо можна просто шарф і палку взяти?

– Як начмед ти бачив багатьох колег, то ж можеш робити певні узагальнення. Як довго може лікар або працівник медичної частини із середньостатистичними нервами протриматися в зоні жорстоких боїв з чисельною перевагою супротивника (Сєверодонецьк, Лисичанськ)? За скільки часу відбувається емоційне вигорання від того, що людина бачить, чує, відчуває?

– Це питання до психологів. Не пам’ятаю точно, але мені здається, що в Сполучених Штатах дають ротацію до 2 місяців. До 2 місяців ти можеш перебувати безперервно в зоні бойових дій. Після того тебе мають відправляти в тил на базу.

– Щоб ти психіку свою врятував.

– Так. Особисто для мене комфортним перебуванням є місяць-півтора. Далі, через півтора місяця, я вже помічаю за собою ті моменти, які б не хотів помічати в умовах адекватного перебування в соціумі.

– А саме?

– Безсоння, агресія, апатія, втрата мотивації часом відбувається вже через півтора місяця, через місяць з копійками. Тому для нас, госпітальєрів, дуже важливі ці ротації, можливість повернутися до звичайного життя, просто перезавантажитися і від того всього відключитися, щоб надалі ефективно виконувати свою роботу

– Ти ще працюєш інколи з командою як медик на Сході. Як це відбувається?

– Я як керівник екіпажу працюю і як хірург стабілізаційного пункту. До мене привозять важких нестабільних поранених, ми з анестезіологом на пару робимо все, щоб цей поранений живим доїхав вже до лікарні, до шпиталю. Така мультидисциплінарна командна вже робота. Я розумію, що за своїм профілем саме на цьому етапі можу бути найбільш корисним. Тому що раніше я пробував себе, коли емоції грали, тіло хотіло вогню – то і вивозили поранених з-під обстрілів, і були більш у тиловій частині, медпункті, і просто на медевакуації працювали. Але на етапі стабілізаційного пункту я бачу, що найбільше можу реалізувати себе. В принципі, наш анестезіолог сказав те саме. Тому ми зараз саме намагаємось працювати в такому форматі, щоб бути найбільш корисними.

– Розкажи про найболючіший випадок зі своєї практики на цій війні.

– У нас була ситуація, коли привезли пораненого, біля якого упали і розірвалися три дрони-камікадзе. Він був посічений осколками. Був дуже важкий. Вся команда боролась за його життя, використовуючи найкращі засоби і технології. Ми його все ж стабілізували. Потужно працювали командою у 5 осіб всіх напрямків. Всі робили свою справу: анестезіологи своє, хірурги – своє. Ми його у відносно прекрасному (з точки зору життєвих показників) стані передали вже до шпиталю. А наступного дня дізналися, що цей поранений, якого ми так довго витягували, – все-таки помер.

– Чому він помер, ви довідалися?

– Не завжди всю інформацію можна отримати. І, в принципі, не в нашій компетенції дізнаватися і випитувати.

– А тепер згадай, будь ласка, про щасливий випадок з тієї ж твоєї практики.

– Був випадок, це ще на Гостомельському напрямку, коли нам дуже багато привозили поранених. 40, 50 за добу. І один був дуже важкий, як сіра земля. Ми його відходили. Стабілізували, прокапали, поки чекали наступну машину (тому що був великий потік поранених). Поки дочекалися наступну машину для його евакуації. Хлопчина тоді відкриває очі і каже: док, дай мені мій кітель. – Нащо? – Дай кітель. Я йому даю кітель. Він мені віддирає свій патч, каже: на, це тобі. – Нащо? – У мене є відчуття, що це потрібно більш тобі. Це мій талісман-оберіг, тепер він повинен бути з тобою. Ти мене спас, хай він тебе тепер спасає..

– Ой, це дуже тепло.

– Це мега. І дуже мені запам’яталося. Тепер цей шеврон завжди зі мною.

– Дмитре, у різних родів військ на війні є свої “головні цифри”. Скажімо, у пілотів винищувача зірки за збитті ворожі літаки собі ставить, у снайпера – засічки, якісь цифри у кожного. А які найважливіші цифри у тебе як у медика?

– Хмм… напевно, для мене дуже важливі цифри ось які. Коли бої точилися в околицях Києва, до третини поранених, які евакуйовувалися по напрямку- гинули по дорозі до лікарні. Коли ж ми почали працювати із стабпунктом на Пущі-Водиці, не загинув жодний. Для мене це показник особисто. Це той момент, де я можу собі поставити галочку “молодці”.

Які ще цифри можна навести? По поранених я ніколи не рахую. Можливо, з досвідом як лікар я просто втрачаю уже емпатію. У мене просто йдуть робочі дні, і з кожним днем – цифри. Сьогодні 40, завтра 5, післязавтра 1. І слава богу, що 1.

З іншого боку, тут є такий дисонанс. Це для військового класно, коли немає роботи, немає поранених. Як кажуть, солдат спить, служба йде, зарплатня капає. А для “Госпітальєрів” є дуже важливий момент мотивації. Важливості його тут і зараз, для конкретно цієї задачі, цієї місії. Більшість із нас розуміє, що в тилу нас чекає робота, діти, сім’я і так далі. Що стоїть на кону – нам залишитись тут? Те, що тут тихо-спокійно? А якщо є, наприклад, багато поранених, і ти розумієш, що надаєш їм допомогу, – це зовсім інший момент шальки на терезах.

І тут маємо дуже дисонансний момент: з одного боку, ти розумієш, що немає поранених – і це прекрасно, більше хлопців залишиться живими. А з іншого, якщо дивитися глобально, значить, ці поранені є десь в іншому місці, отже ти неефективно використовуєш свій ресурс, свій час. І починаються всякі дурні речі. У нас була ситуація, коли ставили екіпаж до потужної бригади. Начебто здавалося, на плечах того угруповання мала б купатись перемога – але їх протримали в резерві, коли від команди в 5-10 км йшли гарячі бої. Настільки гарячі, що не справлялися, просили хоч якусь допомогу, хоч один медевак. А їх не відпускали. Казали: ні, стійте тут. Нікуди ви не поїдете. – Так як? Там треба допомогти? – Ні, стійте тут, раптом у нас буде прорив. Вони реально просились потім зняти їх з цієї локації, з цієї ротації, тому що вони психоемоційно вигоріли, вони не бачать мотивації в своїй роботі. Для чого вони тут? Для чого вони витрачають особистий час, гроші, витрачають сили, час спілкування з рідними, близькими? Щоб просто постояти?

Тобто нам хочеться бути в найгарячішій точці в той момент, коли ми можемо найбільше допомогти людям. Нам хочеться в гущу – от тоді ми будемо дійсно відчувати мотивацію, цінність своєї роботи і розуміти, що ми не дарма робимо свій внесок. Тому що кожен несе щось своє на жертовник. Ми – несемо своє цивільне життя, яке нас чекає. У когось компанії, фірми руйнуються, поки вони там місяцями на фронті. У когось робота втрачається. У когось особисте життя втрачається. Ми хочемо бачити результат своєї роботи.

Звісно, ми не вгадаємо всього і можна простояти всю ротацію без поранених, поїхати на 5 днів у Київ, а в твоїй бригаді за ці 5 днів потоки поранених і загиблих. Війна це дуже непередбачувана штука.

– Що на жертовнику у тебе?

– Багато. Якщо аналізувати, багато що. Це і особисте життя, і якісь відпочинку, і робота, і сім’я…

– По факту – все твоє життя.

– Все моє життя. Намагаєшся під час того тижня, коли приїжджаєш у тил, якось це відновити, відбудувати, заклеїти десь ці діри… Але зовсім виходить марно. Коли потім ти приїжджаєш з такої ротації – і начебто вже відновився…аж потім знов два тижні немає поранених – і ти такий: блін! І починаються всякі дурні думки. Починаєш себе вантажити: ну, для чого я тут?!

А коли є поранені, тоді ти працюєш, розумієш, що допомагаєш… Пам’ятаю, одного разу мене дуже сильно засмутило те, що ми поїхали додому, а у нас у бригаді в цей час було багато поранених. Якраз був штурм…І у той тиждень, що ми були в Києві, у них були і поранені, і загиблі. Тоді я себе дуже сильно грузив: блін, сиділи місяць, майже не було роботи; а тут тільки поїхали – і таке…а там купа роботи…то чому взагалі туди їздили…якби я був, я зміг би когось ще врятувати…

Оце таке відчуття загострене вини, що не був там в той момент і в той час…. Чомусь воно дуже сильно проступає, якщо ми не маємо можливості якось допомогти.

– Наостанок поставлю питання, яке ставлю всім. Воно просте і пряме – і я попрошу від тебе такої ж прямої та чесної відповіді. Дмитре, ми переможемо в цій війні?

– Думаю, що так.

– Чому ми переможемо?

– Тому що у нас немає іншого варіанту в принципі. У нас нема варіанту здатися. Бо здатися для більшості з нас означає загинути.

Ми розуміємо, що за росіянами, якщо вони відійдуть – є їхня країна. Вони просто відходять у свою країну. А за нами – наші рідні і близькі. Нам нема куди відходити. Нам немає, як здавати свої позиції. Ми там для того, щоб вони тут могли якось існувати, жити; щоб вони могли відчувати якусь безпеку.

Річ у тому, що з тієї сторони люди мотивовані якимись наказами, заробітною платнею. Ми їхніх полонених питали, яким трошки залишилося дослужити. Більшість із них не має якоїсь агресії по відношенню до України. Для них це просто країна, до якої їм сказали прийти і захопити позиції…

А ми мотивовані бажанням перемоги. Ми мотивовані тим, що нарешті ми побачили нашого ворога в обличчя. І надто багато наших близьких друзів загинули, щоб ми просто так спустили ці смерті їм. На півдорозі це не повинно закінчитися.

Тому що для нашої країни, практично для кожної сім’ї, для кожного військового ця війна стала особистою. Надто особистою, щоб її просто так злити.

Увага! Охочі допомогти добровольчому батальйону “Госпітальєри” з придбанням приладів нічного бачення для водіїв можуть переводити кошти сюди:

4731 2196 0050 4058

Зінкевич Яна

Приватбанк

***

Євген Кузьменко, “Цензор.НЕТ”

Фото: Юлія Кочетова, з архіву Дмитра Андрощука 

Джерело: https://censor.net/ua/r3355283