Тарас Хлібович: “Демонструвати недоліки – елементарно, а спробуй зняти дійсність так, щоб вона приваблювала інших до армії!”

Нотатки з розмови із начальником прес-служби 10-ої гірсько-штурмової бригади Збройних сил України з 15-місячним досвідом, талановитим фотографом з Тернопільщини Тарасом Хлібовичем. Фейсбучанам більш відомий під псевдонімом Thieri Newman.

Армія як концентрований зріз суспільства

З юридичної точки зору, міг і не прийти в військкомат, адже повістку отримав не в письмовому варіанті, а телефоном. Але для мене принципово: коли треба – значить треба, тож спочатку пройшов медкомісію і певний час перебував на обліку. Якось у Facebook побачив інформацію про те, що для журналістів, фотографів, відеографів діють курси військових журналістів. Заповнив відповідну аплікацію – запросили на тижневий курс лекцій у військовий інститут Національного університету ім. Т. Шевченка в Києві. Цим навчанням опікується Міністерство оборони України з подачі колишніх військових журналістів, які актуалізували питання потреби інституту прес-офіцерів в армії. Тут був весь “телевізор” – відомі журналісти, непублічні політтехнологи, контррозвідники. Почерпнув звідти багато корисної інформації.

Спочатку мене призначили у 92-бригаду. Але згодом склалося так, що пішов прес-офіцером в 10 гірсько-штурмову бригаду Збройних сил України, яка проходила навчання на полігонах Рівненщини. Майже одразу призначений начальником прес-служби.
Армія – це концентрований зріз суспільства. Часто серед народу можна почути, що нашу країну захищають алкоголіки, безробітні, інші незахищені верстви населення. Ця історія починається з військкомату, і не важливо, якого він рівня: районний, обласний чи міський. У військкоматі є “замовлення” на певну кількість призовників. Звісно, “патріотично налаштоване населення” втікає хто куди (переважно в Польщу), або встановлює в себе діагноз важкої хвороби, вигадує інші афери, аби лише не йти до війська. Причому це роблять ті, у яких захист своєї країни мав би апріорі бути головним пріоритетом. Бо це – успішні, заможні чоловіки, яким залежить захистити “здобуте”. Відтак, кого “виловлюють” військкомати? Правильно: соціально неуспішних людей. Звідси нарікання на “не таку” армію. Це ми не такі – суспільство, яке делегувало в армію непотріб, на який доводиться витрачати багато часу і зусиль справжнім професіоналам.

В армії багато старих людей. Жах. Під час тактичних навчань зустрів чоловіка похилого віку. На тренуванні він отримав завдання перебігти від однієї точки до іншої. І ось цей чоловік подолав дистанцію за 1 хв. 20 секунд – на відмінно (!). Я, набагато молодший, спробував відтворити це завдання без зброї і бронежилету – пробіг за 1 хв. 40 с. …
Інший, теж старший вже чоловік, розповів, що визвався служити, маючи певні захворювання, бо його син, який зараз на заробітках у Польщі, незабаром одружується. Тож замість нього виконувати військовий обов’язок на схилі літ прийшов тато.

Компетенція прес-офіцера 
У прес-офіцера є чітко визначені функціональні обов’язки, затверджені командиром частини. Найголовніший “пунктик”: “начальник прес-служби зобов’язаний створювати позитивний імідж діяльності підрозділу”. Це ставить мене у чіткі межі: можу бачити всякий shit і, врешті, бачу його, але можу показати щось краще. Демонструвати недоліки – елементарно, а спробуй зняти дійсність так, щоб вона приваблювала інших до мобілізації, при чому класних людей!

Серед інших обов’язків – двічі у тиждень подавати матеріали (фото і текст) начальнику прес-служби ОК “Захід” у Рівне, який їх спрямовує у Міноборони. Щодо формату цих матеріалів: стаття з трьома підпунктами, п’ять варіантів заголовка та три-п’ять фото. Це нудно і пре совдепією. Я зосередився на фотографії, почав робити репортажі цікавих подій у підрозділі і публікувати їх на своїй сторінці у Facebook. Цей нестандартний підхід спрацював! За кілька місяців роботи у приватні повідомлення мені написали близько десятка чоловіків із запитаннями, як потрапити саме в нашу бригаду. Я гордий з того! Створення позитивного іміджу – вельми цікаве завдання. А мораль цієї історії така: робота прес-служби не означає йти за нудними канонами. Я прийшов в армію для того, аби в короткий термін розпочати дієву роботу прес-служби, показати, що це важлива складова бригади. Днем народження прес-служби вважаю той момент, коли наші матеріали потрапили на інформаційні сторінки Міністерства оборони.

Бюджетне питання
“Матеріально-грошове забезпечення” складається із зарплати у розмірі 1000 грн., решта – премія. Якщо, порушуєш військові правила (найчастіше явище: зловживання алкоголем), суттєву частину премії знімають. Посадовий оклад + премії начальника прес-служби становлять понад 10 тис. грн. Свою фотоапаратуру використовував на волонтерських засадах. Диктофон передала знайома з Чикаго Галина Угрина, вона дала кошти і на мій військовий одяг. Про потребу комп’ютера написав у Фейсбуці, допоміг працівник ТРК “Україна”, потім я передав його у відділ роботи з особовим складом, бо для фото і відео він заслабкий. Підприємці з Коломиї зголосилися купити потрібний ноутбук, крім цього привезли вантажівку “Урал кунг”, дві мобільні пралки з сушками. Просили їх не афішувати. Доволі дорогий комп’ютер вже давав простір “політати”. Коли я демобілізувався, передав ноутбук начальнику штабу для наступного прес-офіцера. P.S. Поважаю волонтерів, але їх місія – палка з двома кінцями. Там, де працюють волонтери, – атрофується певна служба Збройних сил України. Волонтерам зараз не варто займатися “печеньками-цигарками-шкарпетками-білизною”. Нормальний військовослужбовець, який веде здоровий спосіб життя, має на ці засоби гроші – переважно у двічі-втричі більшу зарплатню, ніж у цивільному житті. Тож краще допомагати іншим шляхом – опікуватися старенькою мамою чи татом мобілізованих, які залишилися вдома самі. Я це відчув на собі, бо коли пішов служити, вдома сама залишилася теща. А в хаті – примхливі котел, насос, до яких слід глянути чоловічим оком.

Здибанка з Майклом Щуром
Якось на одному з військових полігонів зустрів Романа Вінтоніва – того самого Майкла Щура. Домовилися зустрітися ще раз. Через певний час він зателефонував і запросив у свій підрозділ – це досвідчені, дружні, дисципліновані хлопці. Зустрів Майкла за трапезою разом з його підполковником, той підполковник – викапаний цар Микола ІІ – така ж борода, зачіска, а на вхідному дзвінку телефону мелодія “Боже, царя храни” (усміхається – ред.).
Прикро, що нереалізовано проект про армійське життя Щура, на кшталт “Вйо до армії”. Він писав про військові будні у Фейсбуку до певного моменту – з точки зору власної безпеки, адже снайпер непублічна особа. Майкл став професіоналом, він вже по-іншому сприймає світ. Не факт, що він ще повернеться до свого телевізійного проекту.

Снайперство в українській армії перероджується – стає професійним. “Спеціальний боєць” мусить перейти через своє мінне поле, вороже, важко поранити противника на тій відстані, з якої може вбивати автоматчик, не переходячи ці два поля. Навчання снайпера – тривале і дороге. Та й обладнання, якщо професійне, часом і до мільйона доларів вартує. Незабаром в Україні планують відкрити школу снайперів, яка навчатиме за новими канонами. До слова, командир Щура цікаво розповідав про снайперів. Хто вони? Убити людину – це не покликання снайпера. Його завдання – серйозно поранити. Приміром, снайпер поранив солдата з ворожого окопу. Аби допомогти побратиму, від стрільби відволікаються інші, згодом відбуваються втрати держави на порятунок, реабілітацію, а вдома в селі, дивлячись на каліку, в місцевих відпадає бажання йти до війська.

Чому Thieri Newman
Thieri. Це прізвисько тягнеться з Америки. Там місцеві називали мене Террі, оскільки їм складно вимовити Тарас. Террі Шнауцер кликали знайомі через довге волосся, яке свого часу носив, – дуже зручна зачіска для нелегала, до речі. Адже українці і в Америці українці: коротка стрижка, окуляри на потилиці, а ще чорні “шкарпета” і в очах калькулятор світиться (дорого\дешево) – таких за кілометр видно, і в паспорт не дивися. Так і вичисляють нелегалів.
Newman. Новий чоловік – будучи закордоном довший час, людина набуває здатності бачити очима корінного мешканця чужої країни і своєї водночас. Я можу поводитися, як українець, який не помічає безладу довкола, і як американець, який помічає той безлад. Це також здатність бачити країну збоку. Втім, Україну важко оцінити збоку – пасажир тролейбуса з останньою версією IPhone, джип на газовому обладнанні, який паркується на тротуарі… У нас побутує бажання інвестувати в речі, а не у вражання.
Я б не допускав до влади всіх цих наших реформаторів доти, доки кожен з них не відбуде певний час закордоном. При чому почати треба з низів – чорноробочими. Щоб вони відчули зсередини країни, як діє механізм нормального суспільства.

Як отримати візу в Америку:)
Є сюжетна лінія, перевірена негласно, про це ще Дарія Донцова писала, що американці майже автоматично дають гостьову візу трьом категоріям, які в Америці користуються абсолютною повагою, – військові, пожежники і полісмени.
Похибка правди в проукраїнських ЗМІ
Практично кожен військовий нині має смартфон. Коли він бачить якийсь безлад, то, як правило, публікує про це у ВКонтакте чи Однокласниках – контрольовані Росією ресурси, де кожна фотографія має EXIF дані (інформація про дату, час, координати GPS). У своїй публікації він робить узагальнення, яке правильним важко зробити навіть військовому керівництву (тобто, професіоналам), ці узагальнення з вузьким кутом зору із соцмереж підхоплюють “засоби масової інформації” і починають “розтрублювати” в суспільстві. Ось і “похибка правди” навіть у проукраїнських ЗМІ. Принцип роботи адекватного журналіста: кожна інформація повинна бути підтвердженою у, як мінімум, трьох незалежних джерелах. Призабутий в Україні жанр – журналістське розслідування – саме час відновлювати.

Про військовий стан, як мілкодумство
Військовий стан дуже не сподобається людям, які галасують про його введення. Найперше це не сподобається буржуям, адже військовий стан – це експропріація позашляховиків – раз. Інтернет та мобільний зв’язок вимикається – два. Преса під жорстокий контроль – три. Військове, а не політичне, управління на місцях – чотири. Трудова повинність – працювати, приміром, на військову промисловість чи рити окопи for free (з англ. “безкоштовно” – ред.), – п’ять.
Особливості фотосправи в армії
Прес-офіцерство у вітчизняній армії конче потребує людей. Особливо прес-офіцерів з запасу. Тут тепличні умови: служити прес-офіцером – “пісня”: командування ставиться прихильно, ти нікому більше не підпорядкований, навіть у наряди не ходиш. Для журналістів, які в цивільному житті працюють за безцінь у редакціях, військо – класний трамплін для кар’єрного зросту, адже, як мінімум, стаєш відомим. І неважливо, чоловік ти чи жінка. Якщо фотограф\відеограф має власне професійне бачення, ніхто “палки в колеса” йому ставити не буде. Якщо виконуєш функціональне призначення – показуєш службу в війську з позитивного боку – “everything is okay” (з англ. “все чудово” – ред.).

Як зловити момент пострілу
Прислухаєшся до команд, одним оком фокусуєшся на гармату, іншим – спостерігаєш за тим, хто стріляє, і коли він тягне за шнурівку, натискаєш “серійну зйомку”, один з тих кадрів обов’язково влучить.
Як я знімав САУ (самохідна артилерійська установка – ред.): встановив у вуха жолуді, притиснув їх шапкою, і слідкував за командою “триста-тридцять-три”. Коли звучить “…три” – відбувається постріл, ця команда актуальна і для фотографа – у цей момент теж натискаю на “курок” фотоапарата.

З танкістами: під час першого пострілу ніколи не потрапиш. Другий постріл йде через 5-7-8 секунд після того, як з башти випаде гільза. Перевага: танк можна знімати близько, хоча його постріл дуже потужний.

Ракети ПЗРК на бронемашинах: падає кришечка пускової труби – тоді чекай на постріл.
У таких умовах зйомок треба тримати рот відкритим. Під час пострілу звукова хвиля створює певний тиск, який запросто може порвати барабанні перетинки (або просто надовго сильно оглушити). Тому, щоб вирівняти тиск на вуха — відкривають рот. Так набагато менше глушить.
У роботі прес-офіцером треба пам’ятати про певні нюанси – є військові, яких не можна знімати нікому, з мотивів безпеки. Наприклад, розвідників чи снайперів – у полоні їх вбивають моментально. Слідкувати, аби на світлину не потрапили бортові номери машин, електричні стовпи.
На зйомках з літака краще використовувати короткий zoom з широкою лінзою.
Одне з найбільших у світі міжнародних агентств новин “Рейтер” (англ. Reuters Group plc) нині вимагає фото в форматі jpg і без обробки – для достовірності подачі матеріалу. Однак, я пішов іншим шляхом, знімаючи в raw, отримую привабливішу картинку в дусі кадрів TopGear.
Якщо знімати із зумом, не зможеш передати атмосфери, тому важливо фотографувати з широким кутом – це основна особливість моїх фотографій. Це означає, що я стою під гарматою чи під зеніткою, повзу разом із солдатами, втомлююся, як і інші. Широкий кут привчає бути серед натовпу. Раніше до фотокореспондентів у війську була недовіра і певний ігнор, коли люди бачать себе на класних фотографіях – їх автор отримує ряд “бонусів”: у столову можна без черги потрапити (усміхається – ред.), вантаж допоможуть піднести тощо. Це такий кайф, коли знімаєш те, що інші не можуть апріорі! Це в рази цікавіше, ніж усілякий “весільний фейк” – в армії фотограф створює рекламні картинки, але з реального зразка.

Опісля демобілізації
Хоча я вже демобілізований, продовжуватиму відвідувати свою частину, щоб далі фотографувати для Facebook, бо знаю, що зараз буде інформаційний провал, поки не знайдеться інший прес-офіцер на моє місце. Планую зробити фотоальбоми для презентації своєї військової частини. Разом з Тернопільським обласним військкоматом, зокрема з Оленою Величанською, плануємо в Тернополі фотовиставку з різними цілями, у тому числі для мобілізації журналістів у військо.
Про фото майбутнього
На любительському рівні фотографією займався тато, на цьому поведений і мій брат. Я почав знімати в зрілому віці, під час роботи у США, де свого часу пробув 7 років. Спочатку для дозвілля купив фотоапарат і велосипед, згодом придбав кращу оптику і пішло-поїхало… З часом почав робити світлини для українських видань у Чикаго. Була потреба ділитися моментами свого життя закордоном і з рідними в Україні. Згодом це заняття переросло на серйозніший рівень. Фотографія – не тільки творчість, а й технічний аспект, дуже-дуже цікавий. Але фотографами не стають просто так. Треба витратити масу часу на вивчення хитромудрих програм для обробки фото, функції самого апарату, також ця справа дуже затратна фінансово. Хочеш розорити свого товариша – купи йому фотоапарат (усміхається – ред.).

Нині фотографія у первинному значенні слова “вбита” через смартфони, планшети, айфони, інші девайси. Останніми роками ціна фото різко знизилася. ЗМІ відмовилися від фотографів, цуплячи світлини з соцмереж. Антуражних фото – мінімум. Плюс: якщо раніше топовими фотоапаратами були дорогі дзеркалки (Full Frame, середнього формату), зараз провідні виробники фотоапаратів почали випускати бездзеркальні – дешевші, компактніші, легші, однак складніші в керуванні.
Технічне майбутнє фотографії: можливість передавати знімки з фотоапарата через WiFI; високо роздільна здатність, яка значно перевищуватиме можливості плівки, на яку “молиться” певна частина фотолюбителів; зросте якість об’єктивів. Втім, революції у фотографії не буде, адже вона має одну вагому особливість – фото, виконане на початку минулого століття чи зараз, – те саме фото.
Довідково. Тарас Хлібович родом з м. Копичинці Гусятинського району Тернопільської області. За освітою – інженер-механік, закінчив Національний університет “Львівська політехніка”. Одружений, тато двох дітей.

Підготувала Ірина Юрко.

Фото Тараса Хлібовича.