Люди з вищою освітою повинні бути «локомотивами» розвитку країни, – тернопільський викладач Ігор Папінко
Людина, яка з впевненістю може пояснити життєві процеси, основи функціонування органів та їх систем і організму в цілому. Особистість, яка не з чуток знає про всі складності навчання і життя. Викладач, який керується принципом: «Робота – це місце, яке ти обрав і ти повинен виконувати її чесно». Раді вам представити героя сьогоднішнього інтерв’ю – Ігоря Ярославовича ПАПІНКА.
Народився: 11.08.1965 року
Сімейний стан: одружений, має доньку.
У 1984 році успішно закінчив Чортківське медичне училище.
З 1984 по 1986 роки був санінструктором протитанкового дивізіону в Групі радянських військ в Німеччині.
У 1993 році закінчив Тернопільський державний медичний інститут, спеціальність – лікувальна справа.
Після закінчення інтернатури в 1995 році працює в нашому університеті (22 роки).
Доцент, завуч кафедри фізіології з основами біоетики і біобезпеки.
Автор і співавтор 72 наукових і навчально-методичних праць, з них 2 монографії, розробник сайту кафедри.
– Ігоре Ярославовичу, розкажіть про свою службу в армії.
– Після закінчення медичного училища працював на ФАПі фельдшером 1 місяць. Вже потім пішов в армію. Служив в місті, яке знаходилося за 7 кілометрів від тодішнього кордону з Федеративною республікою Німеччина, працював в медпункті, довгий час довелось виконувати роботу з організації медичного забезпечення частини одному і тільки під кінець служби з’явився начмед.
– Що входило у Ваші обов’язки?
– Їх було вдосталь, потрібно було слідкувати, щоб не розповсюджувалися такі інфекцій, як гепатит та дизентерія, а вони на той час були достатньо поширені у військах. Також у нашому медпункті проводилася мала хірургія – флегмони, абсцеси, панариції, травми і інші захворювання.
– Що Ви можете сказати про своє повернення додому?
– Мені завжди вдавалося потрапляти в переломні моменти життя країни або ще чогось. Прилетів я в Україну 26.04.1986 року на військовий аеродром під Житомиром. Це той день, коли трапилася аварія на ЧАЕС. Рік після армії працював фельдшером на станції рятування на водах. Вже в 1987 році я успішно склав вступні іспити в Тернопільський державний медичний інститут.
– Розкажіть детальніше про своє навчання в інституті.
– Це був час серйозних перетрубацій. Саме тоді почали говорити про те, що навчання триватиме у нас 5 років. Тому довелось вчитись прискореним темпом на 1 курсі. У нас було по 2-3 теми з анатомії на одну пару. Осягнути таку кількість матеріалу було вкрай важко. Фізіологію почали вивчати в 2 семестрі 1 курсу. Однак, вже на 3 курсі ми дізналися, що будемо вчитись 6 років і в подальшому навчання було вже більш планомірним.
– Які складнощі Вас спіткали?
– Труднощів у навчанні було вдосталь, а найголовніша – недостатня кількість підручників, посібників, монографій, особливо з фізіології, тому що цю дисципліну тоді одночасно вивчали студенти двох курсів. Доводилось вчити вночі, шукати десь книжки. Однак мені було трішки легше, адже колись я отримав у подарунок від дорогої мені людини підручник Г.І. Косицького. Але на тому складності не скінчились, попереду нас чекали державні перевідні іспити з анатомії, фізіології, гістології та біохімії, які тоді вперше ввели на 2 курсі. Це було серйозне випробування не лише твоїх знань, але і моральної підготовки. Від результатів залежало майбутнє і для багатьох студентів вирішувалось питання: «Чи навчатимешся ти далі в інституті?».
– Що Вам запам’яталось найбільше?
– У 1990 році були буремні події – Студентська революція на граніті, в якій приймали участь і студенти з нашого ВУЗу, а також з інших тернопільських навчальних закладів. Найголовніше, що трапилось – народження доньки в 1992 році і знову ж таки в переломний момент в житті країни. То були складні часи – в Україні відбувся злам економічних відносин, впроваджувалась ринкова економіка, стрімко девальвували наші купоно-карбованці, не вистачало грошей, продовольчих товарів, загалом, не вистачало всього і тому виховання дітей тоді було складною справою.
– Яку професію мріяли обрати в дитинстві?
– Коли я ріс, всі говорили про космос, а Україна була «космічною» державою, хоч і в складі Радянського Союзу. Певна річ, я, як і більшість моїх ровесників, хотів бути космонавтом або хоча б пілотом.
– Чому обрали медицину?
– Медицина подобалася завжди. Зрозуміло, що в 15 років, коли я вступав у медичне училище, чіткої мотивації і розуміння професії ще не було, але вже при вступі в медичний інститут її було значно більше. Два роки служби в армії і робота обумовили подальший вибір професії. Вже тоді я розумів, що багаж знань, який дає заклад середньої медичної освіти, не є достатнім.
– Чому саме фізіологія стала пріоритетним предметом у Вашому житті?
– Власне кажучи, фізіологія завжди подобалася. Тоді, на 1 курсі, починаючи вивчати цю дисципліну, я, звичайно, ще нічого не вирішив для себе. Сьогодні я чітко розумію, що фізіологія вельми цікава наука та вид діяльності. Спеціалізація «лікар-фізіолог» є в багатьох країнах світу і, на мою думку, вона повинна бути і в Україні. Адже якісний стрибок у розвитку медицини на початку 20 століття був обумовлений успіхами фізіологічної науки і саме тому Альфредом Нобелем була заснована премія, яка називається «Нобелівська премія з фізіології та медицини». Ця наука охоплює всі аспекти життя людини. Крім того, фізіологія – це не лише теоретична наука, а тут багато і практичної роботи. На кафедрі вивчаються основи функціональної діагностики. Адже лікар зобов’язаний знати методики і принципи діагностики та розуміти можливі наслідки при відхилені від норми того чи іншого показника.
– Можете розповісти про свої наукові інтереси?
– В 2002 році захистив дисертацію на тему: «Центральна гемодинаміка і її вегетативна регуляція у молодих здорових осіб при різних типах погоди», при Інституті фізіології імені О. О. Богомольця НАН України. Це один з провідних центрів фізіологічної науки у Європі.
– Що було важливим поштовхом для вибору?
– Вагомий внесок зробила керівник інтернатури, що мала спеціалізацію лікаря функціональної діагностики, кардіолога.
– Що можете розповісти про кафедру нашого університету?
– По-перше, це хороший колектив на чолі з професором С.Н. Вадзюком. По-друге, прекрасне матеріальне забезпечення. Ми постійно маємо сприяння з боку адміністрації нашого університету у придбані нової апаратури. На цей рік планується закупити сучасний капіляроскоп, електроміограф, які суттєво покращать як навчальний процес, так і науково-дослідну роботу на кафедрі. На даний час на базі кафедри функціонує науково-дослідницький центр вікової фізіології, працює сертифікована лабораторія психо-фізіологічних досліджень.
– Ігоре Ярославовичу, а що вам приносить задоволення в роботі?
– Звісно, знання студентів – це найголовніший результат в роботі викладача. На мою думку, труднощі для сучасних студентів здебільшого зумовлені недостатньою профорієнтаційною роботою в школі і тому, вступивши в університет, не у всіх студентів є чітке розуміння обраної професії. Хотілося б, щоб студенти більш свідомо обирали професію лікаря, яка в подальшому буде приносити не лише якісь матеріальні вигоди, а й моральне задоволення. Слід зауважити, що можливості для навчання у сучасних студентів нашого ВУЗу набагато перевищують ті, які мало моє покоління, адже світ інформаційних технологій тоді тільки зароджувався і про сучасний рівень ми не могли навіть мріяти.
– Розкажіть трішки про свої захоплення.
– Захоплення, на мою думку, це зміна виду діяльності, якщо в університеті я працюю розумово, то вдома – фізично, подобається будівництво, ландшафтний дизайн. Також люблю спортивну риболовлю і збирання грибів, або просто прогулянки в лісі. Однозначно можу сказати, що не подобається полювання. На даний час маю одне захоплення, яке проте ніяк не можу реалізувати через брак часу – бджільництво.
– Як Вам вдається відволіктись від роботи?
– Коли відчуваю, що перевтомлений – читаю історичні книги. Історія, взагалі, вчить нас не робити помилок, які досить часто зустрічалися в Україні.
– Яким, на Вашу думку, повинен бути лікар?
– Вища освіта – це не лише отримання професійних навиків і вмінь, а й охоплення всієї системи знань в різних галузях. Лікар має можливість щодня спілкуватися з людьми і нести якісь прогресивні погляди на становлення громадянського суспільства, формування моральних і етичних принципів у населення. Люди з вищою освітою повинні бути «локомотивами» розвитку країни. Набуті знання в стінах університету не тільки допомагають у професії, а також дозволяють правильно розставляти пріоритети в житті.
Спілкувалася: Іринка Фесюк
Коментарі вимкнені.