«Масік» – це антивірус чи антидот від нелюбові, – Андрій Вівчар про книгу Дзвінки Торохтушки

Дзвінка Торохтушко, Масік: [роман] – К.: Видавництво «Алатон», 2016. – 176 с.

Рецензія. 

Можна не рідко почути, що українська література якась сумна, плаксива і лише про важке життя людини чи то під гнітом панщини, або ворожих окупантів чи в часи совітського режиму. Творча інтелігенція намагалась описати цей невтішний стан життя нашого народу у бідах якого завжди були винні вони – хтось, чи щось, що є зовні, що є чуже і вороже кривдить бідний люд, який нібито a priori є добрим, чесним і пухнастим – сіє жито і співає пісень. В часи незалежності, коли вже важко стало шукати «крайнього»на сторінках обласних і районних періодичних видань з’явився ще один різновид плаксивої літератури про нещасне кохання, гріх і покарання, важку долю заробітчан, з  вигаданими сюжетами, що нагадують індійське кіно. Одна моя знайома, коли писала якусь подібну «плаксуху», то спочатку давала читати своїй бабусі і ускладнювала трагізм сюжету до тих пір, допоки бабуся не починала плакати.

Про що ж ця книга? Чим вона відрізняється від інших? Чому її потрібно прочитати?

«Масік» не такий. «Масік» – це стислий, правдивий і неймовірно талановитий виклад реальності нашого з вами життя. Це «жорстяк», це крик душі, це про те, що так жити не можна. Це книга про збій програми буття – особистої, родинної, суспільної, це про втрату здатності спілкуватись з Богом і про любов. Про любов, яка ніколи не минає, любов, яка є і буде завжди. «Масік» – це антивірус чи антидот від нелюбові. Це крок до зцілення.

Складно написати розгорнуту і професійну рецензію на «Масіка». Тому спробую тезово, може дещо незграбно, перечислити ті меседжі, які я побачив, відчув і пережив.

Це книга:

• Про совість, яка є в кожної людини, але не в кожної та совість є світлою і чутливою. Оправдовуємо власні злі вчинки, і нам так добре, до пори до часу. Бачимо наслідки і одночасно усвідомлюємо, що ми колись будемо відповідати… А може не ми, а може не будемо, а може не відповідати?
• Про людей, які живуть ніби і разом, але в різних світах, поєднаних часто взаємним використанням, ненавистю, байдужістю та заздрістю. Світ кожної людини є особливим і повинен бути сплетеним з іншими людськими світами як мереживо, а не бути як рибальська сіть, чи павутина.
• Про сімейну жорстокість, що є наслідком того, що хтось колись відчинив двері родинного дому, чи подружнього ложа для гріха. І гріх почав помножуватись з покоління в покоління, допоки в родині хтось по справжньому почне любити, інакше зникне рід. Тут як у випадку з лікуванням раку – або пухлина загине, або помре пацієнт. Статистика нажаль не на користь пацієнта.
• Про онкологічні захворювання, особливо про їхню терапію. Авторка згадала слово біоетика – це наука про моральність людських вчинків у сфері медицини, наука про аборти, контрацепцію, запліднення in vitro, пренатальну діагностику, а також про кінець життя, тобто про смерть, яка повинна бути доброю. Наша героїня Юлія лікується не так як це роблять в Україні. Вона має змогу закінчити життя з гідністю, без надмірної болі, переосмислюючи життя, кохаючи і надиктовуючи «Масіка». Може хтось скаже, що це завдяки її фінансам. Так, але такий тип терапії не є значно дорожчим від того, що нам пропонує українська медицина. Потрібно лише менше красти і бути відповідальними, бо смерть стосується кожного. Потрібно навчитися лікувати не рак, а людину, навчитися любити. Нажаль у дійсність сучасної заможної західної цивілізації входить феномен евтаназії, але не в розумінні доброї смерті, а у формі вбивства, чи самогубства. А ви кажете немає грошей…
• Про Церкву, яка, я впевнений, я вірю і знаю: є святою, бо Бог святий. Дзвінка, яка є глибоко віруючою людиною, болісно переживає коли бачить як свиня, що жере хліб з церкви завжди добре сало нагулює (а ожиріння є причиною хвороби серця), коли бачить патологічну неморальність деяких священнослужителів, коли бачить цинізм, брехню і культивування нездорової духовності. А де людині навчитися того правильного розуміння Бога? Як навчитись спілкуватись з Богом, який і створив, і прийшов, і навчав, і помер, і воскрес, і вознісся, і зіслав Духа, і залишив нам Церкву – Святу?
• Про Бога, який не в силі боронити людей від самих себе. З Богом можна лише по чесному, бо Він є правдою, бо Він з нами був за залишається чесним завжди. Бог шукає до нас дорогу, а ми вказуємо Йому не в тому напрямку. Ми вчимо Його, як треба Йому з нами жити, щоб нас не мучило сумління, нічого не боліло і щоб ми жерли та збільшували довкола себе кількість різного мотлоху. І щоб того мотлоху було більше ніж у сусіда.
• Про ворожіння, про те, що ми часто граємося з дияволом, випрошуємо в нього те, що помилково вважаємо добром, маніпулюємо своєю долею і долею близьких. Бо так хочемо, бо вважаємо що будемо щасливі, бо тупі, недалекоглядні, горді та егоїстичні. Любимо запитувати: чому Церква це забороняє, а відповіді не бажаємо чути, бовже все самі собі все знаємо, бо так вирішили, бо для нас слово «екстрасенс» таке ж круте як «екстра-секс».
• Про Систему, яка носить ім’я України і ламає людські долі та душі. Дзвінка знає як змінити цю Систему, як розірвати це замкнене коло. Вона пропонує не судити, не спокушати диявола, не маніпулювати Богом, не вбивати, не красти, не брехати, не казати «життя таке», не давати хабарів, бути милосердними та солідарними. І тоді Система знищить сама себе.
• Про долю героїв, які Системі потрібні лише мертвими, бо у крові героїв достатньо заліза для підтримки рівня національного гемоглобіну. Про війну проти нормальних і здорових, за виживання дегенератів та виродків. Насправді герої добре знають за що вони воюють, за що і за кого віддають життя, здоров’я, віддають частину себе, часто у прямому розумінні цього слова.
• Про метастази нелюбові і байдужості, коли болить не тіло, а душа. Про минуле і теперішнє нашого хворого суспільства, бо так далі жити не можна.
• Про цинізм, який нас трохи обурює.
• Про котів, які замість того, щоб ловити мишей набридають м’явкотом і гризуть корені валеріани.

Колись старець отець Порфирій з села Дора сказав що рак – це «перша кляса». Він пояснював свої слова тим, що хвора на рак людина точно знає коли помре, а тому має змогу розв’язати на землі все, що тут ще можна розв’язати, виправити чи налагодити стосунки з Богом і людьми, терпіти і жити, проживати кожен свій день як останній, як дарунок, і не боятись. Але одночасно рак може бути далеко не «першою клясою», а прокляттям, біллю та брудом. Я точно не знаю від чого і кого це залежить. Ні, вже знаю, здогадуюсь: від любові, від того чи тебе хтось любить, від того чи ти ще маєш здатність чи бажання любити. А також від потрібності, від того чи ти сам собі є потрібним, чи є люди потрібні тобі, чи комусь з ближнього оточення потрібен ти а не твоє майно, чи тобі потрібен Бог і чи ти віриш в те, що Бог тебе потребує.

Випадковостей не буває. Дзвінка Торохтушко зустрілась з нашою героїнею Юлею і вони разом почати писати цю книгу. Чорні літери у тексті – це від Юлії, а все решта: міжрядкові інтервали, пробіли і поля – це вона, наша Дзвінка. Таке враження, що якби зник текст, то дивлячись на білі сторінки все одно можна було б якщо не прочитати очима, то пережити і відчути цю книгу серцем. Біле і чорне – як хочеться, щоб в нашому житті було «все добре», було якнайбільше білого. Як хочеться, щоб усього цього, про що тут написано не було.

Дзвіночко, замалюй, зітри, викресли – невже це важко, ти ж автор, ти талановита, ти сама мабуть цього бажаєш. Видай, будь ласочка лише порожні сторінки і кошенят-масіків, намальованих Олександром Курилом. Ніхто не купить? Так, це буде вже не книжка а зошит, а онтологічна доля всіх зошитів – бути носіями тексту, а текст пишемо ми самі. А оскільки ми люди, то і вдаєтьсянам не завжди добре. Але навіть і те, що не є добре, кожен гріх, з якого ми покаялись, є прощений і має сенс.

Це книжка про нас усіх… На заняттях з психології студентів навчають не узагальнювати, не вживати виразу на зразок «всі так роблять», бо ми всі різні, унікальні, бо Бог не любить повторень. Але у цьому випадку я наполягатиму на тому, що ця книга написана про всіх нас, про нас, яких доля пов’язала поняттям «українці», хочемо ми цього чи не хочемо. А чому ж тут так мало позитивних персонажів і сюжетів? Ні, не мало, достатньо – потрібно лише вміти читати і думати, вміти відчувати і любити. У цій книзі кожен з українців знайде себе – частково у тексті, частково між пробілами і на полях, частково в ілюстраціях. Найважливіше – це знайти себе у подальших вчинках, найважливіше знайти себе…

Дякую тобі, дорога Двіночко Торохтушечко.

Вівчар Андрій (філолог, перекладач, магістр богослов’я).