Луганськ та Донецьк можуть стати чорною дірою, – боєць АТО Володимир Малишевський

Аналізувати події, які відбувалися у Дебальцевому, важко, бо там була тільки дурість і не було начальника, який міг би взяти на себе відповідальність. Зараз ті, хто мав би бути відповідальним, готові засуджувати будь-кого і перекидати провину на різні батальйони, на окремих людей. А насправді всі пижилися, їздили, ніби інспектували, а в момент, коли потрібно було приймати важливі рішення, не було кому цього робити. Якщо солдат проявляє таку безвідповідальність, його називають боягузом, дезертиром.

У невеличкому кафе посеред міста я розмовляю з дуже зворушливим чоловіком у формі. Він – офіцер, який відчув на собі жах боїв під Дебальцевим. Як багато хто з солдат, він ховав друзів, рятував поранених, захищав свої принципи і цінності. В кінці нашої розмови Володимир категорично відмовляється розповідати і навіть демонструвати усі свої ордени, які ледь поміщались у його долонях. Він сховав їх у кишеню і сказав, що його справу ще не закінчено, війну не виграно, отже немає чим хвалитися.

Я народився і жив у Тернополі. А на війну пішов як доброволець, тому що сам прийшов у воєнкомат і мене мобілізували безпосередньо для проходження військової служби, як офіцера. Це було в квітні 2014 року. Тоді якраз набирався батальйон територіальної оборони “Волинь”. Потім його реорганізували в перший окремий мотопіхотний батальйон 14 бригади. Спочатку було бойове злагодження і, як для будь-якої людини, – це були певні нові враження, навіть шок, бо на гражданці я займався зовсім іншими справами.

Я – адвокат. Маю 16-річний досвід у цій сфері. Займався кримінальними справами. Тому для мене армія – це як перехід з однієї реальності в іншу. Хоча В 95-му році я закінчив військове училище і хотів бути офіцером, але звільнився з армії в 2001-му і лише в 2015-му зрозумів, що таке офіцер насправді. Коли я їхав на війну, морально був готовий, що має бути щось невідоме, зовсім незвичне, небезпечне. Звісно, було страшно і незрозуміло, але переважала основна мотивація – небезпека в державі.

Я виконував функцію офіцера щодо підтримання морально-психологічних і ділових якостей військовослужбовців. У липні минулого року ми вирушили під харківський кордон, там здійснювали оборону харківської і чернігівської областей. А у вересні нас перевели за Дебальцеве. Чим ближче ми під’їжджали до зони бойових дій, тим більше бачили техніки, яка або йшла туди, або поверталася. В нас була здорова, чоловіча цікавість, хотілося швидше зазирнути у те, що називалося АТО. Якраз напередодні було підписано перші Мінські домовленності. Тоді ми ще думали, що вороги будуть їх дотримуватися. А коли приїхали, на собі відчули, як вони діють. Ольховатка, Мала Орловка, Орловка, Іванівка, Нікішине, Олександрівське, потім навпроти Ждановки, Кіровська і Єнакієвого – місця де були наші позиції: біля 5 блокпостів, 2 опорних пункта. Ми виконували там досить великі завдання.

В мене була певна мотивація і орієнтир – навіщо і заради чого я їхав воювати. Цей орієнтир тримався десь до лютого цього року. А от після лютого я його загубив. Бо зрозумів, що Мінська угода, яку було підписано в лютому, носить якийсь дивний характер і діє вона, швидше за все, не на користь України, і не на користь Збройних сил і добровольців, які стоять і захищають свою землю. Я дуже чітко розумів для себе пункти цієї угоди, які дуже сильно мене бентежили і не давали спокійно дивитися на майбутнє – це, перш за все, амністія для тих бандитів і терористів, які вбивали наших хлопців, а з цим я ніяк змиритися не можу.

Можливо, я б і погодився з особливим статусом Донбасу і Луганської області, але, як правник, я до сих пір не розумію сенсу відокремлення. Я переконаний, що і Луганськ, і Донецьк на момент отримання окремого статусу стануть темною дірою. Ця зона не буде контролюватися нашою державою. Там буде дуже велика злочинність, яка потроху переходитиме на наш бік. Я думаю, що там будуть пропадати люди.

Я не критикую президента, якщо він вирішив це підписати, нехай за це відповідає. Він взяв на себе цей тягар і йому його нести. Але я, як військовий, який з гордістю захищав державу, чекав трошки іншого. Я не підтримую війну, але я підтримую здорове ведення боротьби. Якщо на нас нападають, значить ми повинні захищатись. Якщо загрожує небезпека суверенітету нашої держави, значить на це має бути адекватна відповідь.

Ще в грудні ми відчували і бачили, що Дебальцеве будуть здавати. Розуміли, що буде йти дуже серйозна атака. Тому що бачили, яка техніка рухається, як іде перегрупування ворогів, які сили і засоби на це кинуті. Ми це все бачили і доповідали безпосередньо наверх. І я думаю, що ще прийде час, коли ми представимо до відповіді винуватих. Нещодавно я бачив звіт, де генштаб визначив винних у тому, що там трапилося. І я не згоден з тими висновками.

Аналізувати події, які відбувалися у Дебальцевому, важко, бо там була тільки дурість і не було начальника, який міг би взяти на себе відповідальність. Зараз ті, хто мав би бути відповідальним, готові засуджувати будь-кого і перекидати провину на різні батальйони, на окремих людей. А насправді, всі пижилися, їздили, ніби інспектували, а в момент, коли потрібно було приймати важливі рішення, не було кому цього робити. Якщо солдат проявляє таку безвідповідальність, його називають боягузом, дезертиром.

Я там був і виконав свій обов’язок на сто відсотків, як і хлопці, які були зі мною разом у тому пеклі. Наше завдання – це блокпости і недопущення прориву противника до міста. В процесі його виконання з’являлися поранені, яких ми постійно вивозили під обстрілами. Загалом ми робили те, що підказувало серце, я б так сказав. А там постійно літали “гради”, працювали міномети, гаубиці. Підсвідомість в такі моменти відключається, бо якщо це все пропускати через себе, можна не витримати. Я зараз дуже сильно можу нарватися на якісь спогади, навіть заплакати. Коли розумієш, що пораненого окрім тебе ніхто не вивезе, то не ставишся до цього, як до подвигу.

Ті, кого не встигли довезти, мали право поспілкуватися в останню секунду, мали право, щоб хтось був поруч, хто б просто подивився їм в очі. В такі моменти ці люди не відчувають ні болю, ні страху. А ти розумієш, що їх чекають вдома, що тобі доведеться щось близьким пояснювати. Я весь час боявся цього слова “щось”. Загиблі, яких я бачив, вони всі переді мною. Інколи здається, що стоять десь там за рогом.

Але, попри все, ми максимально впоралися зі своїми завданнями, тримаючись до останнього і відійшли, коли об’ явили загальну ротацію. Тобто, коли сказали, що виводяться війська.

Я з гордістю говорю за свій батальйон. І за тих героїв, які загинули там. А історія розбереться в тому, хто винний. В нас буде дуже багато часу потім збирати це каміння, щоб зрозуміти, хто його розкидав. Найголовніше зараз, мені, як людині, що переймається майбутнім України, щоб усі хто загинув, усі ці жертви не були марними, і уникнути інших смертей, які будуть випливати з неправильних дій відповідних чиновників.

Так, неможливо виграти війну без жертв, але події, які розвивалися в Дебальцевому, дуже серйозно вплинули на мою підсвідомість. Ті почуття неможливо передати, неможливо описати і пояснити, чому я плакав вечорами.

Останні дні оборони в місті – це дим, вибухи, постріли, всі кричать, все сиплеться, все руйнується. Їдеш туди – і не знаєш, чи повернешся назад. Когось накрило, когось вбило. І це не 5, і не 10 хвилин, а 5-6 годин безперервного хаосу. Після другої години мозок відключається. Починаєш згадувати людей, від близьких до усіх інших, переосмислювати життя по-новому. Думаєш: “Боже, якщо я десь, можливо, щось неправильно зробив, дай мені розуміння, як правильно це робити!” З такими думками я там жив.

Чи можна було до того не допустити? Я вважаю, що можна було, і ті, хто винний у тому, що там відбувалось, відповідатимуть за це. Бо навіть не було визначено чіткого місця прориву. Були ймовірні місця, які не посилювалися, поки не прорвало. Це вже аналіз, і ним будуть займатися професійні військові. Коли пройде пару десятків років, потім напишуть книжки про АТО, а потім за малюнками і схемами розбиратимуть, як потрібно було зробити. Мені важко про це згадувати. Через якийсь період, наприклад, через рік я набагато більше зміг би розповісти. Зараз лише скажу, що ми не робили подвиги, ми робили свою роботу. Подвиги робили хлопці, які зараз у полоні і ті, яких зараз вже з нами немає.

Моя совість – чиста, я виконав обов’ язок. Треба буде – ще виконаю. Покличе держава – піду. Навіть готовий зараз іти. Але я хочу розуміння і ясності. Я хочу віднайти свій орієнтир, який загубив, а це – відсутність бюрократії і корупції, правильна судова система, чесна адвокатура і прокуратура, хороше здорове суспільство. Поки я був на фронті, зрозумів, що ми міняємось, а тут, у мирних містах, залишаються ті ж самі люди, які не хочуть змінюватися, держава, яка говорить про те, що корупцію неможливо перемогти. Я вважаю, що можна, просто бажання немає. Якби я бачив, як влада піклується про сім’ї загиблих воїнів; якби ті слова співчуття, які ми чуємо в промовах політиків, виконали хоча б на 50 %, мій орієнтир не губився б.

А ще ображає, що армію, зону АТО, чомусь Верховна Рада хоче залишити за сімома печатками. Я зустрічав одиниці світлих, правильних людей, які могли б розставити правильні пріоритети в армії. І щоб досягти змін в ній, треба мати величезний талант. Таких людей, які прийшли з народу, багато хто з кадрових військових не любить. Коли вони бачать, що в людини є енергія і здатність щось змінювати, їй не вручать відповідні важелі впливу, а навпаки відштовхнуть. Але я бачу, що воювати треба з новими людьми, з новою командою.

Нинішня армія зараз сама себе дискредитує вірусом нерозуміння і зневаги. Важливий період був втрачений, коли були ідейні хлопці, – це часи першої, другої і третьої хвилі мобілізації. Тоді була зовсім інша ідея, зовсім інший імпульс. Я служив з хлопцями, які бажали воювати, тепер їх набагато менше. Якщо не підтримувати моральний дух армії, тоді від дій бійців логічно очікувати поганого результату.

У мене дуже сильна повага і розуміння до добровольчих батальйонів. Завдяки їм зростав патріотизм в державі. Завдяки їм трималася сила духу у інших бійців, і ми розуміли, що треба воювати. Вони є нашим духовним орієнтиром. Вони давали приклад. Тому в моїй душі і серці ці патріоти посідають дуже важливе місце. Я вважаю, що можна зробити професійну армію, і є люди, які готові її створювати.

Дуже важливо зараз – не скупитися на ті пільги, які заслужили військові. Наприклад, право на земельну ділянку прописане Конституцією, і говорити про те, що земельна ділянка – це якась пільга, чи нагорода – це не так. Безплатний проїзд в громадському транспорті – це теж не пільга. А от пожиттєва пенсія, і не тільки інвалідам, а і тим, хто був на передовій – це нормальна практика прояви поваги до ветеранів у інших країнах.Брав участь у бойових діях – на тобі пенсію. Хочеш відпочивати – їдь відпочивай, держава тобі це оплачує. Ми ризикували найдорожчими – життям і своєю сім’єю, тому заслуговуємо на повагу від держави і суспільства.

Мені найбільше прикро зараз за скалічених бійців. Я бачу, що держава не піклується про них. І вважаю своїм великим обов’язком боротися за їхні права. І за права не на папері, а все ж таки вийти під Кабінет міністрів і сказати, що ось вони люди, які потребують вашої пожиттєвої допомоги, підтримки і реабілітації. Цих людей потрібно носити на руках, бо вони стали каліками, захищаючи країну. І рано чи пізно я це зроблю. А ще мене дуже сильно турбує проблема полонених, які по півроку сидять у ворогів і ніхто їх звідти не витягує.

Я вважаю, що було б справедливо за кожну невиконану обіцянку, що лунала на передвиборчих промовах, відкликати політиків назад. А ще, якщо політик не виконав своїх обіцянок, щоб він не мав права вдруге балотуватися. Я думаю, що в депутати мають іти люди не з бізнесу, бо рано чи пізно ці люди починають шукати свої інтереси і в політиці. Я хочу, щоб була правильна вертикаль судової влади і закони виконувалися всіма. Чому за порушення закону хлопця, який не хоче мобілізуватися, притягають до кримінальної відповідальності, а ті, хто в армії краде, не несуть за це відповідальності? Хоча, що той, що той однаково порушили закон.

В мене дуже багато планів, думок, натхнення щодо нашого майбутнього. Я думаю тільки про одне, щоб Бог мене почув і дав мені можливість це все реалізувати. Україна і вміє, і може себе захищати. Якби нам тільки не ставили палиці в колеса, якби все ж таки дали зелене світло, можливо, багато б крові пролилося, можливо багато б людей загинуло, але ми б показали, на що ми здатні на повну міць, і заставили б себе поважати.

Зараз я дуже добре розумію, чого хочу, хоча розумів і раніше, але тепер я перебуваю в зовсім іншому душевному стані. В середині щось змінилося. Я став добріший, я дивлюся в людські очі і бачу, що там далі за ними, бачу співрозмовника, відчуваю, має він погані наміри, чи ні. Дуже хочеться бачити від суспільства більше щирості і посмішок. Більше підтримки. Я став збирати хороших, світлих людей біля себе, а ще почав багато мовчати. Хтось подумає, що це просто якийсь пафос, але це не так.

Я хочу правильно прожити це життя. Я хочу, щоб про теперішній період боротьби в Україні з гордістю говорили в майбутньому. Я не хочу, щоб історія мовчала про це, як про якийсь ганебний випадок.

Про ордени, які я отримав, я не хочу розповідати. Скажу лише, що, можливо, я просто люблю свою державу так, як не любить ніхто інший. Коли вийдуть з лікарні мої хлопці, вийдуть полонені, доб’ємося для них орденів – ось тоді і поговоримо. А зараз іде війна, хтось зробив менше, хтось більше, когось відзначили, а когось – ні. Баланс знайти в цьому дуже важко. Я по-філософськи до цього ставлюся. І коли побачу, що це все не дарма, буду говорити про все, і про нагороди, і про подвиги світлих людей. Тоді в мене буде моральне право про це розповідати.

Хлопців на фронті зараз об’єднує почуття невиконаного обов’язку: війну не закінчено, а для чоловіка немає нічого гіршого ніж, коли він не завершив свою справу. Я вважаю, що усі, хто не боявся їхати на війну – герої своєї Батьківщини. Герої перед своїми дружинами, перед своїми батьками, перед дітьми. А для інших – не треба бути героями. Суспільство, якщо захоче, побачить тебе таким, як ти є.

Ми не маємо права опускати руки. Навіть морально. Тому я гордо говорю, що я – українець. І ніхто, поки я живий, цю державу не завоює.

Віка Ясинська, Цензор