Не любимо самотності, але довго бути разом – не можемо, – близнята Світлана і Леся Наконечні

 

Кореспонденти каналу TV-4, близнята Світлана і Леся Наконечні ніколи не боялися роботи. Змалку хотіли бути самостійними. Працювали у багатьох сферах. Були офіціантами, продавцями, фітнес-інструкторами, ведучими, фото-моделями. Із серйознішого, як вони кажуть – робота у театрі та кіно, педагогічна діяльність і телебачення. Обоє захоплюються спортом. Спочатку займалися бойовими мистецтвами, нині тренуються у тренажерному залі.

Світлана і Леся – ведучі весіль, корпоративів, фестивалів, концертів. Народилися в Бережанах. Там здобули середню освіту. З відзнаками закінчили Тернопільський педагогічний університет,  спеціальність «артист театру та кіно».

–          Пригадуєте випадки, коли ваша діяльність щось змінювала у житті інших людей?

 Леся: Дуже голосно було б так говорити. Кожен сам творить свою долю. Але пригадую випадок в роботі зі студентами. Коли ми працювали над патріотичною прозою – учасники гуртка  задумалися над тим, що відбувається в країні і що твориться у них всередині. Їхня  позиція ніби посилилась. Я це зрозуміла, дивлячись в очі. Коли діти читали вірші – там був біль, сльози і гордість за свій народ.

Світлана: Моя діяльність точно змінювала моє життя. З кожною подією я формувала свій світогляд. На рахунок інших – нічого глобального не можу сказати. Були вдячні відгуки після вистав. Одна дівчинка навіть сказала, що ми стали прикладом для неї. Зараз вона є студенткою театрального.

–          Жалкуєте, що не продовжили театральну кар’єру?

 Леся: Я не ставлю хрест на театрі. Наразі  для мене це болюча тема. Точно знаю, що багато ще досягну на цій ниві. І зараз я говорю не про гроші, і не про визнання. Головне – донести до глядача істину.

Світлана: Я не жалкую, що не продовжила театральну кар’єру. Навпаки – зрозуміла, що істинний театр – у моїй душі. І для цього не обов’язково  виступати в костюмах на сцені. А театральну кар’єру продовжую у проекті «міні-театр Двоє», який зовсім скоро презентує нові ідеї. Радію, що з’явилась можливість почерпнути навики нової професії.

–          Хто для вас авторитет у журналістиці, у музиці, на сцені, в роботі?

 Леся: Почну з музики. Наразі надихаюся «Шевченкіаною» сестер Тельнюк. Надзвичайна робота! З акторів – це Одрі Хепберн. І ще велику роль зіграв наш студентський наставник В’ячеслав Хімяк. З журналістів можу виділити сучасницю – Катю Осадчу. Вважаю її розумною, проникливою і професійною. Загалом у мене немає конкретних людей,  яких би я наслідувала. Стараюся оточувати себе тими, у кого можу чогось навчитися. Наразі взірцем працездатності для мене є мій товариш український архітектор, який живе в Австрії та робить багато проектів по всьому світу – Ростислав Бортник.

Світлана: Взірцем для наслідування для мене є  поет Василь Симоненко, актриса, якою захоплююсь – Софі Лорен, подобаються роботи режисерів Кім Кідука, Еміра Кустуриці, люблю слухати класику. Особливо подобається твір «Пер Гюнт» Едварда Гріга, джаз,  українські виконавці.

–          За що вдячні Богові?

 Леся: Кожна людина має щось своє сокровенне і мені знайшлося за що дякувати. Те що хотіла б змінити – змінити неможливо.

Світлана: Вдячна Богові за те,  що живу, люблю, захоплююсь і відчуваю це від інших. Інколи хочеться виправити вчинки, через котрі розумію, що робила людям боляче.

 –          Що таке жінка, за вашим власним визначенням? Як нею бути у нашому суспільстві?

 Леся: Ми маємо право працювати, розвиватися, вдосконалюватися, створювати сім’ю, родити та виховувати дітей. Отже все в наших руках. Та найголовніше – завжди залишатися жіночною, привабливою, впевненою в собі. І пам’ятати, що сила жінки у її слабкості.

Світлана: Вважаю, що жінці у сучасному світі легко. Як казала світовий дизайнер Коко Шанель: «Якщо жінка до тридцяти років не стала красунею, вона дурна». У нашій красі наша мудрість і сила. Треба ними користуватися і не зволікати. Ми не вважаємо, що гарне личко є запорукою успіху. Але впевненість в собі і жіночий шарм – це вже крок до нього.

–          Від яких речей отримуєте найбільше задоволення?

 Світлана: Спілкування з цікавими людьми і заняття спортом.

–          Любите самотність?  Чи ви нерозлучні? Близнюкам невідомо, що таке – самотність?

 Світлана: Не любимо самотності, але довго бути разом – не можемо. У дитинстві, коли нас ненадовго розлучали, ми спілкувалися по телефону і плакали. А зараз – в кожної своє життя та інтереси. Не завжди встигаємо навіть поспілкуватися одна з одною про особисте. В першу чергу обговорюємо робочі моменти. І це  нормально.

–          Як гадаєте, що самотність дає людині?

 Світлана: Можливість зосередитися і розібратися  в собі.

–          Що вважаєте найбільшою своєю перемогою?

 Світлана: Найбільша наша перемога – це вступ на театральний факультет. А перемога загалом –  ті цілі, які ми ставимо перед собою. Щоб досягнути результату, доводиться перемагати самих себе. Для цього треба багато працювати.

–          Чи був у вас страх сцени, страх мікрофону і відеокамери?

 Світлана: Ще змалку не вистачало нам мікрофона, сцени, відеокамери і всіх проявів такого мистецтва. Як можна боятися того, чого ти дуже хочеш?

–          Про що мрієте?

 Світлана: Мрію про подорожі, вести авторські передачі, вдосконалити корпоративну діяльність, придбати машину та створити міцну сім’ю.

Леся: Підтримую Свєту. Теж хочу реалізуватися як журналіст, ведуча, теле-ведуча. Ще мрію про ролі у кіно і театрі. Хочу маленьку машинку. Та це все дрібниці. Головне – гармонія в серці.

–          Як публіка реагує на двох однакових ведучих?        

 Світлана: Думаємо, що людям цікаво.

–          Що читаєте зараз?

 Леся: Наразі читаю Д. Кіз «Квіти для Елджернона». Не дуже люблю таку літературу. От закінчу і візьмусь за Ельзу Тріолле.

Світлана: Читаю М.Ремарка і Оноре де Бальзака – надихаюсь  французькою романтикою.