Тернопіль-ідеальне місто для проживання, кажуть брати Капранови

Там, де зупиняється один, відразу його думку підхоплює інший. І якби це у них не виходило так природно й гармонійно, можна було б запідозрити їх у ретельно спланованій постановці. Але ні, мимоволі розумієш: перший – продовження другого. Або ж навпаки, другий – продовження першого? Вражає: удвох вони сприймаються як одне ціле, а коли поодинці, все одно відчуваєш присутність іншого. Як це їм вдається, розповів один із братів Капранових – Дмитро.

 

Одна біографія на двох

– Хто серед вас старший, а хто молодший?

– У нас вважається, що першим народився я, а мій брат Віталій з’явився на світ на 15 хвилин пізніше. Але це за умови, що нас не переплутали відразу після народження. Тому за сімейним міфом я старший, а Віталій – молодший. Це, звiсно, так, якщо Віталій дійсно Віталій, а я дійсно Дмитро, а не навпаки…

– У вашій біографії йдеться, наче про одну людину: родилися, вчилися, працювали, переїжджали і, навіть, одружилися в один і той же час. Важко віриться, що життя ніколи вас не розводило по різних стежках.

– Ми навмисно маємо одну біографію на двох, і навіть тоді, коли життя нас розводило, ми мінялися місцями для того, щоб отримати спільний досвід. Тобто, наприклад, Віталій працював тренером, а я вчився на водія. І ми мінялися: Віталій тиждень ходив в автошколу, а я замість нього проводив уроки в сільській школі. До речі, довгий час ніхто цього не помічав. Можливо, тому, що не знали взагалі про існування другого з нас.

– Розкажіть про якийсь кумедний випадок із свого життя?

– Якось я замість Віталія вперше їхав як вчитель у сільську школу. Він мені все детально описав: школа там-то, зустріне тебе такий-то чоловік – це директор, він обов’язково вийде привітатися, далі зорієнтуєшся. І ось я приходжу, ніхто нічого навіть не запідозрив, розпочинається урок, я віддаю команду дітям: “Шикуйсь, струнко!”.

Тут “вирулює” один маленький шкет і так підозріло: “Віталію Віталійовичу, а ви Віталій Віталійович чи ні?”. Тобто у них спрацювала якась інтуїція. Решта – ні дорослі, ні малі – нас не розрізняли.

– Невже жодного разу тривалий час не залишалися один без одного?

– Був такий період, коли ми не мали можливості бути разом. Це було пов’язано з переїздом в Україну. У Київ я приїхав швидше, щоб підготувати тут “плацдарм”, а Віталій залишився в Москві з двома родинами. Тим часом в Україні я купив будинок, перебудував його, знайшов роботу, після цього перетягнув наші сім’ї. Але Віталій переїхав тільки через півроку.

За весь час ми не втрачали зв’язку, щодня спілкувалися по телефону. Тоді це було дуже дорого, і рахунки за переговори приходили з тризначними сумами. Але ніщо не заважало нам щовечора з’єднуватися і звітувати один одному за день. Це була справжня параноя, повторення якої ми вже більше не допускали.

 

Хочемо втриматись

– Коли ви переїхали в Україну, почали займатися видавничою справою. За 13 років роботи у цій сфері ви, безумовно, пережили різне. Минулий рік, як відомо, видався досить важким. Чого очікуєте від 2011 року?

– Ще на початку цього року ми прогнозували поглиблення кризи у видавничій справі. І, на жаль, ми мали рацію, 2011 рік буде значно гіршим за попередні. Більшість маленьких видавництв, які видають максимум 1-2 книжки, закриються. Щодо себе, то ми поки не робили ставок ні на виживання, ні на смерть. Швидше за все, якщо виживемо, то ледь-ледь, і це буде дуже хороший варіант.

Справа в тому, що читацький попит у нас задовольняється російськими видавцями. Українська література існує для якогось вузького прошарку. Тому ми партизанимо, працюємо для “людей з особливими потребами”, тобто тих, у яких особлива потреба – читати саме українською. А коли криза, і в людей немає грошей, то перше від чого вони відмовляються – від надмірності, а надмірність – це українська книжка. Тобто ми зараз балансуємо на межі виживання, робимо усе, щоб втриматися, здаватися не збираємося, але там подивимося.

– Незабаром з’явиться ваш новий роман “Щоденник моєї секретарки”. Саме цим твором ви хочете познайомити два табори своєї аудиторії, яку ви ж самі ділите на шанувальників публіцистики і прихильників художньої літератури. За рахунок чого вони мають об’єднатися?

– Роман “Щоденник моєї секретарки” вийде у вересні, і не знаю, чи познайомляться вони між собою. Справа у тому, що публіцистика зачіпає ширші кола і за рахунок своєї гіперактуальності підіймає дуже багато людей, які не є читачами художки. Але наша майбутня художка – реалістична і актуальна, така собі особиста хроніка 2003-2004 рр. Це спроба глянути очима нормальної, чистої людини на життя українського вищого світу. Це хроніка життя нашого героя, а з ним і життя країни. Сподіваємося, що на межі публіцистичного інтересу літературу вдасться “впарити” шанувальникам публіцистики. Ну, а в читачах, які цінують нашу художню літературу, ми більше впевнені. Для них ми намагалися зберегти в “Щоденнику моєї секретарки” все те, що вони цінують. Не знаю, вдалося чи ні? Роман народився, але не виключено, що потерпить повне фіаско. Взагалі, коли виходить нова книжка, завжди страшно. Надіємося, що все буде гаразд.

 

Досліджують світ

– Ваша творчість є надзвичайно яскравою. Скажіть, звідки ви черпаєте натхнення для створення сюжетів?

– Для нас література – це не спосіб самовираження чи самореалізації, а спосіб дослідження світу. На нашу думку, письменник повинен досліджувати людей, характери, ситуації, той зріз часу, в якому він живе. Наша задача – фіксувати все навкруги, що ми, власне, й намагаємося робити.

От скажіть, який письменник зміг би вигадати, що колись президент відріже журналістові голову, а міністр внутрішніх справ застрелиться двома пострілами в скроню, і ми будемо свідками цього всього? Таке не придумає автор жодного найбільш ідіотського роману, але це було насправді. І в нашому житті щодня трапляються трагедії, драми, комедії, варті Мольєра чи Шекспіра. Тому ми не додаємо собі роботи вигадувати сюжети, бо вийде дурня. Ми беремо те, що є, і обробляємо: десь підпиляли, десь закруглили, щоб це стало літературою.

– Тема містики займає чільне місце у вашій творчості. Звідки такий поглиблений інтерес до українських відьом?

– Ми виросли в Очакові Миколаївської області. Наша мама родом з Одещини, батько з Миколаївщини, тобто ми – втілений Південь. Із дитинства ми звикли, що наш Очаків є найбільш містичним містом на землі.

У нас практично всі жінки займаються таким собі своєрідним видом спорту: роблять – відробляють, приворожують – відворожують. Яким же було наше здивування, коли ми приїхали до Львова, а там – така ж історія. Аналогічне відкриття нас чекало й на Буковині. Насправді містична традиція існує всюди. І наше завдання як художників, зберегти портрет України такої, як ми її знаємо.

– Читачам цікава тема містики, відьомства…

– Ми вирішили зробити своєрідний містичний зріз, тобто проаналізувати, як почуває себе містика не в казках, не в “Лісовій пісні”, не в Гоголя, а в реальному житті. Як наслідок, у 2001 році вийшла книга “Кобзар 2000”, де ми не використали жодної вигаданої історії. У вересні минулого року книга, доповнена новими розповідями про чаклунські перипетії, пережила сьоме видання, і це ще не фініш. Тому що тема містики, яку ми зачепили, тема жінки – настільки бездонна, що чим глибше пірнаєш у неї, тим більше перед тобою відкривається.

У сучасних українських відьом є велика проблема – вони втратили “шкуру”. Українські відьми завжди були спадково вченими, вони знали, як стримувати себе і не робити того, чого не варто. Сьогодні українські жінки, маючи магічний потенціал, лихі на язик, випадково зурочують, вони не вміють себе контролювати. Жити поряд з відьмою – це жити на вулкані: вона і собі зробить, і тобі, і потім не відмолиш. Тому потрібно відродити нормальні школи з приборкання чаклунського дару і повернути все в цивілізоване річище, бо буде біда. Це гірше ніж Хіросіма.

 

Тернопіль – місто для життя

– Ви вперше в Тернополі?

– У Тернополі були півтора рази (сміється – прим. ред.). Я так кажу, бо вперше я приїжджав сюди сам, Віталія не було.

– Якщо б комусь рекомендували поїхати в Тернопіль, які б аргументи на користь нашого міста навели?

– Тернопіль – це місто для життя. Знаєте, як картопля буває для пюре і для печені, так і міста є для життя, як Тернопіль, і для кар’єри, як Київ. Це столичне місто, де купа д’Артаньянів з Донецька, Харкова, Криму. І ми такі самі були… Всі ці д’Артаньяни задають агресивний, швидкий темп життя, певну ненаситність.

Тернопіль – це місто, де перехожі дивляться в очі один одному. У Києві це теж присутнє, але рідко трапляється. А в Тернополі це все є і дай, Боже, його зберегти. Одним словом, брати Гадюкіни були праві: “Файне місто Тернопіль”.

– Думок про переїзд у наше місто не виникло?

– Для людей, які цінують себе, які хочуть мати час на власне життя, а не на звершення, кар’єру чи на виживання, Тернопіль – ідеальне місце для проживання. Тому що в цьому колоритному і самобутньому місті жити можна, причому пристойно. Я думаю, ми змогли би жити в Тернополі.

– Як ви проводите свій вільний час?

– Здебільшого в поїздках.

Довідка

Віталій та Дмитро Капранови народилися 24 липня 1967 р. в м. Дубоссари, нині Молдова. Вищу освіту отримували в Уральському Політехнічному інституті та Московському енергетичному інституті за фахом “Технічна кібернетика”. У різні часи мали такі професії: тренер з класичної боротьби, прибиральник, інженер, програміст, менеджер фармацевтичної компанії, фінансовий директор. Зараз вони – письменники, публіцисти, засновники видавництва “Зелений пес”, каталогу “Книгоноша” (книжки поштою), газети “Друг читача”, громадські діячі

1998 року Капранови переїхали з Москви до Києва. У 2000 р. запустили видавництво “Зелений пес”. У 2001 р. – перша книга “Кобзар 2000”, 2004 р. – роман “Приворотне зілля”, 2006 р. – роман “Розмір має значення”, у 2007 р. видали книгу статей “Закон Братів Капранових”.

Захоплення: творчість, класична боротьба, гітара, фортепіано.

Одружені, мають синів і дочок. У Дмитра й Світлани – сини Сергій і Дмитро, а у Віталія з Інною – дочка Оксана й син Андрій.

“20 хвилин”