Преподобний Амфілохій Почаївський. Допомагав воякам УПА та молився за вільну Україну

Через заздрощі йому не давала спокою тодішня братія Почаївської Лаври, виганяючи мешкати то в каплиці на монастирському цвинтарі, то на скиту. Переслідувала радянська влада, намагаючись кинути за грати.

Одного разу за завданням “органів” його намагався вбити навіть рідний племінник, кинувши взимку напризволяще в лісі. Святого врятувала своїм диханням собака.

Утім, до Йосипа – так звали старця перед постригом у схиму – цілою вервечкою тягнулися прості миряни: за порадами та зціленням. На Волині й досі чимало старих людей пам’ятають, як їх особисто лікував Амфілохій.

Марія Григорівна Антонюк була повстанською розвідницею та секретаркою легендарного командира Енея, командувача військової округи «Богун» (УПА-“Північ”), потім пройшла енкаведистські тортури та воркутинські табори.

– Це тепер вони в лаврі роблять з Амфілохія “руського”, а раніше його звідти заледве не витурили. Йому довелося жити отут, у каплиці на цвинтарі, де й лікував людей, – розповідає пані Марія.

– Я знала святого ще з дитинства. А в той скрутний час – я його називаю героїчний час – отець Йосип, як тоді його звали, нам неабияк допоміг. Якби Йосип жив у самій лаврі, то, може, повстанці й не мали б до нього такого доступу. Ви навіть не уявляєте, яка це була конспірація.

Власне, однієї березневої ночі 1945-го “друкарці” Енея в отаких конспіративних умовах довелося привести старця Йосипа на допомогу пораненим бандерівцям.

Бій проти енкаведистів відбувся між сусідніми з Почаєвом селами. Тринадцятеро бойовиків загинуло, троє поранених залишилися лежати в лісі.

– Я, саме йдучи в розвідку зі зв’язковою, дісталася до сусіднього хутора, – розповідає далі пані Марія

Добре знаючи старця Йосипа, я відповіла, що допомогти може тільки він. Відтак одразу попрямувала назад у Почаїв.

Старець миттю відгукнувся на її прохання. Єдине, що запитав: “Де хлопці, куди йти?”.

Розвідниця побігла наперед. Жінки ще не встигли перетягти поранених у найближчу криївку, як Амфілохій прибув на поміч.

Помолившись, він звернувся до секретарки Енея:

– Зараз я відвернуся та дещо зроблю, але запам’ятайте: про це ніхто не повинен знати.

– Отче Йосипе, то є конспірація, – відповіла дівчина, відступивши крок назад. – Про те, що ви тут були, не дізнаються навіть наші бойовики.

З того дня монах лікував бандерівців. Підпільниці перенесли хлопців у хату на краю лісу, де відбувся бій. Аби довколишні мешканці нічого не запідозрили, Амфілохій ходив до поранених у мирському одязі та без довгого волосся, приховуючи, що він монах.

Преподобний Амфілохій Почаївський. Образ із офіційного сайту УПЦ
Коли ж 1971-го року старець помер, багатотисячне юрмисько зібралося на його похорон, усупереч усім заздрісникам з монастирської братії.

Сам Йосип ще за життя заповідав: “Як я помру, приходьте до мене на могилку, я почую ваші молитви. Беріть з могили пісок – він буде цілющим”.

З описів випливає, що так і сталося. Тіло дістали нетлінним, а на могилі зцілюються так само, як і за його життя – в радянські часи до Йосипа їхали люди з усього СРСР, навіть донька Сталіна Свєтлана Аллілуєва.

Його біографія є ще драматичнішою, ніж біографія старця у фільмі “Острів”.

Він виганяв радянських міліціонерів із Троїцької церкви Лаври (не давши перетворити її на склад), воскресав мертвих, втрпаляв у псхилікарню і неушкоджений виходив з неї… Його розстрілювали, хотіли скинути з монастирського парапету, не пускали в його село автобуси (щоб припинилися прощі)…

Але люди все одно ходили до старця, і серед цих людей були й чільні діячі КПРС – бо Йосип-Амфілохій був справжнім “експертом” того часу з вигнання бісів і зцілення хвороб.

Пані Марія навіть пригадує, як лаврські ченці робили йому зауваження, допитуючись, де його коси. Тільки через рік вона здогадається, що отець Йосип тоді не обрізав, а – “замаскував” своє довге волосся, обов’язкове для чернецтва як символ зовнішності Христа.

Підпільниця ще раз зустрінеться зі святим 1946 року – якраз напередодні свого арешту – на його рясу спадатимуть ті ж самі сиві коси. Тим часом зцілені повстанці братимуть участь у нових боях.

– Що робив преподобний, як саме їх лікував, які приносив трави, цього я вже не знаю, – завершує свою розповідь про весну 1945-го секретарка Енея. – Але він їх урятував. Отака була поміч Амфілохія УПА. Згодом через наш зв’язок я довідалася, що хлопці піднялися на ноги та знову пішли воювати.

Пані Марія розповідає, як преподобний Амфілохій згодом передавав ліки й для іншого повстанця, що захворів на запалення легень. Тоді вона виходила на нього через свою старшу подругу “тьотю” Зіну.

Після ув’язнення Марія, як і перед ним знову зустрілася зі старцем.

Потрапивши в автомобільну аварію, жінка прийшла до нього за зціленням – виснажував головний біль. Побачивши “добру знайому”, Амфілохій спершу довго дивився на неї, а потім радісно всміхнувся та привітав:

– Дитино! Ти є?! Є!

Йому на очах забриніли сльози. Наступного дня “тьотя” Зіна передала пані Марії враження старця від їхньої зустрічі.

Амфілохій плакав, постійно повторюючи: “Ще наш цвіт є. Я думав, що його вже немає…Вони повернулися, вертаються з каторги”.

– Щодо політичних поглядів святого, то можу сказати одне: те, що винесла з розмов із ним. Він глибоко не вникав у ці питання, проте стверджував так: „Є нація українська, і повинна бути держава українська. Але ми безсилі, ми не маємо зброї”.

Звісно, про такі речі він міг говорити не зі всіма, єдино з тими людьми з підпілля, які були з ним зв’язані та яким найдужче довіряв. Отець завжди молився за всіх нас та повторював:

“Я весь час молюся. І моя молитва сильна. Скільки я буду жити, стільки буду молитися за тих наших дітей, що полягли, і котрі вціліли, і за тих, які страждають на засланні. Я за всіх них молюся”.

Преподобний отче Амфілохіє моли Бога за нас!