«Допомога — це людяність»: історія волонтерства Раїси Коляди

Раїса Коляда багато років допомагає військовим. Її волонтерство почалося з допомоги братові, який із 2021 року служить у війську, а згодом переросло у системну підтримку поранених захисників, їхніх родин та тих, хто повертається з полону.

Разом із «Лікарняною бандою» Раїса допомагає військовим у лікарнях — привозить необхідне, допомагає з документами, транспортом, речами, шукає фахівців та намагається бути поруч у найскладніші моменти. Каже, що допомога — це не лише гроші. Іноді значно більше означає час, увага, інформаційна чи психологічна підтримка, допомога з конкретною проблемою.

За роки повномасштабної війни змінилося і саме волонтерство. Люди виснажуються, ресурси стають обмеженішими, а рівень довіри до благодійних зборів є одним із ключових чинників, який визначає готовність донатити. Раїса продовжує проводити благодійні лотереї та долучатися до тих ініціатив, які їй під силу.

У розмові з «Поглядом» волонтерка розповіла, чому сьогодні допомагає передусім тим, хто поруч із нею, як змінилася культура донатів, чому підтримка не закінчується фінансовим переказом та як навчання кризовій психології допомогло їй не вигоріти, працюючи з болем військових і їхніх родин.

«Більше пішов спектр у бік того, до чого я можу долучатися»

• Як переформатувалося ваше волонтерство останнім часом?

Виходжу з тих можливостей, які дозволяє, зокрема, мій фізичний стан. Якщо раніше я старалася не відмовляти майже нікому і братися за різні запити, то зараз, у зв’язку з фізичним станом, змушена трохи переглянути цей підхід.

У мене захворювання, яке потребує дуже багато догляду за собою і своїм тілом. Тому на даний момент у мене в пріоритеті допомога чоловікові, який поранений, і допомога брату, який воює. Тобто більше пішов спектр у бік того, до чого я можу долучатися.  

Зараз я дистанційно проводжу благодійні лотереї. Якщо щось потрібно зробити і це в моїх силах — я це роблю.

Також разом із «Лікарняною бандою»  допомогаємо пораненим захисникам та їх сімʼям. 

Вони потребують підтримки, допомоги — з речами, одягом, інформацією, моральної, фізичної підтримки.

Брат, з якого почалося волонтерство

• Де зараз ваш брат?

Брат ще у 2021 році підписав контракт із 79-ю Миколаївською бригадою. Він артилерист. 

Зараз він на Донецькому напрямку. 

 

«Найважче бути громадською активісткою»

• Ви волонтерка, дружина військового, сестра військового, громадська активістка. Яка з цих ролей сьогодні для вас найважча?

Мабуть, найважче бути громадською активісткою.

Тому що на фоні всіх подій, які відбуваються в нашій країні, не завжди можливо швидко і вчасно відреагувати. А коли від тебе терміново чекають рішення, думки, ти не завжди знаєш, як правильно донести свою позицію, як її відстояти. І ти боїшся бути неправильно зрозумілою.

Відстоювати свою позицію в цій хвилі інформації, яку ти щодня отримуєш, — це складно.

Якщо як дружини в мене є чітка позиція, як сестри брата — теж чітка, як волонтерки — також: ти допомагаєш людям, які потребують допомоги. А от саме громадська позиція — тут, я не знаю.

От це для мене найважче.

«Потрібно зачепити людей якоюсь емоцією»

• Ви організовували десятки благодійних розіграшів, аукціонів і ярмарків. У чому секрет успішного збору коштів сьогодні, коли донатити стало значно складніше?

Як і тоді, так і зараз, я вважаю, що все це — певний маркетинг на певний момент. Потрібно зачепити людей, зачепити їх якоюсь емоцією. Тоді найшвидше відбувається збір.

Якщо в мене йдуть збори для брата, то багато хто знає особисто його чи мене. І ці збори найкраще закриваються, бо вони йдуть на довірі. Можна все відслідкувати, можна побачити, на що пішли кошти.

• Ви  зараз проводите в основному аукціони та лотереї в соціальних мережах. Звідки берете всі лоти?

Дуже багато людей долучаються — майстри, друзі, знайомі щось передають.

«Люди стали більше орієнтуватися на довіру»

• За роки волонтерства чи змінилася культура благодійності в Україні? Чи стали люди більш свідомими щодо потреби допомагати?

Я б говорила зараз навіть не про свідомість, а про рівень довіри.

Рівень довіри критично впав на фоні токсичних скандалів, які постійно відбуваються. Я ще з першого дня волонтерства, з 2022 року, говорила про те, що і в житті, і в побуті, і не тільки у волонтерстві є різні люди. Є хороші люди, є погані, є і волонтери різні — і це завжди було, і завжди буде.

Але люди стали більше орієнтуватися на довіру, на перевірені збори. Водночас вони виснажуються, виснажуються і ресурси.

«Допомога — це людяність»

• Ви часто повторюєте, що допомога — це не лише гроші. Які прояви людської підтримки вам запам’яталися найбільше?

Допомога — це людяність. Це вияв турботи, який не завжди полягає тільки у фінансах.

Це може бути інформаційна підтримка, юридична, стоматологічна, допомога з транспортуванням. Тобто не просто задонатити гроші.

Задонатити гроші — це один із найпростіших шляхів. А от коли ти береш людину під свою опіку, коли ти закриваєш окремі її питання, допомагаєш з оформленням документів, ведеш її юридичний чи психологічний супровід, підтримуєш, поки людина не стане на ноги, — це вже зовсім інша залученість.

І це вимагає набагато більше твоїх емоційних і психологічних ресурсів, твого часу.

Час — це також ресурс. Я не можу сказати, що щось більше переважає , а щось менше, але емоційно затратна допомога — це більша допомога, ніж фінансова.

«Не перетворити допомогу на жалість»

• Волонтерство — це щоденний контакт із болем. Як ви бережете себе від емоційного вигорання?

Перше правило допомоги — це не нашкодити собі і тому, кому ти допомагаєш.

Коли я на початку 2022 року зіткнулася з цим болем, він почав мене руйнувати зсередини. І я зрозуміла — ти можеш щось дати тільки тоді, коли сам щось маєш, чим можеш поділитися, коли ти наповнений.

Коли ти починаєш давати і в тебе вже нічого немає, ти себе ламаєш, нищиш, руйнуєш.

Коли я це зрозуміла, почала шукати психологічну допомогу — як тренажер для себе, щоб тренувати свою психіку, правильно сприймати ситуації, вчитися реагувати на певні обставини.

І я пішла вчитися на кризового психолога. 

Це як швидка допомога, яка приїхала на місце.

Вона не робить операції, не супроводжує людину так, як психолог чи психотерапевт. Але для мене вона була потрібна для того, щоб не зламатися, не вигоріти, не захлинутися у цих втратах і болю.

Коли ти приходиш у лікарню, ти безпосередньо контактуєш із військовими, з різними видами поранень і травм, із родинами, дружинами, батьками, мамами, сестрами.

І на фоні всіх цих подій ти можеш сам себе травмувати.

Що важливе в допомозі? Не перетворити допомогу на жалість.

Дуже часто, коли люди хочуть допомогти, вони жаліють. А жалість не приводить ні до чого хорошого. Вона, навпаки, може інвалідизувати людину.

Допомога саме полягає в тому, щоб знайти людині ресурс, щоб вона могла сама собі надалі давати раду і стабілізуватися.

Коли ми приходимо в лікарні, наше завдання — стабілізувати людину. Якщо зараз її забезпечити найнеобхіднішим — телефоном, трусами, шкарпетками, памперсами, медикаментами, — це вже допомога.

Але важливо й стабілізувати її психологічно, показати, що вона не сама, показати механізми, які працюють у державі.

«Щоб рятувати когось, треба спочатку навчитися плавати самому»

• Ви пішли вчитися на кризового психолога, щоб краще допомагати іншим. А як це навчання допомогло вам самій?

 Я побачила, що мої емоції впливають на мене, вони мене і мою сім’ю руйнують, тому що зазвичай ти несеш усе це додому.

Щоб стабілізувати себе, щоб допомагати іншим, треба навчитися. Щоб рятувати когось, треба спочатку навчитися плавати самому.

І емоційне вигорання легше долати, коли ти бачиш результат своєї допомоги. Коли бачиш, що вдалося оформити групу, вдалося знайти відповідь на запит, закрити якусь потребу. Коли бачиш результат своєї роботи, коли людина, якій ти допомагав, не опускається, а піднімається, — це дуже підтримує.

Спілкувалася Надія Греса