Воїни, які вистояли: медики відомчої лікарні Тернополя лікують не лише тіло захисників, але й душу
Щоб витягнути хлопців з полону спогадів про фронт, працівники відомчого медзакладу спільно з волонтерами організовують екскурсії, майстер-класи, творчі вечори, риболовлю та поїздки історичними місцями Тернопілля. Нещодавно хлопці відвідали музей Володислава Федоровича, що в селі Вікно Чортківського району. І це, кажуть організатори поїздки, спосіб нагадати хлопцям, за що вони боролися і дати змогу знову відчути себе частиною мирного життя.
Серед таких воїнів — Іван Паріжняк, який на війну пішов добровольцем ще 27 лютого 2022-го. Після восьмимісячної підготовки вирушив на фронт у складі штурмової бригади ЗСУ. Згодом — служба в Нацгвардії, бої за Харків, відпустка, під час якої він встиг одружитися, а потім знову в бій.
30 березня 2025 року на Покровському напрямку Іван отримав важке поранення. Підвал, в якому він із побратимами ховався від обстрілів, став мішенню для російських FPV-дронів. Один з них влучив у коліно Івана.
“Дрон залетів у підвал і потрапив мені в коліно. Я одразу не зрозумів, що сталося, думав – легке поранення. Хлопці дали турнікет і по рації передали, що в них тяжкий 300-й. Потім дрони почали до нас залітати один за одним і так 6 штук. Добре, що була лисяча нора і я з друзями туди заліз. Ми вижили”.
До медиків Іван з побратимами дістався лише через 13 годин. Ногу врятувати не вдалося, але Іван не впав духом — за два з половиною тижні після ампутації він вже сів за кермо мотоцикла. Каже, що жити на повну — це його принцип.
Полон, фронт, служба бойовим медиком і важке поранення – усе це у свої 22 встиг пережити Андрій Базюра. У лютому 2022-го, коли хлопцеві було лише 18, він проходив строкову службу в Гостомелі. У перший день повномасштабного вторгнення опинився під вибухами та авіаударами, стримуючи разом з друзями атаку на аеропорт «Антонова».
24 лютого о 4.20 я був на чергуванні та почув, що літак летить. За секунду спалах. Прилетіло о 7 ранку в плац, де розташовувалася моя частина. О 12 годині росіяни залетіли на гвинтокрилах. Їх було штук 40 і 6 з них ми збили зі строковиками”.
Саме 24 лютого Андрій потрапив у полон. Спочатку провів тиждень у підвалах Гостомеля, потім юнака з друзями-нацгвардійцями перевезли в Білорусь, а далі – Курськ, СІЗО. 2 квітня 2022 року Андрія обміняли й він повернувся не додому, а знову в армію. Хлопець стверджує, що більше не бачив себе в мирному житті. Він вивчився на бойового медика, отримав звання та поїхав на Донбас.
Поранення отримав в селі Неліпівка Донецької області — FPV-дрон уразив праву руку. Вижив дивом. За плечима 12 операцій. Андрій пригадує, що лікарі в Дніпрі хотіли ампутувати кінцівку, але він не дозволи.
“Дуже хочу подякувати Василю Петровичу Маховському. Це лікар-ортопед з Тернопільської обласної лікарні, який провів мені 12 операцій. Я не вірив, що врятують руку. Навіть лікарі сказали, що це боже чудо, що рука функціонує. Вона укорочена, але вона моя”.
Андрій переконаний, що при пораненні та при проходженні реабілітацій головне – не падати духом. Обидва хлопці зізнаються: подорожі, екскурсії, творчі активності, які організовують медики та волонтери, справді лікують.
“Дуже вдячний, що є працівники, які нас возять, помагають нам відволікатися від поганих думок. Це добре. Кликали мозаїку робити – я не хотів, бо мені це не цікаво, а от у Вишнівецький замок – я за, бо цікавлюся історією. Це дуже приємно, що нас возять. Це допомагає забутися і відчути, що життя триває”, — усміхається Андрій.
Працівники відомчого медзакладу співпрацюють з волонтерами та благодійниками. Серед них – представники ПП “Вікнини”. Це люди, які з перших днів війни допомагають армії та захисникам.
“Помагали не лише продуктами. На початку війни передавали нашим захисникам техніку, закуповували дрони, екофло, реби. Робили все, що було необхідне, бо то війна і вона продовжується, а ми не зупиняємося помагати”, – каже представниця підприємства Наталія Ванярха.
Кожна така зустріч, кожна поїздка чи творча подія — це не просто реабілітація. Це доказ того, що українські захисники — незламні. Вони вміють боротися, виживати та перемагати. А ми, в тилу, маємо робити все, аби допомогти їм відчувати себе не пацієнтами лікарні, а героями, якими вони є насправді.
