Тернопільський академік Петро Фомін: «До пацієнта завжди ставлюся, як до свого близького родича»

10 вересня видатний український хірург, академік Національної академії наук України та Національної академії медичних наук України, доктор медичних наук, професор Національного медичного університету ім. О. Богомольця, почесний професор Тернопільського національного медуніверситету ім. Івана Горбачевського, заслужений діяч науки та техніки України, двічі лауреат Державної премії України в галузі науки та техніки, кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V, IV, III ступенів Петро ФОМІН зустріне своє 80-ліття.

Петро Дмитрович – автор 750 наукових праць, опублікованих в українських і зарубіжних виданнях, 68 авторських свідоцтв і патентів України на винахід, 15 раціоналізаторських пропозицій.

На його рахунку десятки тисяч урятованих життів. До пацієнта завжди ставиться, як до свого близького родича. І дотепер академік оперує, консультує. Сьогодні – він гість нашої «Вітальні».

«Я знав смак бурди з лободою, глухою кропивою»

– Петре Дмитровичу, де народилися, звідки витоки Вашого роду?

– Народився я в Мордовії в селі Бабєєво Темниківського району. Це той регіон, де був гулагівський Мордлаг, де українських політв’язнів мордували. Глибинка. До найближчої залізничної станції від мого села треба було здолати 90 кілометрів.

– Що з дитинства досі пригадуєте?

– У дитинстві я знав смак бурди з лободою, глухою кропивою. У школі вчився добре. Згадую один епізод. Після закінчення сьомого класу в районному будинку культури скликали зліт. До школи я ходив у залатаних штанях, сорочці, мама все шила одного розміру й на мене, й на батька. Підходить до мене піонервожата та каже, що на цьому зльоті мені вручатимуть похвальний лист, тож я повинен сказати слово та обов’язково подякувати Сталіну за щасливе дитинство. Нагадала ще, аби обов’язково переодягнувся, а то весь у латках. Прибіг до мами, поділився новиною. На очах у матері побачив сльози. Вона зронила: «Те, що ти надягнув, це і є найкраще, іншого в нас немає». В такому одязі я й виступив зі сцени та, певна річ, подякував вождю за щасливе дитинство.

– Після закінчення школи, хто нарадив обрати медичний інститут?

– Школу закінчив із срібною медаллю. На родинній раді стали вирішувати, куди ж мені йти вчитися. Моя сім’я жила бідно, тож хотілося вступити до вишу, де давали безкоштовно форму. Варіанти були: гірничий чи залізничного транспорту інститути. Я мав зріст 1 метр 48 сантиметрів і вважав, що не пройду за фізичними даними. Всі родичі по материній лінії жили в Кузбасі, були шахтарями й мовили, що можуть мені допомогти. Дідусь навів мене на думку, що краще спеціальності лікаря не знайти. Послухався й зібрався вступати до Томського медінституту.

Приїхав з батьком на залізничну станцію, придбав квиток у загальний вагон. Тоді тато зайшов у буфет, налив склянку горілки, випив, посадив мене у вагон. Сам став біля частоколу, я ж у віконце глянув і побачив, що він плаче. І не дивно: бо ж кого відправляє в далеку подорож?! Мені ще не було сімнадцяти років, зростом малий.

Мене зарахували до медінституту, але ректор сказав, що стипендію дасть, а гуртожитку не виділить. Тож якесь місце для проживання знайшов у бараку, в якому й засланці перебували, але на цілий серпень поїхав у Кузбас до рідні, там мені купили халати й усе інше для навчання. Наприкінці серпня приїхав до Томська, щоб підготуватися до занять, приходжу туди, де домовився про винаймання житла, але мені відмовили. Мряка, мокротеча, дощі у цей час вже почалися. Шукаю житло, ночую на вокзалі. На одному з вокзальних стендів прочитав оголошення про набір робітників, гадаю, все кину й піду заробляти. Тут підходить якась жінка, розпитала, чому такий сумний. Розповів їй про свої клопоти. Вона привела мене додому, затопила пічку-галанку, вгостила чаєм, а сама побігла домовлятися мені про житло. І привела мене в приватний будинок, де було 12 осіб, але кімнатку все-таки винайняв.

Навчався на «відмінно»

– До навчання взялися заповзятливо?

– 1 вересня студентів відправили в колгосп на осінні сільськогосподарські роботи. Хто не поїхав, радили зайти в комітет комсомолу, аби отримати роботу. Мене скерували прокладати теплотрасу. Там зустрів студента п’ятого курсу, який був сином професора. Каже, вже за результатами першої сесії медалістів чи не половину відсівають за нескладання екзаменів. Стало боязко.

Телефонував мамі, що нудьгую. Батько був переконаний, що за місяць-другий повернуся додому. Мати потішила, що на картах ворожила й у мене буде все гаразд, треба лише потерпіти. Повернулися студенти з колгоспних полів, почалися заняття. На першому семінарському викладач розкинув кістки на стіл. Як зараз пригадую, питання до мене стосувалося ребра. Отримав двійку. На наступне заняття не пішов. Вийшов з інституту й вирішив … утопитися. Береги річки Том у Томську перерізали великі обриви. Йти до неї було з кілометра півтора. Доки йшов, розрадив сам себе. Тож підійшов до річки й показав їй дулю. Відтоді серйозно взявся до навчання. Заліки почав складати «автоматом», з’явилися друзі. На початкових курсах захопився спортом. На третьому курсі став кандидатом у майстри спорту з п’яти видів – спортивна гімнастика, плавання, акробатика, лижі та стрільба з пістолета. А ще приділив велику увагу вивченню англійської мови. На п’ятому курсі взялися формувати групи з поглибленого вивчення іноземної мови, аби після закінчення вишу можна було піти в клінічну ординатуру з подальшою працею за кордоном. Був відмінником, навіть Ленінським стипендіатом.

– І який розділ медицини найбільше захоплював?

– Якось на другому курсі завідувач кафедри фізіології на лекції продемонстрував гіпноз. Мене це дуже зацікавило. Через кілька місяців виступав психотерапевт Вольф Мессінг, мене його справа захопила. Я почав читати багато відповідної літератури, тренуватися, займатися гіпнозом. Скажімо, дівчат змушував забути на кілька днів своє ім’я, але щоб пам’ятали власне прізвище, адже на заняттях можуть викликати відповідати. Цибулину могли їсти замість яблука. Гіпнабельність була в однієї дівчини, коли я сидів в аудиторії в одинадцятому ряду, а вона – в другому, я об заклад побився з хлопцями, що вона після таких-то слів лектора, напише «Петре, я тебе кохаю». Так і сталося. Я навіть узявся відвідувати гурток з психіатрії, мені доручили студентську наукову роботу, адже тоді лише стали впроваджувати препарат антабус для лікування хронічного алкоголю. Треба було вивчати електрокардіограму алкоголіків. Психіатрична лікарня була дуже велика, кілька тисяч пацієнтів. Походив з місяців зо три, зауважив, що психічні хворі незначно відрізняються від працівників цієї лікарні. Тож моє захоплення психіатрією враз закінчилося.

«Я працював з унікальними хірургами»

– Аж тоді Вас покликала до себе хірургія?

– Так. Це був початок п’ятого курсу, коли пішов у гурток з кардіохірургії. Ми перев’язували судини серця, вивчали відтак особливості морфологічних змін і тому подібне. Почав чергування й на станції швидкої допомоги. До шостого курсу я мав у своєму арсеналі майже 20 операцій з приводу апендициту, з допомогою, звісно, асистентів, вони допомагали мені, я вже не мовлю про такі дрібні операції, як видалення врослого нігтя чи якоїсь ліпоми.

Після закінчення інституту мене залишили в клінічній ординатурі, вибрав хірургію. Потрапив у клініку до відомого тоді хірурга, академіка Андрія Савіних. Він уперше у світі зробив певні унікальні операції на стравоході. Для своєї методики Андрій Григорович створив відповідний інструментарій.

Тоді надійшло повідомлення, що готують групу для поїздки до Алжиру. Тож треба вивчати французьку мову. Півроку, щодня заняття були. Вивчив. Коли ж закінчував клінічну ординатуру, мені запропонували оформляти документи для поїздки до цієї африканської країни. Але я увесь час винаймав помешкання, дружина вже була при надії. Я поставив умову, що поїду до Алжиру, якщо отримаю квартиру в Томську. Звісно, помешкання ніхто мені не дав, я й не поїхав до Африки.

– Але, знаю, Вам випало асистувати на операціях ще одному з тодішніх корифеїв хірургії – Євгенові Мєшалкіну?

– У клініці Савіних мене залишили клінічним ординатором, а потім перевели в асистенти. В Томську не розвивали кардіохірургію. Тож мене відрядили до Новосибірська, де створили науково-дослідний інститут патології кровообігу під керівництвом знаного кардіохірурга Євгена Мєшалкіна. Він розгорнув бурхливу діяльність. Зі свого штату скеровував двох-трьох фахівців у великі міста, щоб кардіологи підготовлювали хворих для медогляду та до операцій. Коли була певна кількість недужих, Є. Мєшалкін тоді виїжджав з групою хірургів та організовував так звані декадники, під час яких проводив оперативні втручання. Мене це дуже зацікавило. В Томську він теж провів такий декадник, а опісля постало питання, що треба тут створювати кардіохірургічне відділення. Мене відрядили на півроку до Євгена Мєшалкіна. Я днями й ночами пропадав в експериментальному відділі, асистував йому кілька разів, до того ж при чотирьох видах операцій, які вперше виконали у світі в умовах нормотермії. І ми в експерименті відпрацьовували автотрансплантацію легень. Що це таке? У людини, яка страждає від бронхіальної астми, виникають напади. Проводили бронхоскопію й через стінку трахеї робили анестезію паратрахіального дерева. Якщо після цього в недужого частота нападів зменшувалася, то це було показом для виконання автотрансплантації – відсікали легеню й пришивали знову. Також в експерименті проводили операції пересадки органокомплексу – легені-серце. Адже Мєшалкін готувався як до пересадки серця, так і до можливої трансплантації органокомплексу. Мене залишали в Новосибірську в аспірантурі. Але в мене була маленька дитина, я не погодився. Коли повернувся знову до Томська, взявся за оперативні втручання. Мав десь до 60 операцій з приводу мітрального стенозу й майже сорок – щодо артеріальної протоки. Тоді мені запропонували наукову тему, яка стосувалася хірургії стравоходу. Адже академік Савіних був унікальним фахівцем у проведенні операцій на цьому органі.

«В умовах Києва довелося чимало пережити і суто життєвого, і професійного»

– Як сталося, що раптом залишаєте Сибір і відкриваєте для себе Київ?

– Савіних зі своєю бригадою робив показові операції і у Великобританії, Швеції, Норвегії. Хірург Гнат Матяшин з Донецька теж вирішив зайнятися хірургією стравоходу. Він приїхав до клініки Савіних та освоював його методику. Після повернення до Донецька захистив дисертацію й вирішив організувати всесоюзну конференцію з відновлювальної хірургії травного тракту. Запросив з Томська Валентину Рогачову та бригаду хірургів, які б провели показові операції на стравоході. 1965 року ми приїхали на цю конференцію й два дні оперували. Там уперше позна-йомилися з Олександром Шалімовим. Він запросив поїхати з ним до Харкова, де тоді працював. Ми й там кілька діб проводили показові операції. Олександр Олексійович опісля сказав Рогачовій: «Ви не оперуєте, а вишиваєте». Так зав’язалася наша дружба. Шалімов і Матяшин, який згодом став головним хірургом, поїхали до Києва. Міністерство охорони здоров’я України в цей час очолював Василь Братусь. Він був ініціатором усього нового. Матяшин запропонував міністрові покликати Рогачову з Томська. У липні 1970 року вона приїхала «у розвідку» й поставила умову: погодиться на переїзд до української столиці, якщо їй одразу дадуть ключі від помешкання та вона матиме можливість забрати із собою двох помічників.

З Томська мене не відпускали, поїхав до Києва лише із санкції прокурора області. Мене ж там обрали асистентом за конкурсом, коли ж прийшов до ректора медінституту із заявою звільнити за власним бажанням, то він вийняв якийсь папір і сказав, що не може це зробити. Я попросив показати цей документ, натомість почув: «Ви не вірите ректорові, академіку? В мене тоді немає до вас питань. Ви – вільні». Я тоді пішов у різні інстанції й звільнення домігся.

Валентина Рогачова – учениця номер один академіка Савіних. Вона керувала кафедрою, в штаті якої був і я. Їй квартиру в Києві одразу ж дали, я ж проживав у гуртожитку. Почалися митарства: щоб отримати помешкання, потрібно було стати на квартирний облік і мати столичну прописку. П’ять разів я збирався залишити Київ назавжди. За студентським квитком кілька разів літав до Томська з України, адже там залишилася дружина з дитиною. Я молодо виглядав, тож проходив за студента. МОЗ мав відомчі будинки й Василь Братусь виділив мені одну кімнату в трикімнатній квартирі. В умовах Києва довелося чимало пережити і суто життєвого, і професійного.

До Києва вслід за Рогачовою потягнулися хворі із Сибіру, Далекого Сходу. Коли оперували їх, то проводили, звісно ж, відповідні призначення лікування. Якось прийшов після операції до недужого та запитав, скільки йому зробили ін’єкцій. За моїм приписом треба було п’ять, та з’ясувалося, що хворий жодного уколу не отримав. Став ходити до цих хворих і у вихідні. І тут з’являється перша анонімка, що я, мовляв, таку проявляю турботу за гроші. Насправді ж я цим ніколи не займався. Потім приходили ще безглуздіші анонімки і на мене, і на Рогачову. Спрацьовувала заздрість.

– У Києві докторську дисертацію захистили?

– Тут теж були проблеми. Спекулювали вже долею доньки. Операції проводив, зрозумів, що можу планувати написання докторської дисертації. На кафедрі були три комуністи: один був зятем міністра фінансів, інший – небогою відомого українського композитора, третій – із Західної України, був секретарем парторганізації факультету. Тоді нагороджували значком «Ударник комуністичної праці». На кафедрі вирішують, що у списку представлених на відзнаку має бути моє прізвище. Я ж запропонував ім’я колеги – відомого професора О. Федоровського, якому було вже за 70 років і присвятив він більшу частину свого життя медицині, якого від ув’язнення, заслання врятував Олександр Богомолець. Ввели до списку це ім’я. Секретар партбюро факультету підійшов до мене й каже, що є завдання скласти список осіб, перспективних для вступу в партію. «Треба тобі, то пиши», – кажу. Я був безпартійний. Докторську захищав у Москві. Я тоді був на кафедрі Василя Братуся, який уже не був міністром, але оперував. Він вирішив створити Центр шлунково-кишкових кровотеч у Києві. Йому потрібні були фахівці. І він мене запросив до себе на кафедру. Став я на посаду доцента, потім захистив докторську, каже, треба професора отримати. А професора не дають, бо не член партії. Він протягнув мене кандидатом у члени партії. Я пробув у її лавах надто мало, бо партія розвалилася. Але професором Київського медінституту став.

«Образно кажучи, завжди вмираю разом з пацієнтом»

– Ви стількох людей оперували. Були, мабуть, серед них і відомі політики, артисти, співаки, інші публічні люди? Наскільки Вам з ними було тяжко чи легко?

– Я, образно кажучи, завжди вмираю разом з пацієнтом. Активно стежу за хворим і після операції, займаюся його проблемами. З Рогачовою на початках працював у міській лікарні, колектив бачив, що я не той, який приїхав із Сибіру, щоб тут узяти Бога за бороду, а пропадав щоденно в лікувальному закладі, був біля хворих. Один з наших лікарів згодом стає завідувачем хірургічного відділення у Феофанії. Увечері він мені телефонує та каже, що завтра за мною приїде машина о восьмій годині, треба оперувати пацієнта. Ранком привезли мене у Феофанію, а туди доправили одного з прем’єр-міністрів України. Мені випало оперувати його. Оперував відтак і одного з президентів України. Тоді консиліум мав іншу точку зору, ніж я. Зайшов у палату й кажу очільнику держави, що його треба оперувати. «Чому зволікаємо?», – перепитав він. І його доправили в операційну. Вже накладав останній шов, головного пацієнта країни екстубували, раптом він повертає голову й мовить: «Петре, а ти мав рацію».

Оперував й одного з генералів. Він був за кордоном, коли в нього стався спонтанний розрив стравоходу. Його там прооперували, але на п’яту чи шосту добу в нього розійшлися шви. Почався гнійний медіастеніт. Десь через три тижні чартерним рейсом генерала привезли до Києва. Скликали консиліуми, на якому були професори з Москви, Санкт-Петербурга. На одній з чергових таких нарад я висловив власне міркування. Звісно ж, знайшлися одразу ті, які не погодилися зі мною. Тоді запропонував поважному пацієнту вибрати самому собі хірурга. І він попросив мене оперувати.

– Хвилювання перед операцією є завжди у вас?

– Усе залежить від ситуації, від ступеня тяжкості патологічного процесу й що на хірурга чекає. Іноді висловлюєш можливих три шляхи розв’язання проблеми, але потім виникає ще якийсь четвертий.

– Кажете, знаєте англійську, французьку мови. Чи доводилося оперувати за кордоном?

– Звичайно. Побував майже у сорока країнах світу. Працював сім місяців у Південно-Африканській Республіці. В Дакоті (США) один з професорів мені, як студентові, пояснював, як виконуватиме зараз оперативне втручання. Я вислухав і мовлю, що доцільніше її провести за моїм варіантом. Триває операція. Бачу, потіє, нервує, хоче довести, що він правий, не виходить. Тож закінчив операцією згідно з моїм баченням. Після операції підійшов до мене, обняв і сказав, що я дуже грамотний хірург. У госпіталі Великобританії теж була цікава ситуація. Хворому – 74 роки, шість років тому переніс операцію з приводу синдрому Леріша. При обстеженні кажуть, що в нього рак. Його кладуть на операцію. Запитують, чи згоден пацієнт, щоб я його оперував за своєю методикою. Все офіційно оформили. Не знаходжу пухлини в шлунку. У мене з англійським професором виникає гаряча суперечка. Я проти видалення шлунка. Наступного дня весь госпіталь гудів, що хірург з України зберіг шлунок хворому. Вдячний пацієнт мені потім шість років поспіль телефонував, вітав з Різдвяними та Новорічними святами й казав: «Професоре, я живий!».

– Зараз оперуєте?

– Безумовно.

– Доля вас сама вибрала хірургом. І не простим, а від Бога. Ви розробили, теоретично обґрунтували та впровадили в клінічну практику малоінвазивні технології й прилади для лікування шлунково-кишкових кровотеч.

– Нині відомо 106 причин шлунково-кишкових кровотеч. З них половину складають виразки шлунка чи дванадцятипалої кишки.   Ми стали використовувати електрод або голку й зупиняємо кровотечу або кліпуємо. Це при активній кровотечі. Визначилися також з різною характеристикою кровоточивих виразок. З профілактичною метою проводимо й коагуляцію судин. Зараз застосовуємо патонівські електрозварювальні технології, які дозволяють нам зробити профілактику можливого рецидиву кровотечі, а вже за загальними анамнестичними даними вирішуємо, чи потрібно оперувати цього хворого. Якщо потрібно, то оперуємо вже у більш сприятливих умовах, коли в пацієнта вже немає анемії. І віддаємо перевагу органозберігальним операціям.

«На моєму пальці дві обручки»

– На завершення нашої розмови хотілося б почути про Вашу родину. Насамперед скажіть, скільки мали братів чи сестер?

– Узагалі в батьків нас було четверо. Але старші брат і сестра померли немовлятами. Я – третій і є ще брат Віктор, який на два роки молодший мене. Віктор закінчив два вищих навчальних закладів, але працює нині електриком, мешкає в Москві.

– Коли Ви склали власну сім’ю?

– Я одружився на другому році клінічної ординатури (1964 р.) Ось зараз на моєму пальці дві обручки: одна, яка з’явилася під час шлюбу, інша – коли обвінчалися на золотому весіллі. Я разом з дружиною Тамарою Леонтіївною вже 55 років. І народили двох доньок – Світлану та Аню. Старша Світлана також лікар, дитячий нефролог, доктор меднаук, молодша Аня закінчила політехнічний інститут. Маю дві внучки та одного внука, який зараз навчається в політехнічному університеті. Аня виховує дві доньки, одна з яких після здобуття диплома займається логістикою.

– Чи часто у своє рідне село приїжджали?

– Щорічно під час літньої відпустки відвідував батьків. Треба було допомогти їм заготовити дрова, поратися по господарству. Потім вдалося провести водогін і газогін. Коли батьки відійшли у вічність, то щороку вклонявся їхнім могилам. Лише цього року вперше не поїхав, бо сам трохи прихворів. Шлях все-таки неблизький до рідного Бабєєва, тривалими годинами треба їхати.

– Ніколи не хотіли батьків на старість узяти до Києва, щоб мешкати разом?

– Батьки приїжджали. Більше п’яти-шести днів не витримували. Адже вони звикли бути на землі, займатися власним господарством. Казали, що не хочуть жити в кам’яній неволі.

«Ніколи не буваю амбітним»

– 80-ий вересень постукав у Ваше життя. Які емоції приніс Вам?

– Гадаю, що ці роки я прожив не даремно. Урятував десятки тисяч життів, повернув пацієнтів у коло своєї родини, це велике щастя. Водночас хочу попросити вибачення в родичів тих, життя яких мені все-таки не вдалося врятувати, не через те, що неграмотний, а через недосконалість ще в багатьох випадках нашої медицини. Пишаюся, що маю учнів, багато з них є нині висококласними спеціалістами, займають різні керівні посади.

– Образно мовите, що завжди вмираєте разом з пацієнтами.

– Коли до мене заходить пацієнт, він переважно вже «нафарширований» інформацією з інтернету про своє захворювання, десь уже бував на консультації в лікарів. Дивлюся на нього й уявляю, з ким матиму справу. Недужий, звісно, заходить схвильований, скутий, у напрузі. Завжди кажу, щоб розслабився, не звертав уваги на вивіску, що приймає академік. Треба розмовляти по-простому, довірливо, як у священника на сповіді. Інколи обираю навіть жартівливу форму розмови й бачу в пацієнта усмішку. Якщо вона з’явилася – то контакту досягнуто. І хворий ділиться вже своїм наболілим щиро. Починається дискусія, я пояснюю, консультую, навіть щось малюю, розповідаю, чому треба відважитися на оперативне втручання.

– Отже, для лікаря головне – людська простота, дохідлива розповідь і повага до пацієнта?

– Правильно. До пацієнта треба завжди ставитися, як до свого близького родича. Я ніколи не буваю амбітним, не кажу хворому, якщо не згоден з моєю думкою, то може залишити кабінет (на жаль, така грубість у наших лікувальних установах ще процвітає). Кажу: я висловлюю власну точку зору, а ваше право – вирішувати.

– Петре Дмитровичу, файно дякую за щиру розмову. І сердечно вітаю Вас з прекрасним ювілеєм. Здоров’я Вам, щасливих літ, щоб Ви врятували ще багато-багато людських життів!

Микола ШОТ

Медична Академія

Коментарі вимкнені.