Андрій Назаренко виїхав з США, щоб допомагати сиротам в рідному Тернополі

Він вперше відсвяткував свій день народження в 23 роки. Було все, як годиться: друзі, вітання, святковий стіл і … батьки. Батьки, яких Андрій вже давно називає не прийомними, а рідними.

Хлопчик-сирота з Тернопільського інтернату і сім’я Лоїс познайомилися в 1992 році. Існувала спеціальна програма, в рамках якої американські сім’ї брали українських сиріт в гості на три місяці. Тім і Карлін – звичайна американська сім’я, яка проживає в штаті Вісконсін. Вона – вчителька іспанської мови, він – майстер телефонних кабелів. Мають доньку і сина. А ще – добрі і чуйні душі, любові яких вистачило не тільки для рідних, а й для прийомної дитини.

«Найбільше мені запам’яталося в ті роки в США те, що на дітей не кричали, все пояснювали простими словами, і навіть якщо дитина не реагувала, то ніхто не звертав уваги, а батьки вже пояснювали мені, що до чого. Мені сподобалося також, що в американській сім’ї ми все робили разом. Коли мене записали у гурток з виготовлення машинок і на змагання, то тато Тім завжди був поряд на кожному етапі виготовлення моєї машинки і вчив, як зробити її кращою. Бувало так, що навіть пізно поверталися додому після того гуртка. Моя сім’я небагата матеріально, але духовно вона додала мені багато віри у себе та майбутнє».            

Погостювавши в американській сім’ї, Андрій повернувся назад, до Тернополя: тут чекали друзі, з якими провів практично все своє інтернатське життя. Але зв’язків з сім’єю Лоїс не втрачав ніколи. Адже це так важливо: мати рідних людей, які тебе люблять і за тебе хвилюються. Зрештою, українського хлопчика всиновили американці, і він отримав шанс жити в США. Здавалося б – про що ще мріяти? Але в дорослому віці, Андрій все частіше думав про те, що чекає інших дітей-сиріт в Україні – тих, кому не пощастило зустріти прийомних батьків: «Як правило, їх чекає невідоме і байдужість влади до вирішення їх проблем. Так, спершу я мав думку залишитися в США назавжди, але потім спитав своїх прийомних батьків щодо ідеї допомогти сиротам в Україні, і про те, що я не маю там можливостей для розвитку і майбутнього. Вони мене підтримали і сказали, що якщо я все-таки прийму рішення створити фонд, то вони мене в будь-якому випадку підтримають матеріально. І ось я повернувся в Тернопіль і почав читати закони про створення благодійної організації, а також став запрошувати випускників інтернатів об’єднатися заради покращення життя дітей-сиріт. Ми довго думали над назвою, але потім обрали найпростішу, яка сама за себе говоритиме – це «Майбутнє сиріт».

Фонд займається безліччю проектів, які допомагають сиротам не відчувати себе покинутими чи самотніми в стінах інтернату. Це – збір техніки, одягу, екскурсії та тренінги, навчання за межами інтернатів. Діти тягнуться до волонтерів, і це не дивно: більшість серед них – випускники таких же інтернатів. «До фонду «Майбутнє сиріт» ми намагаємося залучити в основному випускників інтернатів, щоб вони особисто розуміли важливість допомоги сиротам з дитячих будинків. В свій час їм допомагали інші люди. Є багато випускників інтернатів, які пробують свої можливості у фонді рік-два, а далі у них починається своє життя. Вони багато чого корисного виносять для себе після активної волонтерської роботи у фонді. Це позитивно впливає на їх дальше життя».

Не секрет, що дитбудинку складно адаптуватися в чужому, незрозумілому для них світі. Андрій просить ставитися з розумінням до сиріт: їм треба більше часу на те, щоб звикнути до нового середовища і нового колективу. Часто вони абсолютно розгублені і не розуміють, як себе вести, адже не звикли спілкуватися з незнайомими людьми. Вони замкнуті, у них низька самооцінка, вони часом не можуть знайти вихід з життєвих проблем, які стороннім здаються дріб’язковими. Адже це так просто – усім нам стати трішки добрішим, чи не так? ..

Джерело: Єлєна Єловікова, http://my.goodhouse.com.ua

Переклад статті з російської: “Погляд”.

Фото з приватної галереї Андрія Назаренка.