Для доброї справи потрібні волонтери-тернополяни

З першим днем минулої весни у Тернополі стартував двомісячник благоустрою, до участі у якому запрошували усіх тернополян. Громадський активіст Олександр Башта вже тоді вирішив для не чекати, поки його покличуть до роботи. Олександр сам звернувся до управління житлово-комунального господарства, благоустрою та екології ТМР з пропозицією доглянути за ялівцем козацьким на вході до «Скверу Кобзаря» у центрі Тернополя.

Пропозицію Олександра фахівці відділу благоустрою та екології зустріли з ентузіазмом, адже такі прояви громадянської активності завжди вітаються та підтримуються. А якщо взяти до уваги, що Олександр пересувається на візку, то всі були ще й здивовані … З того часу пройшло пів року, а пан Олександр почату справу не покинув, а, навпаки, розширив свою діяльність ще на декілька ділянок у центрі Тернополя. Зараз Олександр Башта зайнявся формуванням кущів та хвойних дерев у «Сквері Кобзаря» біля драмтеатру. І мало хто знає, що він почав наполегливо працювати ще в 2012 році, коли вперше взявся доглядати за акаціями біля ательє «Ромашка», на вул. Острозького, біля ЗОШ №13, на вул.. Чехова…

– Ми познайомилися з Вами на початку березня, коли ви вперше взялися доглядати за ялівцем у «Сквері Кобзаря». Бачили вас за роботою і поблизу Тернопільського замку, і в парку Шевченка… Що зроблено за ці пів року?

– Так, ми познайомилися 9 березня. У сквері біля пам’ятника відбувалися заходи із вшанування Тараса Шевченка, під час яких я зауважив, що ялівець потребує допомоги. Адже ялівець козацький – це хвойний чагарник, який швидко розростається в ширину і утворює щільні зарослі, які потребують постійного ретельного догляду. Щоб правильно доглядати за цією рослиною, необхідні певні знання та навички. Маючи власний ботанічний сад, я вирішив, що зможу привести його до належного стану. І зробив це. А вже потім чимало роботи зроблено мною і в парку імені Тараса Шевченка біля пам’ятника Степанові Бандері. Поблизу Тернопільського замку з допомогою дружини Іри та фінансовій підтримці родини Мариновських відновили рокарій. Зараз пробую привести до ладу і сам «Сквер Кобзаря». Також ми з дружиною доглядаємо сквер та рокарій біля готелю «Тернопіль». А мій друг Ярослав Сувалко прикрасив каміння малюнками. Саме він мені розповів, що територія поблизу пам’ятника Ярославові Стецьку також потребує благоустрою, відтак і там боровся з сміттям у кущах та хащами…

– Розповідаючи про вас та про вашу діяльність, ми неодноразово запрошували тернополян долучитися до неї. Чи багато людей телефонувало до вас із пропозицією допомогти?

– Як не прикро – не було жодного дзвінка, жоден тернополянин не виявив бажання просто попрацювати разом зі мною на благо міста. Іноді допомагали випадкові перехожі, яких я сам просив мені допомогти, адже фізично я не можу виконати усю роботу. Приміром у сквері біля памятника Данилові Галицькому я трохи повичищав ялівці, але там треба витратити значно більш часу та докласти більше зусиль. Ніхто так і не зголосився хоч разово допомогти… Прикро… Розраховував, що журналісти тернопільських ЗМІ, зрозуміють, поширять інформацію, а люди, прочитавши, підтримають, і тоді разом ми зробимо місто гарнішим …. Але так не сталося. Навіть навпаки: чомусь журналісти лише спромоглися звинуватити мене у самопіарі. Або, ще гірше, замість того, щоб відмітити виконану роботу, а її зроблено чимало, написали публікацію у дусі «А що роблять в цей час комунальники?». А мене ж ніхто сюди не пригнав силою, це прояв моєї волі і любові до міста, це моє волонтерство. В Тернополі їх, порядних журналістів, виявилось дуже мало. Сумно. Я вважаю, що всі, хто тут живе, не повинні чекати, що хтось прийде та зробить, а якщо так болить оте незроблене – просто стати поруч і зробити бодай щось. Писати коментарі значно простіше. Та, мабуть, якщо під силу працювати мені, людині в інвалідному візку, то це під силу і повністю здоровим людям. І знову прикро … І тільки Ярослав Сувалко, якій теж має фізичні обмеження зголосився допомогти. Саме Ярослав власноруч робить гравіювання на камені, а ще Володя Пастух здивував мене своїми фізичними можливостями, коли таскав каменюки при влаштуванні рокарію.

– Що ви відчуваєте, облагородивши черговий об’єкт? Чи не опускаються руки від усвідомлення того, судячи з активності городян, більше нікому це не потрібно?
– Легше за все здатись, опустити руки, відступити. Але то не моє. Коли працюю, то завжди до фізичної втоми. По завершенню – від’їду в бік, подивлюся, повернусь, щось ще поправлю… А тоді – просто моральне задоволення від виконаної роботи, від результату, така собі радість, що зміг і це зробити. Хочеться своїм прикладом показати людям, що все в житті можливе … було б тільки бажання. Мені хочеться витягти людей з тої прірви байдужості та зневіри, в яку, ми нажаль. потрапили.
– Хто Вас надихає, що стимулює до такої праці ?
– Велике натхнення та підтримку я отримую від дружини Іри. Першого вересня цього року ми відзначили двадцять п’яту річницю з дня одруження. 25 років разом, пролетіли як мить, але наш син Олександр, якому 23 роки, переконує, що це вже і не така мить … Хоч Іра і допомагає мені, але на її плечах тепер ще і наш сад, де теж дуже багато роботи … Я люблю і шаную Іру. Мені в житті дуже пощастило, коли я зустрів Іру.
Пан Олександр охоче ділиться досвідом та зауважує, що йому буває непросто впоратися із роботою через обмежені фізичні можливості, то ж не відмовився би від допомоги. Якщо у Тернополі є бажаючі разом із Олександром Баштою втілювати своє вміння догляду за рослинами на вулицях міста – пишіть нам на скриньку komun.press@gmail.com.