Доцент Ігор Лойко: «До пацієнтів завжди намагався ставитися, як до своїх рідних»
Порядність, справедливість, відповідальність. Цим своїм життєвим принципам ветеран ТНМУ Ігор Лойко не зраджував ніколи і намагався прищепити їх своїм студентам. Як зізнається сам, йому поталанило вчитися й працювати з інтелігентними людьми та висококваліфікованими фахівцями, на яких прагнув рівнятися та яких нині згадує з особливою теплотою.
22 червня Ігор Кирилович відзначає своє 80-річчя! Медицині ж доцент, лікар-хірург вищої кваліфікаційної категорії, плідний науковець, майстерний педагог Ігор Лойко присвятив 61 рік. Утім, думка стати лікарем з’явилася ще раніше…
«Коли померла мама, вирішив стати лікарем»
– Більшість людей згадують дитинство як світлий безтурботний період. На жаль, ви, Ігорю Кириловичу, такого сказати не можете, адже в юному віці втратили найдорожчу людину – маму Феодосію Лук’янівну. Та водночас саме це стало для вас визначальним у виборі професії.
– Так, післявоєнне дитинство й без того було непросте, а ще й мама важко хворіла. Після перенесеного ревматизму в неї була комбінована вада серця. Нині на серці ставиться новий клапан і все це ліквідовують, а тоді…
Не було ні дня, ні ночі, щоб мені не доводилося бігати по фельдшера. Та що він міг у ті часи? Зробити укольчик кофеїну, камфори, дати валер’янку, глюкозу ввести – оце й усе лікування було. Саме тоді в мене зародилася мрія стати лікарем, щоб допомагати людям. Коли мамі стало гірше, тато змушений був повезти її до Львова, де в лікарні вона й померла. Мамі тоді було лише 40 років. Батько залишився з двома синами – мені було 13, а молодшому братові 10.
– Ви мріяли стати кардіологом?
– Тоді про спеціалізацію не задумувався, мріяв стати просто лікарем. Я возвеличував цю професію! Закінчив сьомий клас на «відмінно» й заявив батькові, що десять класів закінчу з таким же результатом і вступатиму до медичного інституту. Ми жили у Ланівцях – мальовничому селищі, розташованому на чотирьох річках, що географічно належить до південної Волині, з цікавою історією та красивою природою, але у професійному плані на той час не надто перспективному. Батько, який важко працював столяром, аби утримувати нас з братом, порадив мені спочатку вступити до медичного училища, яке тоді називалося фельдшерсько-акушерською школою. «Закінчиш цю школу, і якщо вдасться – вступиш до медінституту, якщо ж ні – зможеш на шматок хліба заробити вже й тоді», – таким було побажання батька. І я, звичайно, послухав його.
– Чим найбільше запам’яталося навчання у медучилищі?
– Дивовижними викладачами та першою серйозною спробою в медицині. До Львівської фельдшерсько-акушерської школи я вступив 1953 року. Директорка училища Айкуї Дубашідзе була не просто хорошою очільницею й наставницею, а ставилася до студентів по-материнськи. Із захопленням згадую заступника директора Романа Сливку, який до війни закінчив Віденський університет. Надзвичайно порядний високоосвічений інтелігент, він завжди ставився до студентів з розумінням і позитивно розв’язував їхні проблеми. Молодий викладач Богдан Ковалів, глибоко пояснюючи матеріал з терапії, першим навчав нас логічного мислення та аналізу. Ми вже тоді затямили назавжди: якщо ти в медицині не зможеш проаналізувати, то не зможеш ні правильно поставити діагноз, ні призначити лікування.
В училищі я навчався на «відмінно». Щоб вижити в ті часи, доводилося з товаришами підзаробляти.
Навесні 1957 року мене скерували на практику на Львівщину, в Щирецький районний відділ охорони здоров’я, яким керував лікар-хірург пан Божко. Він водночас завідував лікарнею і хірургічним відділенням – так мало лікарів тоді було. При зустрічі відразу поставив мене перед фактом: «У нас скрутна ситуація з кадрами, поїдеш завідувати фельдшерським пунктом села Піски і це для тебе буде найкращою практикою». Чотири місяці практики пролетіли швидко й невдовзі я з відзнакою закінчив училище.
«Був першим студентом ТДМІ, який влаштувався на роботу»
– Саме 1957 року в Тернополі відкрили медичний інститут, і ви стали одним з його перших студентів.
– Після закінчення училища мене рекомендували до вступу в медінститут без складання іспитів на санітарно-гігієнічний або стоматологічний факультет, але мене не вабило ні те, ні інше, хотів бути клініцистом. Я подався до Тернопільського медінституту, мені, як відміннику, треба було скласти лише один іспит з хімії. Та перш ніж подати документи для вступу, доводилося вирішити питання – де і за що жити? Для цього потрібно було знайти роботу. Я прийшов у першу міську лікарню, де головним лікарем був Костянтин Бєліков. Наче зараз бачу цю картину перед собою: він, височенний – понад два метри, прикурює цигарку «Казбек» і запитує: «Чого ж ти прийшов до мене?» Відповідаю: «Костянтине Васильовичу, моє життя залежить від вас: приймете на роботу – вступаю до інституту, буду мати за що вчитися, не приймете – то…». І він з таким розумінням поставився до мене, що негайно ж викликав секретарку та оформив мене на роботу! Уявляєте, яка людина! Завдяки йому я вчився й працював (до слова, був першим студентом ТДМІ, який влаштувався на роботу). Впродовж шести років навчання двічі на тиждень працював у нічну зміну і, якщо була можливість, асистував черговим хірургам на ургентних операціях. До мене з розумінням ставилися й часто запрошували на асистування такі висококваліфіковані хірурги, як Іван Кравець, Володимир Коваль, Василь Шкробот, Йосип Корчинський.
– Як вам вдавалося витримувати і навчання на стаціонарі, і нічні чергування?
– Додайте ще активну громадську роботу. Так, це вимагало певної витривалості. Саме тому захопився штангою. В інституті на дошці спортивних досягнень навіть років п’ять висів мій рекорд! У мене було два дні чергування, два дні тренування, треба було також зорганізувати побут – прибрати, попрати й найголовніше – вчитися. Встигав усе.
– Свою першу операцію пам’ятаєте?
– Звичайно! Оскільки я асистував часто на ургентних операціях, то вже на третьому курсі Іван Кравець дозволив і допоміг мені виконати першу апендектомію. Це була моя найбільша радість!
– У багатьох студентська дружба – найміцніша. Вам вдалося в інституті знайти справжніх друзів?
– Так! Мої прекрасні однокурсники, друзі та однодумці – академік Михайло Андрейчин, кандидат медичних наук Петро Мартинюк, професор Василь Файфура, доцент Орест Березовський. Не можу не згадати, хоча й навчалися з ним на різних курсах, прекрасну людину, чудового організатора та керівника студентської молоді, а згодом і працівників інституту Анатолія Паламарчука.
З Петром Мартинюком ми, до слова, познайомилися ще на передекзаменаційній консультації при вступі. Складали разом вступний іспит, обидва вступили до інституту, з того часу подружилися й навіть породичалися, стали кумами, причому подвійними: він – хрещений батько моєму синові, а я – його молодшій доньці. Петро Гаврилович працював головним лікарем Микулинецької водолікарні, лікарні ліксанупра та Тернопільської обласної психоневрологічної лікарні.
Загалом разом з нами до нововідкритого Тернопільського медінституту вступило двісті студентів. Понад третина з них були учасниками війни або мали середню медичну освіту, в той час, як випускники шкіл були 1940-1941 року народження. Утім, доброзичливе ставлення викладачів і молодших колег, які активно допомагали старшим, з розумінням ставилися до студентів старшого віку, які, бувало, дещо призабули шкільний матеріал, сприяло тому, що весь наш набір без проблем закінчив інститут.
З великою повагою, гордістю й теплотою згадую перших викладачів, які розуміли нас, всіляко сприяли засвоєнню теоретичного матеріалу, розвитку логічного мислення, клінічного аналізу та набуттю практичних навиків. Вони були для нас добрими наставниками, щирими порадниками й взірцевими професіоналами. Ніколи не забуду лекцій та настанов під час практичних занять професорів Юрія Коморовського, Еммануїла Бергера, Івана Мельника, Олександра Яроша, Олександра Люльки, які були чудовими педагогами й досвідченими клініцистами.
«Найцінніші поради своїх наставників використовую й нині»
– Куди потрапили на роботу після закінчення інституту?
– Перед тим ще, під час проходження практики, трохи попрацював у Підволочиську. Колись навчальна програма була дещо інша: студенти повинні були проходити практику в районній лікарні, зокрема, на шостому курсі – чотири місяці. Коли я приїхав на практику до Підволочиської районної лікарні, зважаючи на нестачу хірургів, її головний лікар Михайло Драгосевич, якому я кілька разів асистував на операціях, сказав мені: «Йди працювати лікарем без диплома». Була така посада, при цьому оплачувалася фельдшерська ставка. Так я проходив практику й працював хірургом на півставки.
1963 року закінчив з відзнакою ТДМІ й отримав скерування на роботу в Хмельницьку область. Працював ординатором хірургічного відділення обласної лікарні, завідувачем операційного блоку – на громадських засадах (на той час у штатному розкладі такої посади не було). Виконував громадські доручення, незабаром мене обрали головою місцевого комітету профспілки обласної лікарні. 1964 року пройшов шестимісячні курси спеціалізації з анестезіології в Київському інституті туберкульозу та грудної хірургії під керівництвом Анатолія Трещинського на базі клініки Миколи Амосова. Повернувшись з курсів, зрозумів, що хочу вступати до аспірантури. Коли подавав документи до аспірантури ТДМІ, мені запропонували посаду асистента кафедри оперативної хірургії з перспективою після завершення дисертації переведення на кафедру клінічної хірургії. Отож разом з лікарською роботою в Хмельницькій обласній лікарні проводив наукові дослідження та готував матеріал для кандидатської дисертації.
– Яку тему обрали для дисертації?
– 1969 року закінчив і захистив кандидатську дисертацію на тему: «Деякі морфологічні прояви порушень лімфо- і гемодинаміки після резекції легень». Коли почав працювати в ТДМІ, завідувачем кафедри оперативної хірургії був професор Георгій Русанов, саме він запропонував мені тему дисертаційної роботи. Професор Русанов вивчав легеневу гіпертензію після резекції легень. На початку 60-их років почала активно розвиватися легенева хірургія. Зменшення об’єму малого колу кровообігу після резекції легень призводило до перенавантаження правої половини серця, до розвитку асциту, гідротораксу. Вивчивши морфо-функціональні зміни в кровоносній та лімфатичній системах, ми постаралися їх пояснити й цим дали можливість посприяти розробці методів профілактики та корекції можливих ускладнень у подальших наукових дослідженнях іншим науковцям. Професор Георгій Русанов – корінний дворянин, ленінградець. Коли він вийшов на пенсію у Ленінградській військово-медичній академії ім. Кірова, ректор Тернопільського медінституту Петро Огій запросив його працювати на нашій кафедрі. Це була надзвичайно порядна людина, інтелігент, висококваліфікований педагог. Скажімо, розмовляє зі студенткою та запропонує їй або сісти, або ж сам підніметься. І почуття гумору мав чудове! Пригадую один випадок. У ті часи кандидатська дисертація сягала 400 сторінок. Гадав: «Що ж то стільки написати?» Адже найкращі відкриття можуть займати лише одну сторінку й цього достатньо. А то треба аж чотириста розписати! Врешті-решт, написав. Доки дійшла справа до захисту, вийшла постанова, щоб скоротити до 200 сторінок. Підходжу до професора Русанова й кажу: «Георгію Олександровичу, треба ж усе переробляти!». «Що ти вигадуєш, – відповідає він. – Заплющ очі, постав смітник і клади один аркуш туди, один – на стіл, так будеш мати двісті» (сміється, – авт.). Коли професор Русанов повертався до Ленінграда, порадив мені взяти другим керівником дисертації академіка Дмитра Зербіно – надзвичайно ерудовану, спокійну, доброзичливу людину, висококваліфікованого лімфолога й патоморфолога. Власне, саме професор Русанов та академік Зербіно відіграли найбільшу роль у становленні мене як науковця.
– Ви активно займалися науково-дослідницькою роботою. У вашому вагомому доробку понад сто наукових праць, чотири винаходи, вісім рацпропозицій. Що цікавило найбільше?
– Найбільше робіт опубліковано на тему дисертації. Я планував продовжити цю ж тему для докторської дисертації, але, на жаль, це не вдалося через певні об’єктивні причини – і особистого характеру, і з боку керівників, бо доводилося їздити до них в інші міста. Словом, я все це залишив, про що згодом дуже шкодував і шкодую донині. Займався лише плановою науковою роботою. Описував цікаві випадки з практики, так і назбиралося понад сто робіт. Брав участь також у написанні збірників. Тож наукова робота тривала, як і викладацька: з 1972 року – доцент кафедри оперативної, а з 1975 року – доцент кафедри факультетської хірургії. З 1986 р. до 1997 р. – доцент кафедри хірургії факультету післядипломної освіти, з січня 1998 р. і до липня 2016 р. – доцент кафедри загальної хірургії. На кафедрах, де працював, був завучем. У лікарській практиці виконував обсяг хірургічної роботи згідно з вищою кваліфікаційною категорією лікаря. Надавав ургентну допомогу на ургентних викликах по області та в клініках, де працював. Окрім того, багато часу й зусиль вимагала громадська робота: був головою профкому працівників інституту, головою народного контролю.
– Ви мали багато чудових викладачів і під час навчання, і вже колег під час роботи в інституті. Хто передусім став для вас Вчителем на усе життя?
– Загалом мені у житті траплялися добрі люди. На всіх кафедрах, де працював, і із завідуючими, і з колективом, як правило, знаходив спільну мову. Найцінніші ж поради, які я використовую у власному житті й донині, – саме моїх наукових керівників Георгія Русанова та Дмитра Зербіно. Хочу також відзначити професора Григорія Сардака, з яким працював на кафедрі факультетської хірургії. Коли він читав лекції для студентів, то на них навіть приїжджали практичні лікарі з області. Професор Сардак постійно цікавився світовими новинами в діагностиці та лікуванні хірургічної патології. Завжди вивчав, розробляв і застосовував у практиці найновіші методи хірургічного лікування захворювань легень, судин та органів черевної порожнини. Саме завдяки його наполегливій ініціативі запровадили приблизно раз на місяць виїзд викладачів кафедри в райони області, де проводили консультативні прийоми, на які приходили сотні хворих. Багато недужих з хірургічною патологією професор брав до себе, адже клініка мала й відділення загальної хірургії, судинної хірургії та торакальної хірургії. Хворих, які вимагали оперативного лікування, скеровували у відповідні відділи лікарні, де їм надавали допомогу викладачі кафедри. Люди з величезною подякою ставилися до такого диспансерного методу обстеження й лікування.
«Щоб стати добрим хірургом, треба передусім дуже хотіти цього»
– Випускники різних років на ювілейних зустрічах часто з вдячністю згадують вас серед інших викладачів, які запам’яталися найбільше…– Я любив працювати зі студентами, які вміли й хотіли думати та аналізувати, завжди старався допомогти їм у цьому, навчав передусім логічному мисленню та аналітиці – тому, що мені передав ще в училищі Богдан Ковалів. Працюючи у виші, постійно підвищував педагогічну майстерність і медичну кваліфікацію. На курсах з педагогіки навчався неодноразово в Київському інституті післядипломної освіти та в Інституті педіатрії в Ленінграді. Курси з підвищення медичної кваліфікації мав у Києві в Інституті хірургії та трансплантології О.О. Шалімова та на кафедрі факультетської хірургії професора Матяшина, у Москві – на кафедрі академіка Маята. Брав також участь у роботі обласного хірургічного товариства.
Як куратор груп їздив зі студентами в Карпати на Говерлу, у Вінницю в музей Миколи Пирогова, до Львова, де ми відвідували театри й визначні місця. У Львові я прожив і навчався в медучилищі чотири роки, непогано знав історію міста, тож мав що показати.
– Ви працювали у медичному університеті до 2016 року. Сучасні студенти відрізняються від тих, з якими ви починали працювати?
– Відрізняються. Вони значно здібніші, значно розвиненіші, ніж студенти середини минулого століття. З іншого боку – менш дисципліновані та менш відповідальні. І з цим нічого не вдієш, це загальна тенденція в усьому світі. Згадую своїх останніх студентів. Я завжди старався вчити їх думати, аналізувати, оцінювати, робити висновки. І ви знаєте, є такі! Вгризаються в науку, щоб зрозуміти, розібратися, шукають в інтернеті, в книжках, де завгодно. За такими майбутнє!
– Що потрібно, щоб стати добрим хірургом?
– Передусім дуже хотіти цього. Бо інакше, як мовиться, силою не будеш милою. Як, зрештою, у будь-чому. Знати також досконало хірургічну анатомію та оперативну хірургію. Яскравий приклад цьому – Микола Пирогов. І звичайно, любити пацієнтів, співчувати їм і досягати взаєморозуміння з ними. Це обов’язково потрібно, крім професіоналізму в лікувальній справі. Адже, скажімо, інженеру достатньо бути лише професіоналом: узяв деталь, розробив проєкт. З людиною же потрібно і розуміння, і особливо співчуття, щоб бути не коновалом, даруйте на слові, а справжнім лікарем.
«Родина – надійна підтримка»
– Оглядаючись у минуле, щось змінили б у своєму житті?
– Прожите життя людина може аналізувати, оцінювати, але, на жаль, нічого змінити не можна, хоча процес удосконалення вічний та кінця йому немає.
– Є щось, про що шкодуєте?
– Шкодую за тим, що не продовжив роботу над докторською дисертацією.
– Операції, викладацька та наукова робота, громадська діяльність… Що з усього вас найбільше вабило?
– Старався добре виконувати всі ті доручення, всі обов’язки, що входили до мого плану роботи. Та зізнаюся: душа більше прагнула практичної роботи, адже надивився на людські біди з дитинства, тож до пацієнтів намагався ставитися, як до своїх рідних, зрозуміти їх, допомогти, полегшити страждання навіть словом. Досі є люди, які згадують мене, завжди вітаються при випадковій зустрічі. Буває, що я вже когось забув, а вони мене пам’ятають.
– Ви розповідали, що шалений ритм вам допомагали витримати спорт, спілкування з природою. Які ще захоплення сприяли психоемоційному розвантаженню?
– Так, великий обсяг роботи вимагав потужного фізичного навантаження. Регулярно займався спортом і щоденною інтенсивною ранковою гімнастикою. Таке фізичне навантаження допомагало мені переборювати все. Ще я був запеклим автомобілістом. У відпускний період разом з Петром Мартинюком ми сім’ями виїжджали на природу, часто мандрували в Карпати, Крим, на Кавказ. Або якось навіть до Ленінграда подалися: з Тернополя – через Волинь, потім через усю Білорусь і Прибалтику подорожували. Є що згадати!
– Ваша родина – це…
– Моя родина – це моя надійна підтримка. Дружина Інна Станіславівна, з якою разом 38 років, також медик – доцентка кафедри інфекційних хвороб. Найбільша радість – діти та внучка. Син Ігор – кандидат меднаук, працює викладачем на кафедрі хірургії №2, невістка Тетяна – викладачкою на кафедрі онкології, променевої діагностики і терапії та радіаційної медицини, вона також кандидат меднаук.
Я народився в найдовший день, а внучка – у найкоротший, 22 грудня. Тому ім’я вибрала собі сама – Анна. Аня перейшла у 4-ий клас, вчиться на «відмінно», має багато захоплень: англійська мова, бальні танці, грає на фортепіано. Займає призові місця на різноманітних конкурсах, чим нас неймовірно тішить. Чи каже, ким хоче бути? Ще ні. Але будь-який її вибір сім’я, звичайно, підтримає. Якщо обере медицину – буду радий, що продовжить родинні традиції.
Чи не все моє життя було пов’язане з Тернопільським медичним інститутом, де я і навчався, і трудився. Тож, користуючись нагодою, висловлюю щиру подяку викладацькому складу, керівникам дисертації, завідувачам кафедр, де працював, адміністрації вишу за те, що навчали мене лікарської професії, наукових досліджень та їх аналітики, а також об’єктивності, порядності, людяності.
– Дякую вам, Ігорю Кириловичу, за цікаву розмову! Прийміть вітання з нагоди ювілею! Нехай Господь дарує вам ще багато літ у здоров’ї та радості!
Джерело: Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА, Медична академія
Коментарі вимкнені.