Дуже хотілося завжди дивитися на експонат та не клянчити в мами наступний похід до музею, — тернополянин Олександр Мороз
Татку, накажи їм: хай мовчать, а то я тебе не чую, – сказала маленька кароока дівчинка.
– Я не можу їм наказати, – спокійно відповів чоловік у темній дублянці.
– Як не можеш ? Чого ? Ти ж знаєш їх мову ! – Дівчинка звела на тата милі очі – бусинки, й здавалося щиро вірила у своє твердження.
– Бач Катруся, так не можна…
Чоловік оглянувся. Позаду, зграя домових горобців, рясно обліпила багряний кущ дерену. Дрібні птахи, своїм голосним щебетом, нагадували суботній шум міського ринку, а монотонну ходьбу по базарі, у пошуках “чогось”, часто невідомого – Катруся не любила. Гамір юрби дратівливо перекрикував прохання купити нову заповітну іграшку, тому переважно доводилося проходити повз. Проте, тут завжди можна було міряти безліч теплих шапок та шерстяних рукавичок, і це видавалося дуже кльово – дівчатка полюбляють примірятися ще змалку.
– Розумієш доню, – вів далі свою мову чоловік.
– Нікого не потрібно змушувати, особливо – вільних істот. Можна: попросити, пояснити, зрозуміти в кінці кінців, але наказувати – то не годиться. Кожна пташка має свою пісню, от тільки звучить вона по різному, але все ж – це пісня, подобається це комусь, чи ні.
– Татку, ну ти й зануда ! – Катруся
висмикнула маленьку долоньку із теплої татової руки й склала симпатичним бантиком, червоні від ранкової прохолоди – надуті губки.
Шум горобців здавався вже зовсім тихим. Катя подумала, що таки переконала батька змусити пташок замовкнути, тому знову простягла замерзлі пальчики. Насправді, ті двоє відійшли на досить далеку відстань, від багряного куща, а надворі – сірів один з холодних ранків листопада. Подорож у дитсадок – дуже цікава справа.
Сьогодні вихідний. Я вирішив показати дочці, як саме навчався “мови птахів”. Колись, батьки водили нас з сестрою у краєзнавчий музей. Я довго дивився на своїх “пернатих”, а Наталю (так звуть сестричку) – вічно лякали макети диких кабанів, із скляним блиском пластмасових очей. Всю увагу забирав дебелий орлан – білохвіст. Пам’ятаю, як по приходу до дому, я кожного разу вирізав із широкого ватману його намальовану копію, і ставив високо на шафу. З часом моя робота втрачала свою чарівність, тому паперовий орел летів прямісінько у відро для сміття, але ідея створити двійника справжнього “білохвоста” не залишала, – дуже хотілося завжди дивитися на експонат, та не клянчити в мами наступний похід до музею.
Прийшло багато часу. Скажу відверто: я отримував шалені емоції, коли бачив живих тварин і птахів у дикій природі, адже збувалася дитяча мрія. Деяких з них, доводилося потримати в руках. З деяких – філігранно знімати шкіру. Часом довго тушкувати м’ясо. Обов’язково – із часничком та коріандром. Заячі реберця – надзвичайно смачна штуковина. І ще смажені бекаси…
Катя бігала по поверхах, та зустріла багато всього: горностая на снігу, оленів, рись, страшних кабанів та мого друзяку – орлана. Дівчинка споглядала як творилася історія, швидко пропускаючи ключові картини, та колоритні інтер’єри сільських осель. На стінах висіла зброя: мечі, стріли, та арбалет, до речі теж мій улюбленець і джерело дитячих розробок. Затрималася дитина біля “розкритих квітів”- частин ракет реактивних систем залпового вогню. Сама зупинилася, й тихо запитала: – а шо то таке ? Та енергетика не залишає байдужим нікого, навіть тих, кому ще слід багато чого пояснити.
День пройшов досить весело, креативно й творчо. Піца, “Молочний коктейль”, осінній парк. Краще хай розповідають мої фото, а на мене чекають: вечірній зелений чай, тепле одіяло, та хороше кіно, від Квентіна Тарантіно, де чоловік із довгим сивим волоссям, щось тихо пояснює Умі Турман, біля нічного багаття. Згадається готельна кімнатка, зі старими дерев’яними меблями, величезна “плазма”, та панорамний вигляд на далекі гори. Завжди хочеться відкрити цей світ знову і знову, а також – для когось. Є речі в яких присутня душа. Власне як і у всьому живому.
19.11.2017
Олександр Мороз
Коментарі вимкнені.