Унікальний фоторепортаж із Чорнобиля

До Революції Гідності Чорнобиль був містом з найвищим градусом популярності в світі серед усього вітчизняного. Багатьом тернополянам хоча б раз у житті доводилося пояснювати зайдам з-за кордону, що Тернопіль – не Чорнобиль. Але що ми знаємо про місто-привид? Хоч в якій області воно знаходиться можете назвати без підглядання у карту? 16 травня 2015 року мені пощастило цілий день пробути на території, що рівнем радіонуклідів пам’ятає катастрофу 26 квітня 1986-го. Спробую побути вашим персональним ліквідатором міфів про ЧАЕС.

Щитовидка і чорнобильське посвідчення

Коли сталося незворотне, моє життя уже завантажилося на 40% у материнському лоні. Згодом про світову катастрофу багато розповідали всі, кому не лінь. Шкільна медсестра час від часу прощупувала збільшену щитовидну залозу – давали розторопшу, безкоштовні путівки на море, у санаторії Полісся. Звісно, в школі з приводу посвідчення ІІІ категорії нас годували смачно і безкоштовно… Чорнобильське посвідчення працювало на мене і під час вступу в виш, будучи серед обов’язкових документів, які мали б враховуватися комісією. Підозрюю, рівень радіації позначився і на моєму письмі:)

Інший бік медалі – Чорнобиль – завжди був центральним лейтмотивом жартів у прихильників чорного гумору. Він настільки поширився у суспільстві, що вже й не розібрати, де правда про тварин-мутантів і решту потвор, які водилися у Рудому лісі, а де – дотепний чи ні жарт.

Поїхати туди мені закортіло ще в студентські роки, але тоді пазли не склалися. Ще сім років тому екскурсія у зону відчуження вартувала 500 грн., без витрат на дорогу до Києва. У 2015-му – 800. Для іноземців – 80 доларів США. Як зазначив екскурсовод, наші під час відвідин місця глобальної катастрофи просять ще трешу, іноземці – швидше звідси забратися – така між ними різниця.

Чорнобиль – це український Ватикан

Чорнобильська зона – це своєрідна країна в країні, такий собі український Ватикан. Щоб потрапити на цю територію, потрібно пройти митний контроль у с. Дитятки (Київщина) з попереднім дозволом на в’їзд та індивідуальною страховкою. Вас повинен супроводжувати гід з відповідною ліцензією. Блок постів – кілька, там є прилади, які сканують рівень радіації в людському організмі, у засобів пересування.

Перший пункт призначення – Чорнобиль – місто з найкращим в Україні покриттям доріг, але не від того, що тут мало їздять – полотно насправді часто оновлюють. Якби не порожні вулиці і вікна будинків, можна було б повірити у повноцінність життя цього міста. До речі, життя у межах зони відчуження є – тут працює майже сім тисяч осіб. Багато чоловіків – алкоголіки, бо випивка їхній єдиний спосіб дозвілля.

Про радіоактивність. Багато з нас побоюються відвідувати цю територію через страх опромінення. Екскурсоводи запевняють, що за день, якщо рухатися вивченим легальним маршрутом, опромінення буде не більшим, ніж на борту літака, який довезе вас з Києва у Москву. Краще вже в Чорнобилі потусуватися, пра?:) У польотах на великій висоті джерелом опромінення є не забруднення, а космос. Звісно, Москва сльозам не вірить, так само я не вірю у слова гідів – робота така: не довіряти. Однак, у сертифікаті про перебування у Чорнобильській зоні мені зазначили 300 одиниць зовнішнього опромінення. Чесно – я не дуже в тому петраю. На сайті Чорнобиля є опція, яка допомагає перевіряти рівень радіації в он-лайн режимі. В межах кілометра від знаменитого реактора є їдальня, якою не гребують всі відвідувачі, вартість комплексного обіду – 70 грн. Я там була, мед-борщ їла – не позеленіла і двоголовою не стала.

Про розчарування. Мій друг (з майже 40 осіб ми двоє були україномовними) у перші хвилини перебування у зоні відчуження пригнічено сказав, що фото доведеться багато обробляти, додаючи моторошних контрастів, чорно-білих фільтрів, бо надто все весело виглядає.  Весняна зелень буяє, як і будь-де, тварин-мутантів не зафіксовано, як і інших нафантазованих істот.

На дорогах – свіжа розмітка, газони вистрижені, в порядку декоративні кущі і клумби. Загалом, тут уже багато мейнстріму. У туристичних пунктах, якими нас водили, є багато «сфабрикованих» експозицій – уже готові до прицілів фотографів іграшки в дитячому садку, виставлені так, щоб додавати моторошності. Все ніби випадково, але якось не переконливо.

Середній вік прип’ятчанина в 1986-му становив 26 років

Багатоквартирні будинки уже зовсім обідрані, жодних ознак життя. Подекуди зустрічалися «сліди» наркоманів, вибиті вікна, обдерті шпалери. Одна з п’яти шкіл у м. Прип’ять уже обвалилася – час і волога роблять свою чорну справу. А кольорового металобрухту скільки! Металістам розірвалося б серце:) Втім, цікавого ще багато.

В рамках екскурсії (на страх і ризик гіда) нам дозволили піднятися на 16-поверхівку в м. Прип’ять. Ще те видовище! Тут відкривається панорама на все місто, видно реактори, сумне оглядове колесо, на яке не встигли продати жодного квитка, «Білий дім».

Той незручний момент, коли бачиш як природа поглинає урбан – ціле місто. Вулиці густо проростають деревами, одна береза оселилася просто на танцполі дискотеки в будинку культури. Страшно і сумно дивитися на добротні будинки, які водномить покинули всі жителі – середній вік прип’ятчанина в 1986-му становив 26 років (!), вік міста теж був зовсім юний – всього 16 років. Після аварії їм сказали покинути домівки на три дні, тому з собою особливого нічого не брали, домашніх тварин теж залишили. І більше ніколи не повернулися.

Коли ми їхали з Києва у зону, екскурсовод увімкнув фільм про ЧАЕС, зітканий з інтерв’ю-спогадів ліквідаторів. Запам’ятався епізод, коли на подвір’ях колишні жителі залишили написи: «Собаки нема», «Будь ласка, не бийте кота – миші все знищать», «Будь ласка, зачиняйте кватирки». А ще: теза одного з героїв: «Я повертаюся у зону відчуження кожні два-три роки – ця ностальгія за глобальною катастрофою, м’яко кажучи, дивна».

Місто Прип’ять вразило мене, насамперед, своєю прогресивністю. В невеличкому місті вже тоді був масштабний басейн – щочетверга замість перших двох уроків тут навчали плавати дітей прип’ятчан. На знаменитій дискотеці «Едісон-2» крутили зарубіжну музику – нехарактерне явище для країн Радянського Союзу. Сюди з усіх-усюд з’їжджалися на постійне проживання перспективні науковці, інженери, що працювали над розбудовою реактора – це була так звана «генерація довгого рубля», що передбачала великі заробітки. Рівень безпеки: діти 5-6 років без супроводу дорослих користувалися громадським транспортом і могли переїжджати з, приміром, Чорнобиля-1 у Чорнобиль-2 купити морозива і назад.

З приємного – там можна погодувати справжніх сомів. У зоні відчуження є дві водойми – ріки Уж і Прип’ять, і хоч вони й вважаються основними ретрансляторами радіонуклідів, там ще є життя, принаймні рибне. Я бачила двох сомів, буквально загодованих туристами хлібом. Найкраще, кажуть, їх спостерігати у червні, вони радісніше випливають до сонця на поверхню води. Нічого зайвого в них теж не відросло.

Специфічно мій організм поводився під час візиту в Чорнобиль-2, де ми оглядали 150-метрову антену загоризонтного стеження. Там моментально розрядився телефон, що й так був у «режимі літака». Було важче дихати і відчувався дивний металевий присмак. Може, я собі це і «накрутила»:)

P.S. Якщо взяти з зони відчуження який-небудь сувенір напам’ять, можна вирішити своє житлове питання на 5 років – саме такий термін позбавлення волі згідно з чинним законодавством України.

І останній міф: кажуть, щоб радіація менше «чіплялася», перед стартом екскурсії треба вжити алкоголь. Так от: щоб етил справді подіяв, його доза повинна становити 1 літр на особу:) А шо, і тварин-мутантів заодно побачите, і НЛО всякі. Словом, зиск у цьому є.

Далі – дивіться фото  і дописуйте мою статтю подумки:)

Ірина ЮРКО.

Тернопіль – Чорнобиль.

Фото автора.