Про песимізм, альтанку, корисність спогадів та лій в голові

Боюся бути банальним, але – песиміст це добре обізнаний оптиміст. Не я сказав. Задовго до мене.

Може й так. Я – песиміст. Риса не від народження, набутна.  І я, колись, з телячим захватом й оптимістичним блиском в очах дивився на цей світ. Вірив брехунам і підтримував зрадливих злиднів. Не ображався, а варто було морди бити. Розчаровувався і знову вірив. Може, через це – я песиміст? Може не треба було вірити і підтримувати? І жив би задоволений собою, почухуючи сите черевце. Тим більше така професія в руках. І плював би з високого балкону на всю бидло ту, що метушиться під ногами десь там глибоко в жжж…иттєвому просторі. Не сподобилося мені зажити таким життям. Дякувати Господу і дідусеві з бабусями.

Я розумію молодість і всю її безбашенність. Сам був, на жаль, а може на щастя таким. Молодість – штука, що минає. Навіть швидше, ніж нам хочеться. І тоді згадаєте песиміста. Але й, коли був молодим, мене, чомусь, боліло серце за Олеський замок з якого зробили СПТУ трактористів-машиністів широкого профілю, за церкву у рідному татовому селі Чішки та монастир Капуцинів в чудовому бароковому стилі навпроти того ж таки замку, де зберігали мінеральні добрива. Боляче було і за знесену огорожу й пам’ятник Шевченку при вході в Новий парк і за зелений літній кінотеатр в Старому парку. То, може не тільки у молодості справа?

Тепер про альтанку. «Ломать – не строить!»,- як кажуть росіяни. Здається мені, у Тернополі ціла дирекція парків небідно існує. Чи не у неї на балансі альтаночка була? І чи не у них питати чому до такого стану її довели? Не тільки у нинішніх питати, а й у всіх попередників. А ви кажете – дзвонити в міську раду. Та хоч по трубах дзвони – не додзвонишся. І що дадуть ці дзвінкі? Дано нам шанс лише на виборах подібним дзвіночком скористатися. Як скористались – так і маємо.

Слідуючи за логікою деяких з коментаторів – можу піти далі. Нещодавно копали там щось в центрі. Кажуть церква просідає, фундамент чи що там рушиться. І нащо було копати? Стільки грошви в землю пішло. Скільки там та церква стоїть? Років 200-300 чи більше? А якщо впаде кому на голову? В прокуратуру потім звертатись? А з замком що робиться? Тріщина на всю стіну. Спортсменів подушить до чортової мами. Знести – і всі діла. А на їх місці щось новіше – файне змуруємо. А, навіть, хати. Чого б ні? Знаєте скільки коштує хата в центрі? Хоч на метр квадратний в рік чесно заробите?

Навмисно для особливо «оптимістичних» поціновувачів спогадів. Уявіть собі, так років через п’ятдесят іде молода мама, як годиться у вишиваній сорочці з кокошником на голові та паранджі, по вулиці імені якогось Пупкіна у славному місті Тарнополі (відновили історичну назву) дистрикту (чи як кому зручно – федерального округу) Галіція й повідає малечі, що, як розповідають, жили колись у цьому місті українці, мали якісь церкви, замки, альтанки біля озера та кінотеатри в парках. Але то всьо було старим й прогнилим і замість нього наші мудрі керманичі понаставляли казино, кабаків і залів гральних автоматів. А там, де був замок – вимурували резиденцію самого скромнішого і мудрішого безхатченка, що по «общагах» микався, а нині є нашим городничим-бургомістром. Най дихає свіжим повітрям й милується краєвидами, бо такий згарований.

Пригадую собі Жванецького. А може в консерваторії щось не те? Про голови й не говорю.

 

Олег Мартинюк

 

загрузка...

-1 thoughts on “Про песимізм, альтанку, корисність спогадів та лій в голові

  • 18:33 | 20 липня, 2011 at 18:33
    Permalink

    думаю, що автор перебілдьшує, порівнюючи замок чи церкву, які віднесені до памяток архітектури, з альтанкою, яка крім прохолоди та естетики нічого більше не несе

    • 19:42 | 20 липня, 2011 at 19:42
      Permalink

      Є таке поняття, як садово-паркова архітектура. Подивіться на фото альтанки. Краса. Естетика і прохолода тепер не в пошані?

  • 20:05 | 20 липня, 2011 at 20:05
    Permalink

    Олег, “воно” того не варте щоб Ви себе так гризли.

    • 21:16 | 20 липня, 2011 at 21:16
      Permalink

      Дякую, але в мене росте внук і я хочу йому показувати, а не тільки розказувати. І я хочу, щоб він знав, що існують інші цінності, крім цінності грошей чи їх кількості, хоча й вони мають значення.

  • 21:30 | 20 липня, 2011 at 21:30
    Permalink

    Гроші не мають значення.
    Альтанку вже не повернути, а внукові потрібні хороші рідні і близькі люди, котрі будуть компасом у житті. Щоб виріс онук достойною людиною.
    Тому варто берегти здоров’я і не зважати на нахабний пачанчиків котрі поливають вас і ваші погляди цинічним брудом. Ви потрібні своєму внуку а не тим пацанчикам.
    Ви висловили свій погляд на проблему і за це вам повага.

  • 21:32 | 20 липня, 2011 at 21:32
    Permalink

    “Погляд” приєднується до попореднього коментара

  • 00:10 | 21 липня, 2011 at 00:10
    Permalink

    от впала б вона вам на голову, тоді б інше говорили. Попередні влади довели її до того, що іншого варіанту ніж демонтовувати їх вже не було! Але зведуть нову, і можливо кращу!

  • 08:22 | 21 липня, 2011 at 08:22
    Permalink

    пан Олег постійно висловлюється на злободенні теми (і не тільки на цьому сайті), але нічого не міняється – от в чому проблема. тому ми приєднуємось до коментаря Андрія – треба на все дивитися спокійніше)))

  • 13:36 | 21 липня, 2011 at 13:36
    Permalink

    proponuu patsanchykam proanalizuvaty svou nekorektnu povedinku ta prynesty svoi vybachennia panovi Olegu.

Comments are closed.