«Колясочник» показав на камеру, чому на вулицях Тернополя не часто зустрінеш людей в інвалідних візках (фото)

Сьогодні на телеканалі ІНТБ о 19.30 вийде програма “Життя-буття» з Роксоланою Кіналь, в якій наглядно показані проблеми людей з обмеженими можливостями у Тернополі. Зокрема – тих, хто на інвалідних візках.

Журналісти ІНТБ разом з Андрієм, котрий не ходить уже п’ять років,  провели експеримент, під час якого знімали, куди в місті може потрапити людина з обмеженими можливостями, і з якими труднощами вона стикається на своєму шляху. Ініціатором такої ідеї стала тернополянка Ліля Проць, чемпіонка світу з пауерліфтингу. Дивовижною передісторією до втілення цього експерименту в життя поділилася Ліля Проць з «Поглядом».

– В 2010 році знімався проект про незрячих людей у печері Млинки. Суть його полягала в тому, що зрячі і незрячі люди разом добу живуть в цілковитій темряві і один одному допомагають. Згодом планувався ще один схожий проект, у якому я й хотіла б взяти участь. Але тоді розпочалися вибори, ротації, і якось воно все «замнялося».

«Колясочники» дуже рідко виходять з дому

В той час якраз у Лілі виникло бажання втілити в життя свою давню мрію – потрапити на Олімпійські ігри. Хоч пауерліфтинг не є Олімпійським видом спорту, але одна із вправ пауерліфтингу – жим лежачи – якраз включений до програми Параолімпійських ігор серед інвалідів з вадами опорно-рухового апарату. Тому в Лілі виникла ідея знайти таких дівчат, юнаків, жінок чи чоловіків, котрі хотіли б спробувати себе в цьому виді спорту. Але, як виявилося, знайти таких було дуже важко. А ще важче – запропонувати заняття спортом. У таких людей, каже Ліля, є чимало проблем. Зазвичай їх не часто можна побачити на вулицях міста, хіба що тих, котрі жебракують. Тому і визріла ідея витягнути на поверхню їхні проблеми, і спробувати чимось допомогти.

–       Зустрілася тоді я з Роксоланою Кіналь з ІНТБ, розповіла їй про свій задум. Тоді почала збирати статистику по кількості «колясочників» у Тернополі, – розповідає Ліля Проць.

Ніякої статистики по кількості людей на візках нема

В управлінні освіти їй сказали, що школярів у нас таких немає, а за студентів немає такої інформації. У відділі охорони здоров’я теж нема такої статистики. У соцзабезі та в управлінні соціальної політики – теж. Ніхто не міг назвати ні кількості людей на візках, які втратили працездатність, ні їхнього віку, ні статі, ні професій.

–       Першою частиною проекту був збір інформації про людей з проблемами опорно-рухового апарату, котрі стали фактично інвалідами внаслідок нещасних випадків, тощо. Журналіст навіть брала інтерв’ю у колишнього голови ГО інвалідів опорно-рухового апарату. Друга ж частина заключалася у наглядному експерименті. Спочатку планувалося, що я та журналіст, пересядемо на інвалідні візки і спробуємо помандрувати містом. Але ми не змогли знайти потрібних візків та й подумали, що це буде дуже важко для нас, оскільки практики такої «їзди» ми не маємо.

Все випадкове – не випадково

Саме тоді в житті Лілі почали траплятися дивовижні речі, ланцюжок співпадінь та матеріалізації думок вибудовувався не перериваючись.

–       Одного дня, в процесі підготовки проекту, я бігала по справах у Центрі, і побачила Андрія, який знимкував проїзд до «білого дому», – пригадує Ліля. – А з Андрієм ми знайомі з дитинства, в одній школі вчилися, разом у футбол грали, «пекаря», «войнушки»… І це ж треба так, що саме в процесі, коли ми вже «закрутили» цей проект, я просто посеред вулиці стрічаю того, хто нам так підходить – активний чоловік, котрий вже не перший рік у візку, але в цей же час не закривається в чотирьох стінах, не здається, а їздить закордон, веде активне громадське життя, пише скарги в міську раду, у Верховну раду і навіть мріє сісти за кермо автомобіля.

Власне, якраз біля обласної держадміністрації Андрій фотографував автоматичний ланцюг, який перекриває в’їзд на територію «білого дому». Справа в тому, що чоловік якраз спускався від держустанови і ланцюг був опущений. Та раптом, перед самим візком, ланцюг автоматично піднявся. Якби в цей час Андрій уже заїхав візком на нього, то перекинувся б. Відповідно, він знимкував цей пристрій, щоб згодом написати скаргу в міську раду. На пропозицію Лілі показати перед камерами, з якими труднощами щодня стикаються люди з обмеженими можливостями у Тернополі, Андрій погодився.

Власне, сам наглядний експеримент можна буде побачити сьогодні, 15 червня, на телеканалі ІНТБ о 19.30 в програмі «Життя-буття» з Роксоланою Кіналь.

На тротуар не виїдеш, а на дорозі – зіб’ють

Спілкувалася під час зйомок передачі з Андрієм і журналіст «Погляду». Чоловік коротко поділився своїми основними проблемами. Він каже, що лише за два останні роки його вже двічі збивали автівки. Оскільки, не маючи змоги користуватися тротуаром, «колясочники» їздять по проїжджій частині. А водії не завжди дотримуються встановленої правилами допустимої швидкості руху, і не встигають (чи не бажають) гальмувати. Також Андрій розповів, що у нього дуже обвисли м’язи живота. Вони з Лільою дійшли висновку, шо це стається тому, що м’язи зовсім не працюють. Тому зараз Андрій навіть почав ходити у тренажерний зал.

Про те, що у місті нема низьких бордюрів та відповідних пандусів, можна навіть не писати. Ті пандуси, котрі встановлені у більшості місцях – лише «для галочки» і скористатися ними, навіть такій активній людині, як Андрій, важко.

–       А є ж різні види травм, люди зазвичай ослаблені, тому у них просто нема фізичної сили, аби підтягнутися на руках на тих слизьких та стрімких пандусах, які зазвичай є у місті, – пояснює перед камерами Андрій.

«Ми не хочемо звинувачувати владу»

Цим проектом, за словами Лілі Проць, ніхто не хоче звинуватити чинну владу міста, як закидали деякі чиновники з міської ради, котрі на власні очі бачили проведення експерименту.

–       Ми плануємо просто витягнути назовні проблеми людей, котрі не мають можливості самі відстоювати свої права, – пояснює Ліля Проць. – Хочемо зробити продовження цього проекту. Адже люди після аварій чи травм просто закриваються в своїх помешканнях, інколи не маючи можливості навіть від ліфта спуститися по кількох сходинках на вулицю. Багато хто з них уже не вірить, що зможе жити активним життям. А побачивши цю передачу, можливо, вони відкриють для себе віру в краще, спробують змінити себе, своє ставлення до життя, будуть спілкуватися між собою. І коли інші люди з такими ж проблемами побачать героя нашого проекту, то, можливо, підтягнуться. Коли ми завершимо цю частину проекту, то одразу ж займемося громадською організацією інвалідів опорно-рухового апарату.

До речі,  поки герой експерименту, Андрій, їхав на зйомки, то до нього підійшла жінка і не повірила, що він веде активний спосіб життя, що багато мандрує. У неї син, колишній МНСник, сидить на візку вдома. То вона навіть телефон дала Андрію. А буквально кілька днів тому Ліля Проць дізналася, що в тернопільській філармонії працює ще одна активна жінка на візочку. Загалом вже Ліля знає близько десятка людей, котрі прикуті до інвалідного візочка, але при цьому намагаються жити повноцінним життям та працюють. А за кожним з цих людей своя історія…

Люба Вовк, новини Тернополя “Погляд”