Коні не винні… або Чи вдасться зберегти Ягільницький кінний завод?
Ще за часів Радянського Союзу село Нагірянка Чортківського району було відоме не лише в Україні, а й далеко за її межами. А все завдяки потужному підприємству «Ягільницький кінний завод». Таких, як він, на той час було лише п’ять на всю державу. На ньому, ще з 1939 року, почали вирощувати племінних елітних коней верхових порід для потреб народного господарства, кінного спорту та експорту. До речі, коні з цього заводу добре продавалися та були успішними на спортивних змаганнях. З ними вигравали основні призи і навіть ставали олімпійськими чемпіонами, пише Газета “Сільський господар плюс”.
Кінний завод любило й усе тутешнє населення. На місцевому іподромі регулярно влаштовувалися спортивні змагання з кінного спорту. Працювали тут гуртки верхової їзди для дітей та дорослих. Сюди навідувались і керівники держави, а колишній Президент України Леонід Кучма отримав тут у подарунок коня.
Однак нещодавно працівникам заводу було поставлено умову скоротити кількість поголів’я коней до п’ятдесяти.
– Як не прикро, – розповів заступник директора філії Михайло Фучила, – ми змушені це робити, бо щороку ця галузь приносить власнику збитки до мільйона гривень. Наразі шукаємо покупців для тридцяти коней української верхової породи. Попри те, що реальна вартість такого скакуна 70-00 тисяч гривень, їх готові продати всього за 2-30 тисяч гривень. Більше того, тих коней, яких не вдасться продати (це у кращому випадку 10 тварин), здадуть на м’ясо. Правда, породистими кіньми уже цікавляться покупці з Тернопільщини, Дніпра, Сум та інших областей України.
Завод, заснований багато років тому, існує і досі. Прикро лише, що зараз колишніми успіхами та славою він похвалитися не може. Про ті роки з ностальгією згадують місцеві працівники, які, наперекір усім труднощам, мріють не тільки втримати, але й розвинути кінне господарство.
До речі, кількість поголів’я коней, яких тут вирощують, з роками не зменшилася. Зараз у господарстві є 180 коней традиційних для нього порід – української верхової, олександрівської вагової та чистокровної арабської. Тим не менш, замість того, аби приносити прибутки, кінний завод щорічно приносить ПрАТ «Райз – Максимко», яке є його власником, приблизно один мільйон гривень збитків.
– З боку держави вже більше п’яти років нема жодного фінансування конярства, – розповідає заступник директора філії Михайло Фучила, який про коней знає все. – А попит на гривастих значно впав. Особливо після того, як почалася війна. Раніше багато коней купували на схід, адже і в Донецьку, і в Луганську є великі кінні школи. Купували їх і приватні власники. Продавати за кордон цих тварин важко через документальні проблеми. Тож наразі працівники всіма силами намагаються хоча б зберегти племінних коней і сподіваються, що колись ситуація зміниться. Оглянувши кінну господарку, на перший погляд, може видатися, що утримати її просто. І лише після спілкування з компетентними людьми усвідомлюємо, що вигодувати та виховати майбутнього спортсмена, чемпіона та призера змагань ой як непросто. Особливо у важких реаліях сьогодення. Для того, щоби кінь був конкурентним, потрібно відповідно годувати. Його раціон має бути поживним, багатим на вітаміни та мікроелементи.
– Коней треба годувати вівсом, сіном хорошої якості, макухою, кукурудзою, льоном, яйцями, мікродобавками, морквою. А жеребці у певний період повинні їсти цукор, – розповідає головний зоотехнік заводу та кандидат у майстри спорту Марія Жежер. – Натомість вони їдять лише овес, кукурудзу і сіно і то менше норми. Прикро, але з таким «меню» важко очікувати від коней бажаних спортивних результатів, навіть при тому, що працівникам конеферми цілком вдається зберігати їх генетику.
До речі, кожен кінь має власний паспорт, у якому ведеться його родовід до четвертого покоління. Для того, щоб видати коневі цей документ, потрібно здати його кров на імуногенетику, аби довести, що він народжений саме від тієї кобили і від того жеребця. Крім того, здають аналізи і на дослідження різних захворювань, аби запобігти їм. Власне завдяки цим заходам та догляду щорічно на конезаводі народжується 25-30 лошат. Кожне з них має своє ім’я, яке має починатися на першу літеру маминого імені, а всередині обов’язково має бути буква від імені батька. До того ж, імена коней не можуть повторюватися упродовж двадцяти років. Також не можна називати лошат іменами відомих скакунів.
До 6-7 місяців лошата перебувають в окремих приміщеннях разом з мамами, а потім їх відокремлюють. В індивідуальному деннику знаходяться і кобили, які не мають лошат. Окремо знаходяться і жеребці-плідники. Вони, до речі, проходять спеціальну атестацію на допуск до відтворення стада. Придатних записують у державну книгу племінних коней.
Особливою гордістю конеферми є жеребець Хуторок, батько якого є семикратним чемпіоном України з триборства і хватки. Спортивну славу заводу принесли Плот і Шквал, які стали переможцями у командному заліку на виїздці у 1980-му році. А Зорька, Префікс і Бам були переможцями головного призу дербі. До речі, основам спортивних змагань коней навчають саме на заводі у Нагірянці і продають їх уже навченими. Щодо ціни на коней, то, каже Михайло Фучила, вона залежить від породи скакуна, його віку та багатьох інших чинників і починається від 50 тисяч гривень. А найдорожче за всю історію конезаводу їхній скакун був проданий за 110 тисяч доларів у США на міжнародному аукціоні.
Кінний спорт та утримання коней загалом є дорогим задоволенням. Тому не так легко зараз, коли нема потенційних покупців на коней, зробити на них бізнес. Хоч у нас є прекрасні умови для цього і люди. Україна має всі шанси стати країною-виробником коней для всієї Європи і, тим самим, підняти власний розвиток. Але наразі вітчизняне конярство потрапило до економічного тупика, бо вкладати у нього кошти стало невигідно. Зараз «Ягільницький кінний завод» є одним із дванадцяти в Україні, тому сподіваємося, що він таки збереже своє призначення і дочекається кращих часів.
Любов ТИМЧУК,
Коментарі вимкнені.